Віктор Грачов: Зібралися на зборах в Адлері й висунули ультиматум: або команда існуватиме й нам платитимуть нормальні гроші, або грати так далі неможливо

Віктор Грачов — одна з найяскравіших постатей в історії Шахтаря. Майстер спорту СРСР та заслужений тренер України (2002). Разом із Шахтарем нападник здобув Кубки СРСР (1980, 1983) і Кубок сезону (1984), а також став володарем Кубка України 1995 року. За свою кар’єру Грачов забив 105 голів у офіційних матчах, завдяки чому входить до Клубу бомбардирів Олега Блохіна.

Легендарний форвард дончан став одним із героїв став одним із героїв наступної книги Артура Валерка та Анатолія Янголя, яка незабаром піде у друк, розповівши про секрети роздягальні Гірників, де за 11 років його виступів не було жодного скандалу чи бійки, специфіку радянського футболу та найважчі часи в історії донецького клубу.

Про реалії чемпіонату СРСР

Зараз про це можна говорити, раніше про це не можна було поширюватися. Шахтарю важко було конкурувати з цими командами у фінансовому плані: у Чорноморця, Дніпра, Динамо умови були кращими, ніж у Шахтарі. 1980-ті роки були, напевно, найважчими для клубу у вищій лізі радянського футболу. Давайте згадаємо тренування. У 1970-ті роки команду дуже добре утримували, Шахтар підтримували керівники області. А у 80-ті роки все закінчилося, тому що прийшли керівники, у тому числі перший секретар обкому партії, який далекий був від футболу. Він займався театром, концертами, видовищами якимись, але не футболом.

Читайте також: В УПЛ з’явилася команда, яка прислухалася до Лало Саламанки — вона перевершила навіть Динамо, навіть Кривбас

А в Радянському Союзі все залежало аж від першої людини в республіці, або в місті, або в області. Якщо вона зацікавлена в цьому, якщо вона дає команду, щоб виділялися кошти, то всі ці кошти знаходили.

У 1982-му році Віктор Чанов пішов у київське Динамо. Ми жили з ним у сусідніх під’їздах одного будинку. І він поїхав до Києва, а я — до Москви, у Спартак. Він залишився в Києві, а я повернувся на Донеччину. В московському Спартаку мене постійно мучили травми: то задню поверхню стегна або чотириголовий м’яз затягнув, то гомілкостоп летів. Практично не міг грати. Але повернувся до Донецька — і всі болячки як рукою зняло. За два тижні був як огірочок. І це без особливих лікарів чи процедур. Сама атмосфера в команді повертала до життя. Перше коло я промучився, зіграв усього три-чотири матчі, а решту часу лікувався. Але за два тижні перерви між колами відновився і у другому колі відіграв за Шахтар 15 матчів.

Читайте також: Зірка Шахтаря Аліссон Сантана: «Мене не надихають розмови про 200–300 мільйонів євро»

Шахтар зберіг місце у Вищій лізі. Я зараз аналізую — ситуація була найважча, просто безвихідна. Нас уже поховали, казали, що жодних шансів залишитися немає. І якби тоді, у 1982 році Шахтар вилетів, гадаю, повернувся б він нескоро. Та й навряд чи повернувся, адже керівники області були далекими від футболу. Вони не займалися Шахтарем. З 1980 по 1990 рік обласна адміністрація практично не опікувалася командою. Доручили це завідувачам відділів — там був такий Гнат Горбич, ще хтось… Секретарі обкому партії взагалі не брали участі в житті клубу — ні фінансово, ніяк.

Дійшло до того, що ми зібрали колективні збори. Який це був рік, точно не пам’ятаю — 1983-й чи 1984-й. Зібралися на зборах в Адлері й висунули ультиматум: або команда існуватиме й нам платитимуть нормальні гроші, або грати так далі неможливо. Ми ж не можемо виходити проти тбіліського Динамо, де премія за перемогу становила 700–800 карбованців, тоді як у нас — 33 карбованці за виграш! Так у футбол грати не можна.

І з Адлера до Донецька полетіла делегація гравців — в обком партії, на прийом до першого секретаря, щоб вирішувати питання: або ви нормально фінансуєте команду, або вона просто вилетить. А вилетіти з Вищої ліги в СРСР — це одне, а от повернутися назад було практично невирішуваною проблемою.

Атмосфера у Шахтарі

При цьому не було такої манери ображатися чи злитися на когось. Швидко це все загасало в роздягальні після гри, після тренувань. Усе заспокоювалося. За рахунок гумору, за рахунок підтримки команди, футболістів.

Ми хотіли від команди все. І команда не може не давати. Вона повинна давати. А якщо буде хтось на когось злитися, хтось ображатися на когось… Звичайно, щось там було для гумору, для підтримання тонусу, для цього… І підколки якісь були. Але найголовніше, що це ніколи не переходило межу ніяку. Я, припустимо, за всю свою футбольну кар’єру у Шахтарі не пам’ятаю, щоб десь якийсь скандал був. Щоб хтось побився з кимось або хтось когось образив. Да, були чутки та розмови за інші команди, але в Шахтарі цього не було. При мені, принаймні, за 11 сезонів, що я був у клубі. Не те, що там хтось когось образив, або там до бійки справа дійшла. Боже збав. Такого ніколи не було абсолютно.

Про специфіку футболу

У мене дуже хороші стосунки на довгі роки залишилися з багатьма воротарями. Навіть Лев Іванович Яшин колись приїхав у Донецьк на мій прощальний матч. Обійняв мене і каже: «Воротарі тебе дуже люблять». Відповідаю йому: «Та я їм мало шкоди завдав». А він в свою чергу: «Та просто тебе люблять».

Футбол — це ж гра азарту, емоцій та злості. Це гра правди, чесності й навіть десь порядку, і, можливо, у гарному розумінні, трохи ненависті. Недаремно, футбол – вид спорту номер один і вже не одне століття. Не просто ж так? А саме через оці моменти. Там усе замішано, багато чого треба зробити.

Другий момент: команда – все-таки великий колектив, які мають об’єднатися єдиною метою, завданням та циклом, який гравці проходять разом. Футбол — швидкоплинний вид спорту. Дуже важко бути у футболі на гарному рівні 20 років. 8, 10, 11, 12 років — це максимум, що ти можеш дати. Ось зараз я читаю: тенісист Джокович, 41 рік — уже все. Це ж страшно, як він дожив до цього? Але це теніс. Хоча й там лише одиниці можуть до цього часу дограти. А футбол — ще швидший. І щоб чогось досягти, щоб залишити якийсь хоч маленький слід, треба викладатися на максимум протягом короткого періоду часу. Не кожна людина це може зробити. Не кожному це дано.

Ну і травми. Знаєш, як один казав у нас? Каже: «Ох і б’ють, ох і б’ють, аж, каже, сережки злітають». Так, били, на жаль. Пам’ятаю грали з Кайратом в Алма-Аті. І в них був захисник Тимофєєв. Мало там щось пограв у них, кудись десь потім пішов — у першу лігу чи в другу. Але його випустили в Алма-Аті за повного стадіону, і він мене з першої хвилини як почав лупити! Лікар бігав на поле весь час: то заморожує, то підморожує, то ще щось, то замащує йодом, то зеленкою. А цей – мене лупить і лупить. Я вже не витримав, кажу: «Чуєш, ти що робиш? У тебе совість є? Це ж футбол, це ж не боротьба, не бійцівські якісь змагання, не бійка якась біля ресторану. Це ж футбол!». А він відповідає: «А мені без різниці, що це за змагання. Мені Клємін сказав: «Я хочу, щоб його не було на полі. Як хочеш, так і «прибири» його. Ось я й прибираю тебе з поля». Та зрештою суддя його вилучив: спочатку жовту картку дав, потім червону.