Павло Дуніхін у футболі – в кількох іпостасях. Сам грав, потім судив футбольні матчі, а як тренер-практик і методист працював у Федерації футболу України, Київській обласній федерації футболу, вітчизняних клубах, включаючи «Арсенал-Київ». Але вийшло так, що останніх п’ять років він працює в системі китайської народної освіти – спершу в Шаньдунському університету спорту, потім – у школі для обдарованих дітей «Хуанхе».
Про батьківщину Конфуція, Суперлігу з падкими до грошей суперзірками та те, коли збірна Китаю стане чемпіоном світу з футболу, ми розпитали Павла Миколайовича в другій частині нашої бесіди.
Читайте також: «Китайських учнів привозять у школу в 7:20, а додому розвозять у 21:30. Але, можливо, саме у цьому й секрет їхнього успіху»
«Поїхав у лютому, повернувся в листопаді – а там уже цілий квартал забудований»
– Ви вперше приїздили в Китай, граючи в Узбекистані. Через роки впізнали країну?
– У тому-то й справа, що не впізнав.
– Знаю, що у них є такий феномен, як міста, збудовані уже буквально у цьому тисячолітті. Наприклад, Всесвітня Універсіада 2011 року відбувалася у місті Шеньчжень, заснованому в 1999-му, а забудованому вже в наші часи. Ви бували у таких містах-новобудовах?
– Я жив і працював у такому місті! Наше містечко – поруч із 8-мільйонним Цзінанем. І от недавно воно відсвяткувало тридцятиріччя – практично стільки нашій українській незалежності. І те, що вони за ці тридцять років зробили… Це просто неймовірно!
Будівництво такими темпами іде, що коли я приїхав туди з відпуски десь в лютому – ще були поля, ми ще зіграли з дівчатами контрольну гру. Від першого березня по 30 листопада закрили огорожею частину міста довжиною десь 1,5х0,5 км і за вісім місяців збудували спортивний комплекс, на якому 48 (!) футбольних майданчиків 60х40, три повнорозмірних футбольних поля (два зі штучним покриттям і одне з натуральним) з трибунами, з бізнес-центром, з допінг-контролем, а також басейн, реабілітаційний центр – і це все на одній території. Є ще зали під боротьбу, теніс, бадмінтон… І плюс недалеко від цього комплексу зробили театр «Співочий фонтан». І це все – за вісім місяців.
Я думаю, що у нас в Україні і за сто років стільки б не збудували, бо якщо ви пам’ятаєте «Льодовий палац», то він і сьогодні стоїть захаращеним, як і деякі інші недобудови, що їх починали будувати ще тоді, коли Україна незалежності не мала, а вони досі не дійшли в експлуатацію.
– Який професіональний футбольний клуб найближчий до ваших університету та академії?
– «Шаньдун Лунен» Суперліги. Це дуже престижний клуб, він фактично на рівні наших «Шахтаря» і «Динамо». А є ще один клуб, куди мене запрошували з прицілом на вихід на вищий рівень, і президент цього клубу – фактично директор корпорації по будівництву великого міського округу Жичжао, в якому я працював. Він забудував уже кілька міст-мільйонників від початку й до кінця.
– За бюджетом чи за грою?
– Однозначно так не можна сказати. Цей клуб завжди на верхніх щаблях турнірної таблиці знаходиться, 4 рази ставав чемпіоном Китаю, минулого року – в п’ятірці найкращих… Фінансові можливості, я думаю, на рівні наших грандів, а, може, й вище. Але от я дивлюся: в китайському футболі все робиться не на командній згуртованості, а більше на індивідуальних якостях футболістів. В університеті я не міг на це звертати увагу, бо у мене не було футбольних особистостей, і якщо й досягали ми успіху, то за рахунок колективних, командних дій, стратегії гри, зміни структури гри… А от у їхніх профі-клубах дуже мало уваги приділяється тактичній підготовці в командах – можна зробити значно краще.
– Для українського вболівальника «Шаньдун Лунен» пам’ятний хіба що тим, що «Динамо» туди продало Кадара, ще віддавало туди в оренду Мораеса. Чим ще вони круті?
– Можуть ткнути пальцем і взяти практично кожного гравця. Але – не більше 2-3. Зараз «зіркові» вакансії у них закривають бельгієць Фелаїні та італієць Пелле. Тренерів беруть дуже авторитетних – для прикладу, до призначення місцевого спеціаліста «ШЛ» очолювали легендарний німець Фелікс Магат і Мано Менезес, який раніше збірну Бразилії очолював.
– А колись зіркою цього клубу був наш найуспішніший український легіонер у Китаї Сергій Нагорняк, який грав під керівництвом Валерія Непомнящого. Там про нього пам’ятають, чи в китайському професіональному футболі історія стирається дуже швидко?
– Все швидко стирається. Хоча Мілутінович все ще зірка… Ми з ним фактично відкривали академію футболу і баскетболу в Шаньдунському національному університеті… І його пам’ятають, він там дуже почесна людина. Його запрошують на різні семінари, презентації і так далі.
– Від Нагорняка перейду до інших футболістів нашого чемпіонату. От «Шахтар» за дуже великі гроші продавав у китайську Суперлігу Алекса Тейшейру, «Динамо» віддавало в оренду Жуніора Мораеса і продало Тамаша Кадара… Чи конкурентоспроможні на рівні китайської Суперліги колишні гравці української Прем’єр-Ліги?
– Так. У нас все-таки набагато краща базова підготовка, і її надолужити після 21-річчя практично неможливо. Якраз базова підготовка у нас в Україні на кращому рівні.
– А чому ж тоді небагато українських легіонерів грало у Китаї? Чому не грає ніхто зараз?
– Там непросто не тільки грати, але й знаходитися, бо в Китаї своєрідна культура, своєрідне спілкування, мова далека від розуміння європейця… Для того, щоб там працювати, треба жити футболом. А для того, щоб тебе туди запросили, треба бути суперзіркою.
«Спершу слухають забаганки легіонерів, але потім спробуй – зароби пролонгацію контракту»
– Китайці – пристрасні футбольні вболівальники чи за популярністю футбол поступається якимось іншим видам?
– Думаю, що там більш популярний баскетбол, хоча президент дуже любить футбол і тому зараз такий акцент робиться на розвиток саме цього виду спорту в країні. Умови, в яких зараз проживають, розвиваються і вдосконалюються студенти, учні – не знаю, коли таке ж буде і в Україні, коли будуть такі ж засоби тренування, тренажери для покращення технічної підготовки… Я в київському «Арсеналі», де колись працював, і близько такого не бачив – ні бар’єрів таких, ні щитів, ні умов, де можна формувати індивідуальну роботу, проводити динамічну технічну, фізичну підготовку. Харчування відмінне, кімнати, в яких проживали мої спортсмени, просто шикарні. Там дійсно ХХІ століття…
– Ще в часи Бори Мілутіновича говорилося, що Китай планує і в футболі вийти на рівень найвищих амбіцій. 20 років минає, а Китай не вийшов навіть на рівень сусідів – японців, корейців, інших лідерів азійського футболу. Що не так?
– Важко сказати – треба знати особливості організації масового футболу в усіх цих країнах, рівень підготовки їхніх тренерів, рівень технічної та тактичної виучки, яку гравці проходять змалечку. Дійсно, Китай слабкіше виступає на міжнародному рівні – але вони багато роблять для покращення ситуації. Там зараз збудовано стільки стадіонів, футбольних шкіл, що це обов’язково дасть результат. Далі – справа за тренерами та менеджментом професіональних клубів і збірних команд.
Я озвучив свої пропозиції Федерації футболу Китаю: якщо вони побудують свій навчальний процес у школах так, як це має бути, якщо змінять структуру дитячо-юнацьких змагань, то через одне покоління (8-10 років) у них значно покращиться процес переходу здібних гравців від дитячо-юнацького футболу в дорослий, що позначиться й на успішності збірних. Зараз вони збирають по 6 команд в одному місці, за два місяці проводять по 30 ігор, далі ще один відбірний цикл з аналогічним ритмом, а от єдиного, цілісного, турніру та весь календарний сезон нема. Вилітає команда – все, із шести тільки три команди виходять, і це тільки два місяці з надзвичайно щільним графіком. А решта часу – в основному, тільки товариські матчі. Як приклад: навесні 2018 року ми як відіграли з кінця березня до кінець травня, так і завершили. Всі 38 матчів відіграли за три місяці. Такі навантаження – це, по-перше, стрес, по-друге, велика травматичність, а по-третє – нерівномірний процес.
– А в чому головні проблеми?
– Їх дуже багато. Починаючи від того, що навіть спортивно обдаровані діти часто ставлять вище більш перспективні професії, завершуючи тим, як проводяться місцеві футбольні змагання серед школярів і студентів. Але в цілому, повторюся, Китай дуже динамічно розвиває футбольну інфраструктуру та школи підготовки. Тож залишається це все об’єднати в дієву систему та налагодити «конвеєр» переходу гравців від юнаків у професіонали.
Але вони прагнуть, дуже прагнуть. І я вважаю, що якщо вони змінять трошки структуру, методи навчання, то я думаю, що у них теж велике майбутнє. Я взагалі вважаю, що китайці велика нація, і ми від неї по менталітету дуже мало відрізняємося. Вони такі ж дружелюбні, як і колись були українці, які завжди були готові прийняти тебе на нічліг, накормити, напоїти. Я пам’ятаю 1979-82 роки, коли ми студентами їздили під Житомир, і там нас по хатах розміщували ночувати. Селянські родини нас приймали по хатах як власних дітей – налиснички, варенички…
Десь таке ж і у китайців ставлення. Тобто якщо ти з людиною перетнешся, вона тебе і запросить, і душу викладе… Але, звісно, якщо ти наплюєш у цю душу або будеш байдужим хоч один раз до їхніх проблем, вони тобі цього не пробачать.
– У Китаї багато легіонерів різної долі: є такі, які були у Європі добротними професіоналами, а є такі, які були відомими більше через скандали. Приїхавши в Китай, вони можуть собі дозволити поводитися так, як раніше, чи все-таки в місцевих клубах їх швидко ставлять на місце?
– На перших порах їм і їхнім забаганкам підуть назустріч, але після певного періоду там все стає на свої місця – або вони підкоряються загальноприйнятим нормам, або з ними «полюбовно попрощаються». Так, до речі, коли я приїхав, «полюбовно» розійшлися спочатку з аргентинцем, потім через рік – із сербом. Вони запрошують багатьох європейських фахівців, але як швидко вони їх запрошують – так само швидко й з ними прощаються. Подібні приклади доводилося бачити.
– Ну, принаймні відчувається, що вони беруть фахівців із тих країн, звідки треба. Тому що Україна – це українська футбольна школа, методична, сильна; Словенія відома баскетбольними успіхами… Принаймні, я повторюся, відчувається логіка відбору.
– Але, коли наша збірна U-20 стала чемпіоном світу, тоді й мені дісталася часточка китайського інтересу до українського футболу. Місцеві фахівці дізналися, що я проводив тестування збірних команд України – під керівництвом Маркевича, Жабченка, Петракова, Бузника, Головка…
У Китаї мене зустрічали скрізь як безпосереднього учасника того процесу. Розпитували, цікавилися, з повагою говорили про цей успіх України. Віддавали належне, що за час нашої роботи зі збірними не було практично жодної функціональної помилки.
– Це дуже нагадало історію, яку розповідав один наш боксер. Він підписав контракт із зарубіжними промоутерами. Ну от він там з’являється і сидить в ряду з усіма. Виграв перших кілька боїв суто нокаутом – все, його запрошують за стіл з керівниками клубу. А коли ще дізналися, що він із тренувального штабу Усика і Ломаченка – все, сидить тільки із власником промоутерської компанії.
– Те ж саме і тут. Дуже багато було і зустрічей на рівні мерій міст, керівництва народної освіти Китаю. Вони з повагою ставляться до українців. В першу чергу тому, що українці допомогли їм в авіаційному будуванні, і буквально кожна людина Китаю про це знає і вони дуже вдячні за те, що Україна в свій час підтримала їх зусиллями фахівців заводу Антонова та інших наших підприємств.
– Збірна Китаю стала останнім місцем роботи в кар’єрі великого тренера Марчелло Ліппі. Чому, при всіх грошах, він не зміг досягнути навіть того, що Бора – вивести китайську національну команду на фінальний турнір чемпіонату світу?
– Я дивився декілька його тренувань: не думаю, що він так тренував команди в Італії в час його тренерського розквіту.
– ?
– Тренер має бути холериком, завзятою людиною, яка в тому процесі безпосередньо бере участь і виправляє помилки своїх підопічних. Якщо це пасивна людина, або їй це вже не потрібно, то або вона втомилася від футболу, або відстала від нього.
– У китайській збірній є кілька натуралізованих футболістів, зокрема бразилець, вихованець лондонського «Арсеналу»… Як до них ставляться і наскільки висококласні ці футболісти?
– Знову ж таки, дуже довго набувається майстерність футболіста, в тому числі динамічна техніка, швидке мислення… Якщо іноземці потрапляють в середовище, в якому дуже повільно розвиваються події, в гру, то можуть там досягти того рівня, який їм не давався в АПЛ. Китайський футбол, все-таки, на мій погляд, дуже повільний, порівняно з європейським. Тому сюди приїжджають гравці, які потихеньку деградують порівняно з рівнем вищого рівня – підлаштувавшись під цей повільний стиль гри, грають на своєму таланті, на класі.
В цьому напрямку у всякому разі я прагнутиму працювати: на швидкість прийняття рішень, на швидкість контролю м’яча. Це перше, що кидається в очі, коли бачиш тих футболістів, які там грають. Вони адаптуються до того стану, до тієї аури, в яку вони потрапляють, і грають відповідно до навантажень і рівня опозиції. Не в останню чергу, тому продовжують свою футбольну молодість ветерани в віці за 30 років. Достатньо глянути список найвлучніших бомбардирів місцевого чемпіонату – 31 рік, 34 роки, 35 років. Щоб це був гравець у віці до 25 – це одиниці, частіше – місцеві гравці.
Щодо зірок-легіонерів, я думаю, що багато що залежить від тренера. Якщо людина прийшла і вона має відповідний рівень майстерності, в тому числі динамічної техніки, прийняття рішень, то ви під неї підлаштовуєте тих хлопців, до яких вона прийшла. Там ніхто ні з ким не свариться, там ніхто нікого не виховує. Там просто: подобається – залишаєшся, не подобається – до побачення.
«Найзручніший спосіб доїхати на роботу повз затори – двоколісний»
– Колись говорив із нашим легіонером, який грав у В’єтнамі, і він розказував, що до футболістів дуже хороше ставлення, все робиться для них, хороша зарплата, до європейців прекрасне ставлення. І далі він мені говорить: «Клуб мені надав мопед». На що я йому кажу: «Олександре, а де ж хороше ставлення? Мопед і все таке?». Він каже: «Ти не розумієш. У Ханої єдиний транспорт, який дійсно їздить, а не стоїть, це мопед».
– І мені школа «Хуанхе» купила такий моторолер, який до 50 км може розганятися. І я на ньому їздив по місту. Дійсно, це найзручніший спосіб швидко дістатися на роботу, щоб оминути затори.
І це справді не говорить про погане ставлення, до мене ставлення було дуже гарне. Для мене одного знімали п’ятикімнатну квартиру – кілька туалетів, душів, терасами. Зробили всі умови для роботи.
– Це елітний будинок?
– Квартира елітна, хоча будинок досить типовий, загального планування. Вся територія огороджена. Мене там всі знають, всі зустрічають – знають, що ти їдеш, всі тебе вітають. Начебто будинки такі ж, як у нас, п’ятиповерхові, але планування у них… Сказати, що передове – це нічого не сказати. Там кухня біля 18 м.кв., більша кімната – десь біля 35 м.кв. Три лоджії. Це не настільки доступне житло, але не можу сказати, що поруч зі мною тільки багатії – є звичайні китайці на звичайних роботах. На житло там можна заробити за декілька років роботи. Правда, наскільки мені пояснювали місцеві, ти не можеш передати таке житло в спадщину – тільки віддати своїм дітям право на його оренду ще на 50 років, а далі їхні нащадки ще раз будуть платити державну пеню, щоб його викупити.
– Всі наші футболісти розповідають байки про з’їдену собаку, випиту горілку з коброю. А от в реальності, вони все-таки харчуються так, як їм звично, чи більше по-європейськи, по-американськи, як і ми тепер?
– Ні, у них культура їжі суто китайська. Багато страв таких, що європейці відкупився б, аби тільки їх не їсти, а там вони коштують дуже дорого і вважаються делікатесом. Наприклад, хрущі. Вони такі смачні, що це дійсно делікатес. Тарілка коштує тисячу юанів, це досить-таки дорого, десь 150 доларів. Ще стегенця жаб, гадюки, крокодиляче м’ясо, черепахи… Ще й дуже гостре все.
– Їздячи зі своєю командою, ви можете знайти їжу, яка вам подобається, чи «між вовками жити – по-вовчи вити»?
– Звісно. Я просто кажу, щоб мені зробили негостру страву і все, і вони туди не кидають якісь гострі спеції…
– Ще одна невід’ємна частина життя – це спілкування. Чи знаходили ви у своєму місті земляків або, можливо, європейців чи американців, з якими могли просто щиро поговорити?
– Хіба що серб Радо Міліч був для мене колегою, з яким можна поспілкуватися. Кілька разів на пляжі бачив англійців. А так у місті не було нікого з земляків за три роки. Один раз поїхав в цирк, де гастролювала українська трупа, тож із акробатами поспілкувався. Вони теж у щільному режимі – по п’ять вистав кожного дня, не позаздриш. Але вони люблять це діло, як і я футбол. Я їх розумію, бо також цілими днями на тому футбольному полі знаходився, мене навіть на обід в їдальню звідти зганяли.
– Був період, коли Китай оплачував іспанським клубам квоту на китайських футболістів, тобто їх брали в U-21, щоб їхні гравці могли там розвиватися. І за це іспанська ліга отримувала величезні гроші. Ви можете собі уявити такий момент, коли б китайський футболіст хотів поїхати в українську Прем’єр-лігу?
– Скажу так – самі китайці цілком припускають варіант, що вони могли б вести бізнес за кордоном. Або працювати за кордоном на хорошій роботі. Якщо в китайського футболіста є талант, і він буде розуміти, що виступ в українському чемпіонаті може допомогти йому потрапити в Англію чи Іспанію, то для нього це буде бажаний перехід.
Кожен із моїх численних китайських знайомих позитивно висловлювався про Україну й говорив, що хоче тут вести бізнес. Але хочу підкреслити – вони це бачать і роблять для того, щоб створити свою справу на благо розвитку своєї батьківщини.
– Все-таки по-футбольному цікавлюся: чи є в китайському чемпіонаті місцеві гравці, які потягнули б рівень нашого нинішнього чемпіонату?
– Про «нинішнього» – слушне зауваження. Так, є хороші гравці. В збірний Китаю є досить талановиті футболісти. Інша справа – це економічна доцільність. У китайському футболі солідні кошти виплачуються, треба думати про те, чи потрібен такий трансфер як самим китайським гравцям, так і нашим клубам. Китайці не поїдуть на ті гроші, які платять в нинішньому чемпіонаті України, а китайцям нема причин їхати в далеку країну на менші гроші, ніж можна заробити вдома.
– Які ваші цілі та мрії в китайському спорті?
– Хочу підготувати хороших молодих футболістів. Вони дуже цілеспрямовані, працьовиті. Я впевнений, що якщо їм дати правильний напрямок, далі вони вже самі з усім справляться. Саме про це говорю на своїх лекціях, вказую на ті речі в організації футбольної піраміди, навчально-тренувального процесу, які ми в Україні пройшли. Радує, що мене і слухають, і чують. В школі «Хуанхе», де мені пощастило попрацювати до ковідної пандемії, я мав можливості реалізувати свої знання. Розглядаю можливість із поверненням у Китай і відновленням роботи.
Нині готується підґрунтя для відкриття китайської академії футболу в Україні, а української – в Китаї, щоб українці мали можливість відкрити для себе азійський футбол, а для китайців – відкрити європейський футбол у повній мірі.
– І є інтерес до вашої роботи від китайців?
– Ми регулярно спілкуємося з представниками китайських клубів щодо співпраці. Я навіть розглядав контракт із футбольним клубом, була конкретна пропозиція. Вдячний китайським колегам – науковцям і методологам спорту – за той хороший діалог, який у нас із ними склався. Я регулярно виступаю з лекціями, ще коли працював у університеті спорту, часто отримував можливість виступити зі своїми доповідями. Інтерес є, це надихає на подальшу роботу.
– От ви маєте досить значний досвід роботи у Китаї. Чи уявляєте ви такий момент, коли б ви взяли китайське громадянство і залишилися там назавжди?
– Вони мені пропонували. Навіть готові 250 тисяч закласти (бо китайське громадянство коштує 250 тисяч доларів). Я відмовився, цього ніколи не буде, бо я українець, моє рішення не зрозуміли б ні мої пращури, ні мої нащадки.
.
Джерело: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться