Ото здивувалися б ті наші футбольні люди, які звикли на вітчизняну тренерську школу поглядати звисока, а натурально всіх українських тренерів записувати в малоприємну категорію «фізруки», якби побачили повний зал китайських фахівців із нотатниками, які записували кожне слово із лекції нашого земляка!
Український тренер, який залишався незатребуваним на батьківщині, знайшов себе в Китаї, де працював з юними футболістами в одному з державних університетів, а пізніше перейшов у футбольну академію з багатомільйонними інвестиціями. Це він, Павло Дуніхін з Києва, виступав перед китайськими колегами, а цього року отримував заманливу пропозицію із місцевого професіонального футбольного клубу.
Ми попросили Павла Миколайовича розповісти про його чотирічний досвід у Піднебесній – а також про футбол по той бік Великого китайського муру.
«У Китай запросив батько мого китайського підопічного футболіста»
– Не так багато українських тренерів працювало в Китаї: Сергій Морозов, Анатолій Бузник, Леонід Колтун. Розкажіть, будь-ласка, як Китай з’явився у вашому житті?
– Знаю азійський футбол ще по Узбекистану, де я грав у 1989-91 роках. Ми якось грали на виїзді в Китаї, від тої поїздки у мене залишилися неоднозначні спогади. Забігаючи наперед, скажу, що коли кілька років тому їхав у Китай на роботу, просто не впізнав його, порівнюючи зі своїми давніми враженнями…
Щодо запрошення на роботу. Коли я тренував команду U-21 київського Арсеналу, із нашої міської федерації мене попросили, щоб я взяв на тренування трьох китайських футболістів. Я з ними цілий рік пропрацював: спочатку у них були проблеми зі здоров’ям і адаптацією, але з часом ми їх підтягнули до пристойного рівня.
Працювалося нам, в принципі, непогано: китайці прогресували, один навіть в Португалії пізніше грав, зараз він у професіональному клубі Гуанчжоу. Напевно, хлопці розповідали своїм землякам хороші речі про мене, тому що в підсумку через батька одного з них (професора Шаньдунського університету спорту) на мене вийшли люди і запросили в цей вуз викладати теорію і методику футболу. От так я й опинився в Шаньдунській провінції, це Південно-східний Китай.
– І який він, китайський спортивний ВУЗ?
– Як наш Університет фізичного виховання і спорту – всі види спорту, широкий комплекс наук і дисциплін, які тут викладаються, а також величезний список іменитих вихованців – у тому числі, олімпійських чемпіонів. Але, що цікаво, в тому відділенні Шаньдунського національного університету спорту, куди мене запросили, ще ніколи не було власної збірної команди з футболу. Навіть власної провінції, уже не кажучи про те, щоб виставити її на чемпіонат Китаю. По суті, її створення було доручене мені.
– Ви багато років працювали над теорією та практикою футболу, виступали з лекціями для тренерів у ФФУ, обласній федерації. Що нового для вас як лектора та викладача відкрилося в Китаї?
– У нас вважають недоцільним підтримувати дисципліну у себе в школах або на тренуваннях. Є дуже багато «улюбленців»: в командах є люди, які можуть собі дозволити щось, тому що за ними стоїть президент клубу, виконавчий або спортивний директор. А там мені легко працювати, тому що на мене ніхто не впливає. В Україні більшість студентів втручається в роботу тренера, в Китаї такого і близько немає. І, на жаль, цим користуються закордонні тренери, які приїжджають сюди, щоб заробити на старості років, тому що виконують свою роботу недостатньо ретельно.
– Викладацький склад досить інтернаціональний чи іноземці в меншості?
– Коли я приїхав, нас було троє – аргентинець, серб і я. Аргентинець був на молодіжних командах, я – на жіночій команді, а серб – на чоловічій. Але через деякий час, буквально через три місяці після початку роботи, мене попросили, щоб я став методистом у всіх командах. Вони побачили, що йде системна робота з дівчатами, і вже через три місяці пройшло і вони почали грати. Для китайців це – Футбол, але для мене то ще не був футбол… У футбол вони почали тільки через півтора роки грати. Так от, від того часу я почав координувати та планувати діяльність усіх футбольних команд Шаньдунського університету спорту. Впродовж двох років жодного дня не було, щоб не знімали мою роботу на відео… Навіть знімали, як я лекції читав.
– Ваші вихованці в університеті – це майбутні спортсмени?
– Тренери загальноосвітніх шкіл і футбольних клубів.
– Яке співвідношення в Китаї між спортивними приватними і державними школами? Яких більше, в які люди більше хочуть потрапляти?
– Наприклад, у Шаньдунській провінції є чотири великі школи – Чіндо, Вієна, Цюйфу і Шандун. Вони мають пріоритетні «забаганки» – випускати гарних футболістів, підмогу для професійних клубів. Всі інші формуються на базі загальноосвітньої школи, як академії. До речі, при Шаньдунському національному університеті, де я працював, теж працює своя академія футболу.
Інколи туди люди приходять на перший курс, а у них немає елементарних знань про футбол. Навіть бігати довелося їх вчити, змінювати напрями руху, методи стрибкової роботи, уже не кажучи про підготовку технічну, тактичну, психологічну… За два роки моєї роботи в університеті я спав у найкращому випадку шість годин на добу. Все інше доводилось витрачати на програми, плани, корекцію тренувань кожному тренеру розписувати, бо кожен день іде контроль, записи тренувань, в тому числі моїх і моїх колег. Було нелегко.
– В чому основна різниця між тим футболом, який вони показували, і тим, який нам звичний?
– Думки немає. Знаєте, думка з’являється тоді, коли є засоби управління м’ячем. Коли засобів немає, іде тільки боротьба. З ними нереально було на той час розглядати якісь паси, флангові атаки, бо технічна підготовка була практично на нулі. Приходили ті, кого не прийняли в інші спортивні навчальні заклади. Там система відбору, до речі, у вищі навчальні заклади, така цікава: вони за місцем проживання та навчання здають екзамени. Іспити фактично такі ж, як у нас в Україні – тести фізичної підготовки, технічної… Тактичної як такої у них немає, тактична у них як ігрова робота… Ігрова робота у них – біжить людина, значить, їй зараховуємо. Людина влучила два рази в ворота з шістнадцяти метрів – ну і добре, їй зараховуємо. От такого рівня й були дівчата і хлопці.
– Вища освіта в Китаї них безкоштовна чи є і платна, і державне замовлення?
– Вища освіта у них платна, здається, десять тисяч юанів у рік (це близько 40 тисяч гривень).
– Наскільки це доступно звичайній пересічній китайській родині?
– Доступно кожній людині в Китаї. Аби тільки були задатки до спорту.
– А загалом спортивна професія популярна серед китайців?
– Популярна. У них викладачі фізичного виховання користуються повагою, батьки дуже чемно і, скажімо так, з душею ставляться до всіх викладачів. Педагог у них на дуже високому рівні в суспільстві знаходиться. І до мене ставилися з повагою і з великою вдячністю, хоча коли дізналися, що я перейшов у футбольну школу «Хуанхе», то дещо образилися в національному університеті…
«У класі нашої школи – по 50 учнів»
– А як (і чому) ви змінили університет на футбольну академію?
– Університет хотів продовжувати контракт, але академія запропонувала мені набагато кращі умови. Та й цікаво було попрацювати з іншою віковою категорією: якщо в університеті у нас були студенти від 19 до 24-х років, то в школі «Хуанхе» – 16-19-річні учні.
Школа «Хуанхе» – загальноосвітня школа з обдарованими дітьми. Вона відрізняється від університету, по-перше, інфраструктурою. В університеті я пропонував керівництву, що треба міняти газон, бо тому покриттю вже було п’ятнадцять років. А от у академії у 2019 році тільки побудували футбольне поле та ігровий спортивний зал, в минулому році – басейн. По-друге, специфікою та умовами роботи. Я працював головним тренером академії та конкретно юнацької команди U-19, в мене ще ширші можливості та напрями діяльності. У моїй академії дуже талановиті діти за всіма параметрами. Причинами мого переходу були не лише фінансові умови чи особистий комфорт, а й, у першу чергу, прекрасні умови для роботи з моїми підопічними – найновіша інфраструктура та спортивні тренажери для будь-якого виду підготовки.
– Наскільки це відрізняється від звичайних державних шкіл, які є в кожному населеному пункті?
– Дуже відрізняється. Класи великі, але це не тому, що школа погано організована, а навпаки – у Китаї при всьому їхньому бажанні нестача таких шкіл, як «Хуанхе». Їх не дуже багато, тому нині там по 45-50 учнів в класі та досить великий конкурс, що дозволяє робити не набір, а відбір здібних учнів.
Масовість футболу у них у пріоритеті: там буквально в кожному кварталі, в кожній школі – футбольне поле зі штучним покриттям. Не має значення, скільки там учнів навчається: футбольне поле стандартних розмірів, і досить якісні поля вони роблять. Але звичайна школа – це середня освіта. Там трапляються і діти, які не планують у майбутньому ставати спортсменами. Університет – це підготовка майбутніх викладачів, тренерів фізичного виховання. А от академія – це вже робота безпосередньо з футбольними людьми, тими, хто пов’язує своє майбутнє саме з цим видом спорту. Для роботи це найбільш цікаво.
Щоправда, за перші роки в тій школі серед усіх дітей я назвав би тільки вісім непоганих гравців у дорослій команді, тож метою було підтягнути інших до цього рівня чи знайти кращих у юнацькому складі, адже команда – не вісім чоловік, а як мінімум двадцять має бути приблизно однакового рівня. Перед тим, як повертатися в Україну, поговорив з директором школи і запропонував йому робити безпосередній відбір в школу, як це робиться в провідних футбольних клубах, бо ця школа в майбутньому, як я думаю, буде академією при футбольному клубі «Шаньдун».
– У китайців є щось таке, як наші ДЮФЛУ чи юнацька першість?
– У них немає такого правила, щоб при клубі були якісь дитячі команди: самі клуби дбають про те, щоб був дитячий футбол при професійному клубі. Якщо у нас змушують, щоб були склади раніше U-21, тепер лише U-19, то там клуби самі підписують договори з академіями, школами, шукають контактів із тими, хто готовий до них направити вихованців. Хоч і кажуть, що все життя вчаться футболісти, я б так не сказав: ази футболу треба вивчити до 21-річчя, а потім іде суто пристосування до команди, в яку потрапляєш. Але базові знання та навички у тебе вже мають бути на рівні інстинкту. Єдине, ти маєш потім їх вдосконалювати.
– Чи є різниця між тими, хто навчається у спортивному вузі і тими, хто у такій академії? Де більш спортивні люди?
– У місті Цюйфу – центрі світового конфуціанства, де Конфуцій жив, працював, де його обійстя є національний педагогічний університет ‒ є провідний педагогічний вуз, він там вважається, як університет Шевченка в Україні чи МГУ в Росії. І зрозуміло, що в цьому педагогічному університеті є своя футбольна команда високого рівня. Хлопці, дівчата. Так от, ми, академія «Хуанхе», їх у двох турнірах обігрували, один раз лише програли, і то по пенальті. У студентському футболі Китаю – якщо нічия, то все одно визначають, хто переміг у матчі, єдине – за перемогу в основному часі дають три очка, а по пенальті ти отримуєш два очка, але суперник отримує все одно очко.
– Яка специфіка вашої роботи?
– Зважаючи на те, що учнів дуже багато, я скоригував методику роботи викладачів футболу, щоб у кожному класі було по 2 викладачі – кожному по 25 дітей, і в першу чергу щоб робили акцент на рухову діяльність. В «Хуанхе» я був не тільки головним тренером, але й відповідав за навчальний процес по впровадженню уроку футболу в школі, тому доводилося і конспекти вчителям розписувати, і тренувальний процес, і програму підготовки для кожного.
По суті в тих навчальних закладах, у яких я працював у Китаї, футбольні традиції ще тільки закладалися. Була цікава, але відповідальна робота першопрохідців. І в академії «Хуанхе» ми також зібрали вже певну колекцію футбольних нагород, хоча на нас і не тиснув результат. Там усі розуміють, що іде процес навчання, тому якихось там великих вимог щодо завоювань трофеїв немає, вони все спокійно сприймають і не гоняться за місцями. До речі, вони досить спокійно сприйняли і нашу перемогу в чемпіонаті навчальних закладів – там немає преміальних, все на свідомості. Тобто, є контракт, і незалежно від того, яке ти місце зайняв, тобі виплачують суто зарплату, ніяких преміальних немає, але вони думають, чи продовжувати з тобою контракт чи ні.
– За якою тактичною схемою тренуєте свої команди?
– Ще коли раніше я співпрацював з Сергієм Пучковим, мені подобалося, що він проповідує гру 3-5-2. Це класична схема, при якій ти можеш п’ять захисників потім переформатувати, але робиш акцент на атакуючих діях, і кожен гравець налаштований тільки на взяття воріт суперника. І по такій же структурі гри я працював і в університеті, і зараз в школі. Перед тим, як почати роботу в академії, ми визначились із структурою, як будемо виховувати дітей, з принципами, методикою навчання і безпосередньо з вимогами як до викладачів, так і до футболістів, які у нас навчаються. Все було схвально сприйнято керівництвом школи, до мене поставилися з розумінням.
«В Україну повертався перед самим локдауном. Тільки тоді й дізнався, що в Китаї щось відбувається»
– Юний китайський футболіст – який він? Чи підтверджується стереотип про відповідальність, ретельність, невеликий зріст китайців?
– Дуже, дуже різні. Є як люди невисокого зросту, так і справжні гренадери. Трапляються дуже гнучкі, але є й дуже кремезні, монолітні такі статури. Якщо аналізувати їхню манеру гри, то в майбутньому, як на мене, у китайців має бути щось на кшталт іспанського футболу. Сказати, що у них буде пропагуватися німецький стиль футболу, не зможу, це дарма… У них є і силові хлопці, і високого зросту, але вони не будуть німцями ніколи.
– Знову ж таки до типології: є різниця між китайцями міськими і китайцями провінційними?
– Провінційні більш скромні. Ті, що живуть в великих містах… такі ж, як у нас. Менталітет такий же самий.
– Один вітчизняний тренер працював у Китаї відразу в кілька заходок, остання була вже в нашому тисячолітті. Зокрема він там очолював так звану молодіжну збірну провінції. І він сказав, що зіткнувся з несподіваною для себе проблемою, що в команді були так звані мажори, китайська «золота молодь». І поки він не дав їм інтенсивний крос, не змусив попрацювати, щоб в буквальному сенсі пішли ті, хто не бачить себе у футболі, аж доти в нього не було цих успіхів. А який ваш досвід роботи? Є такі, хто дозволяє собі виділятися і кричуще ставитися до колективу чи, навпаки, з того, що ви зараз бачите, навіть багаті діти стараються бути, як всі?
– Там таке менш поширене, ніж в Україні. Тут, якщо хлопець відчуває матеріальний становище своїх батьків, то поводить себе неадекватно. З цим я зіштовхнувся в футбольному клубі «Арсенал» і в U-19, і в U-21. Там теж є, але менше. Якщо самі батьки бачать таке від своїх дітей, вони за це карають. Вони прагнуть, щоб діти не виділялися з колективу, а були гідною частиною колективу. Вони дбають за майбутнє своїх дітей і бачать це майбутнє якраз в Китаї, а не десь в Європі, як у нас. Там всі думають тільки про свою державу, про те, як їхні діти будуть там жити.
У Китаї є дуже багаті люди, мільйонери. Їхні діти трапляються й серед звичайних студентів. Але коли їх ставиш на місце, вони з розумінням ставляться. Все залежить від тренера, як він себе поставить; якщо тренер – необізнаний, якщо він не може нічого довести своїм підопічним, а тільки хоче, щоб вони виконували все, як собачки, то там таке не проходить. Людям треба пояснити навіщо, для чого… Вони досить розумна, обізнана нація, і якщо дечого не знають, то їм треба пояснити. Поясниш загальними словами, то вони швиденько «схавають». Якщо ж ставиш вимоги, конкретні завдання відповідно до їх розумових здібностей, то вони тебе поважають.
Багато хто каже, що з дівчатами проблеми. Я тут вперше з дівчатами почав працювати, і скажу, що ніяких проблем з ними не було – ні з їхньою психологією, ні з їхнім відношенням до роботи. І з ними ми виграли чемпіонат Шаньдунської провінції, а у неї площа як дев’ять областей України, щоб ви розуміли. З чоловічою ж командою ми стали бронзовими призерами чемпіонату Китаю 2018 року.
– Який типовий «грішок» молодого китайського студента? Це запізнення, порушення режиму, відсутність підготовки?
– Там таке теж має місце. Але навіть в університеті, де ніяких штрафів не було, я двічі відсторонював від тренування тих, хто провинився. І чим все скінчилося? Всі почали приходити вчасно, за п’ятнадцять хвилин до тренування. У навчальному процесі, хай би хто що не казав, все залежить від викладача. Як він себе поставить, так йому і відгукнеться.
– Ваш дебют у школі «Хуанхе» припав на багатостраждальний сезон 2019/20. Covid-19 відкоригував ваші плани?
– Ще й як. Півроку встигли попрацювати перед карантином. А потім я поїхав додому на новорічні канікули… і не повернувся в Китай, тому що потім почався загальнокитайський, а за ним – і всесвітній локдаун. Поки був карантин, я мав час попрацювати над методикою роботи й уже готовий повертатися в Китай із готовим матеріалом.
– Де вас застала звістка про цю біду?
– Я 19 січня 2020 року їхав в автобусі з лежачими місцями – по три полички, повністю забитий, і я нічого про це не знав. Уже там люди мені казали, що ще в грудні пандемія починалася. Але вони не хотіли паніку розводити… Але от – приїхав, все нормально. Господь мене оберігає.
– Мене вразила у цьому плані одна історія: я спілкувався із українцем Дмитром Фоменком, який в Ухані був учителем фізкультури у школі. І от я його запитую: «Діма, а коли ти дізнався, що все серйозно?» А він каже – за день до евакуації. «Просто сказали: так і так, шановні, ви, як іноземці, маєте вибір – їхати або не їхати з Китаю», а до того циркулювали якісь чутки, щось говорили, але іноземцям цього ніхто не пояснював.
– Точно так і мені.
– У зв’язку з цим не страшно повертатися в країну, де настільки все далеко від реальності?
– Не страшно, тому що там рівень медицини, рівень піклування про тебе, рівень поваги, рівень підтримки… це небо і земля порівняно з Україною. Якщо я тут не можу знайти собі роботу, пропрацювавши тринадцять років в Федерації футболу України, маючи великий досвід тренерської фаховості, викладацької фаховості, значить, дипломи, які мені давали, або ту роботу, яку я виконував, я, мабуть, виконував погано… А у китайців я бачу інший результат. До речі, скрізь у мене був результат, у всіх командах.
– Ваші учні люблять спорт? Як-то кажуть, їх треба за вуха тягнути на стадіон чи зі стадіону?
– Там, на відміну від нашої держави, за спорт, фізкультуру, за здоров’я нації дуже переживають і багато роблять для цього. Єдине – трішки «перегинають» у навчальному процесі.
Візьму для прикладу їхню старшу школу – з дев’ятого по дванадцятий клас. Дітей привозять в школу о 7:20 ранку й вони навчаються до 21:30. Середня школа у них до п’ятої чи до сьомої години, молодша школа – десь до четвертої-п’ятої. У них не лише загальний курс предметів, а й образотворче мистецтво, легка атлетика, футбол, балет, танці, хор, малювання… Діти з юного віку «впрягаються» в постійну тяжку працю, якою стає для них навчання. А китайці – винятково амбітні люди. Погано щось робити – таке в них не схвалюється.
У Китаї найбільша освітня проблема – перезавантаженість учнів загальними предметами: математикою, фізикою, хімією і т.д. Вони дуже завантажені, і батьки цьому сприяють. Не знаю, що підштовхнуло їх до того, але батьки не дуже вірять в якісь спортивні заробітки, бо розуміють, що в футболі пробиваються в зірки одиниці.
У мене були талановиті хлопці в академії, і ми з батьками вже і так, і сяк, розповідаємо їм про майбутнє, про хорошу фізичну форму їхніх дітей, що і травмуватися вони не будуть, що все буде добре… Але у батьків є такий стереотип, що треба отримувати спеціалізовану освіту. В першу чергу вони піклуються про те, щоб їхня дитина вступила в університет. Там не так, як у нас – дуже жорсткий відбір, і навіть якщо ти в трьох професіональних командах граєш, але не склав іспити в університеті, які проводяться по регіонах, тебе не візьмуть. Там настільки контроль і дисципліна, що на екзамен заходять, перевіряють по сітківці ока, той це чи не той абітурієнт.
І так – у всьому. Китай – це історія про надзвичайну конкуренцію в кожній галузі. Це спричиняє перфекціонізм у всьому. Можливо, правда, саме в цій конкуренції – секрет їхнього грандіозного економічного успіху?
Джерело: Sportarena.ua
