94 помилки у трьох матчах. Це не просто багато, це занадто багато. Україна кожен з трьох матчів у першому раунді програла сама — і «найкращий» показник за кількістю власних помилок за підсумками трьох ігор лише підтверджує ці слова.

Так, були моменти, коли українці помилялися мало. Наприклад, у третьому-четвертому сетах проти Ірану, чи у другій партії проти Італії. І як показують ці приклади, коли синьо-жовті не дарували супернику по 8-9 очок за сет, то вони його спокійно вигравали. Але ж таких моментів було вкрай мало, а у всіх інших ситуаціях українці грали відверто слабко.

Неймовірна кількість подач в сітку, жахлива гра на прийомі у першому та на початку другого матчів, нестабільність зв’язуючого — достатньо забрати хоча б два з цих факторів, і провалу б вдалося уникнути. Що й казати, на тай-брейку у матчі проти Ірану (вирішальний епізод турніру для України) команда Миколи Пасажина шість разів не зуміла подати. У підсумку, той сет українці програли з рахунком 13:15. І зовсім не факт, що усе б завершилося так само, якби синьо-жовті подавали краще і стабільніше.

Здавалося б, не може такого бути. Усі ці хлопці не один рік грають в одній команді та чудово знають одне одного. Це й справді так, але цього виявилося недостатньо для здобуття адекватного результату на чемпіонаті світу.

У процесі підготовки до чемпіонату світу у складі молодіжки був відсутній Олег Плотницький, який у той час грав за національну команду. Як наслідок, Плотницький деколи занадто багато тягнув ковдру на себе, лізучи не у свої справи, наприклад на прийомі. Якби він був на зборах та готувався разом з колективом — цих безглудих помилок не було б. Це лише одиночний приклад, але таких багато. Коли у збірної не все йшло гаразд, усі намагалися знайти очима Олега Плотницького та віддати йому плас, плану «Б» в команди не було. Але Олега часто-густо блокували, або й сам він бив не надто вдало.

Власне, ще однією причиною «слабкої зіграності» є відсутність товариських матчів. «Якщо перед відбором на чемпіонат світу ми зіграли чотири гри в Івано-Франківську, там результат одразу на лице — цих матчів було достатньо, у хлопців було взаєморозуміння, а тут цього не було», — сказав в коментарі Sport Arena Микола Пасажин після першої гри. Не погодитися з тренером не можна — в матчах гравці куди більше відчувають одне одного, ніж на будь-яких тренуваннях.

Після матчу проти Італії (третя підряд поразка) винних почали шукати усі: гравці вказували на тренерів, тренери — на федерацію, і лише федерація відмовчувалася. Хто б там винен не був, але цей конфлікт назрівав і його важко було не замітити. Волейболісти не надто охоче слухали тренерський штаб впродовж усіх трьох ігрових днів, граючи у свій власний волейбол. Чому так? Запитання, відповідь на яке вдасться почути хіба після турніру.

Але сам факт того, що гравці тримаються окремо від тренерів, уже багато про що каже. Як мінімум, про проблеми всередині колективу. Неможливо досягнути результату, якщо тренер не буде знати, чого хоче гравець і навпаки. В України, схоже, намалювался саме така ситуація.

Окрім, втім, негараздів в колективі, була ще одна серйозна проблема. Якась відсутність концентрації та розслабленість волейболістів. В один момент Україна знищує Італію (25:15, 12:4), а за наступні півгодини виграє 36 розіграшів проти 61 в суперника і програє матч. Чому зупинилися? Занадто швидко повірили у власний успіх, от і все.

І ось тут можна згадати про проблему відсутності психолога у тренерському штабі збірної, про що говорили тренери після останнього матчу першого етапу. Якби волейболістів хтось зміг швидко завести — такого б провалу не сталося. Головний тренер з цим завданням не впорався, та й це власне не цілком його робота. Але психолога, як відомо, в складі збірної нема. А разом з ним нема стійкості та постійної концентрації.