Три історії про журналістів у футболі. Анатолій Матвійчук

Пригадаємо: історія №1 – Алла Бублій

Пригадаємо: історія №2 – В’ячеслав Кульчицький

Він відвідав перший матч у шкільному віці й назавжди полюбив футбол. Настільки, що не забував про цей вид спорту, навіть працюючи у неспортивній журналістиці та виступаючи на вітчизняній естраді. Анатолій Матвійчук полюбився українським слухачам за низку дотепних, іронічних пісень, а в історії вітчизняного футболу залишився як співавтор і виконавець неофіційного гімну київського Динамо – мабуть, найуспішнішої української пісні про Гру №1.

Про обставини створення пісні на честь «гладиаторов поля, героев молвы», спортивну травму від співака – співаку та власні футбольні історії Анатолій Матвійчук розповів у ексклюзивному інтерв’ю Sport Arena.

– Найперше, з чого хотілося б почати – це з ваших особистих футбольних спогадів. Пригадаєте перший матч, який вдалося відвідати?

– Я все життя люблю футбол і навіть не уявляю себе без цієї чудової гри. А вперше побував на футболі за незвичних обставин. Мій тато працював у органах МВС і взяв мене, маленького (у років 7-8) на футбольний матч. Мені вдалося подивитися матч Динамо (Київ) – Зеніт (Ленінград) з-за воріт, і я запам’ятав його на все життя. Це неймовірно зелене поле Центрального стадіону, підсвічене світлом прожекторів, яскрава форма футболістів, наповнений стадіон, який видавав неймовірні колективні рокіт, гуркіт, зітхання – все це справило на мене надзвичайне враження. Наші виграли. З того часу я став відданим шанувальником футболу.

– Працюючи журналістом, ви писали про футбол?

– Ні, я сам ніколи не писав. У «Молоді України» у нас був журналіст, який займався спортом, і це була повністю його прерогатива. Але я дуже добре пам’ятаю, як у часи моєї молодості у газеті «Молода гвардія» писав журналіст Валерій Мирський. Ці матеріали відзначалися метафоричною мовою, несподіваними конструкціями, все подавалося емоційно й аналітично водночас – ми зачитувалися його статтями.

– Цьогоріч буде 25-річний ювілей пісні, яка ввела вас і в історію футболу. Пригадаєте, за яких обставин вирішили присвятити свій твір київському Динамо?

– Це було після однієї з прикрих домашніх єврокубкових поразок. Наскільки на душі було гірко, прикро, що виникло непереборне бажання підтримати футболістів. Ми з Вадимом Лащуком, котрий був засновником і натхненником київського гурту «Дисплей», вийшли зі стадіону засмучені. І я йому сказав: «Щось потрібно написати у підтримку команди». Він відповів: «Давай! У мене вже є фраза, з якої треба почати: Динамо-Динамо, о-о-о!»

Ми розійшлися по домівках і буквально наступного дня зідзвонилися знову: я відразу швидко написав текст, у нього вже був чіткий мотив, з якого можна було робити пісню. Єдине: мій текст йому видався занадто інтелектуальним – мовляв, народ не зрозуміє і не заспіває. Однак, у мене було чітке переконання, що треба написати саме так, а не інакше. Ці слова передавали саму глибинну сутність футболу, те, що є на душі у гравців, тренерів і вболівальників. Тож зійшлися на тому, що слова будуть саме такими, а ось приспів залишимо максимально спрощеним і звучним – «Динамо-Динамо, о-о-о!»

У самому слові «Динамо» відчувалася якась така міць, енергія. Назву команди, як для такої динамічної гри – футболу, краще й не придумаєш.

– Та й сама пісня вийшла справді стадіонною. Звідки така внутрішня потужність?

– Я дуже добре пам’ятаю, як ми записували ось цей-таки приспів. Вадим Лащук десь набрав фанатів прямо зі стадіону, з шарфами – збуджених, неконтрольованих. А то ж були суворі часи – міліція на прохідній нас довго відмовлялася впускати, але, зважаючи на те, що у нас на руках був наряд на запис пісні, хлопців все ж впустили з нами, але під нашу особисту відповідальність. Тож, зриваючи голоси, ці фанати під моїм диригуванням й дали пісні енергію. Спершу, правда, у них виходило не «о-о-о», а «о-о, о-о», однак ми зуміли таки справитися з цим «хором» і добитися стрункості виконання.

Тож ми поклали вокальний запис на музику, і пісня вийшла у варіанті гурту «Дисплей». І, хоча це був спортивний твір, він виявився, так би мовити, загальновживаним і дуже популярним – можна було почути пісню і на дискотеках, і на вулицях, і навіть просто з вікна квартири, повз яку ти проходиш. Так склалося, що Вадік Лещук поїхав з України, а згодом і пішов із життя взагалі. І уже через кілька років до мене, як до співавтора, звернулися з проханням виконати цю пісню. А тоді в палаці «Україна» якраз робили великий концерт до 70-річчя клубу. І тоді ми записали нову версію на студії у Сергія Круценка. Всі, хто був на студії – навіть випадкові люди, ті, хто ніколи не співав – об’єдналися й хором заспівали «Динамо-Динамо, о-о-о».

Пісня зазвучала не лише на концерті, а й на стадіоні, отримавши нове життя. А ще за кілька років, на початку 2000-х, ми з лідером гурту «Аква-Віта» Ігорем Баланом записали третю версію пісні – суто танцювальну, за всіма параметрами цього стилю музики. Я пам’ятаю, що я заніс цю версію звукорежисеру стадіону Динамо – а у нього були всі інші версії, і він почергово на кожному матчі давав кожен варіант. Це було дуже цікаво.

– А як сприймали пісню самі герої – динамівці?

– Не знаю, як сприймали тренери, але всі футболісти, з ким я спілкувався (а це Павло Яковенко, Іван Яремчук, Олексій Михайличенко, Анатолій Дем’яненко, Олег Блохін), запевняли, що коли пісня ця звучала – у них голови піднімалися вище! Тоді ж мало ще пісень було суто футбольних, а ця ще й потрапила прямо у болільницьке коло, і її називають неофіційним гімном Динамо, що мені особливо приємно!

До речі, коли я робив у палаці «Україна» один зі своїх «Полустанків любові», грошей, як завжди, не вистачало, і щоб закрити позиції зі світлом – ми наважилися піти у футбольний клуб Динамо до Ігоря Михайловича Суркіса. Той самий звукорежисер познайомив мене з президентом клубу. Я попрохав його про допомогу, і він тут же взяв у мене платіжку й сказав: «Ми все зробимо!» Ось так людина, з якою я лише познайомився, зіграла свою роль у моєму творчому житті й мені допомогла.

– Хоча Динамо має багато вболівальників по всій Україні, є у нього й особливо принципові суперники. Ви виконуєте цю пісню скрізь? Як її сприймають, скажімо, у тих містах, де Динамо не надто люблять?

– Ви знаєте, всі кажуть, що це, мабуть, найвдаліша футбольна пісня, бо у ній є все – енергетика, зміст, але немає штучного пафосу. Не в образу, але коли ти слухаєш інші гімни футбольних клубів – це відчувається. Ось слухаєш пісню про Шахтар – класна музика Крутого, класне виконання Сєрова, але відчувається, що пісня була написана на замовлення і за гроші. А ось моя пісня записана за велінням серця! Це був справжній порив вболівальницького серця, і щирість цю відчувають люди. Я вам більше скажу: я щойно повернувся із гастролей Канадою та США, то Ігор Бокій, організатор чемпіонату світу серед футбольних діаспор України, сказав, що відкрив і запам’ятав ім’я Анатолія Матвійчука саме завдяки динамівській пісні. Тепер хоче, щоб ми записали гімн свого футбольного фестивалю…

– Напевно, написати таку пісню, яка вдалася вам, не можна було б без власного життєвого досвіду… Вам пощастило вийти на поле головного стадіону країни у якості футболіста? Ви відчули цю атмосферу на власному прикладі?

– О, так! Ви задаєте це питання, а у мене вже волосся підіймається й починається особливий стук серця, коли пригадую матч збірної українських зірок естради! Це незабутнє враження, яке можна порівнювати хіба що із якимось величезним концертом! Я пригадую, як виходив на сцену… ой, вибачте – обмовка за Фрейдом… на поле центрального столичного стадіону, як моє прізвище оголошував диктор – «на місці правого півзахисника грає Анатолій Матвійчук». Як у цій прекрасній синьо-жовтій формі біжу полем. Як відчуваю на собі погляди десятків тисяч глядачів, котрі аплодують, кричать, ловлять кожен рух. Як тяжко ступає бутса з шипами…

Відчувши це на собі, я розумію тепер, чому дають червону картку за стрибок в ноги ззаду. Адже це ти не в кросівках стоїш, а в бутсах, які чіпко вгризаються в газон, і тебе можна вирвати хіба, як-то кажуть, «з корінням»! Тож такий стрибок – це, як мінімум, тяжке пошкодження – а цілком може бути й перелом.

І це неймовірне відчуття – коли ти мчиш за м’ячем, твій дух попереду, а ноги не встигають за думкою! Тіло хилиться вперед, ноги заплітаються – і врешті-решт ти падаєш, бо тіло не має сил… І я пам’ятаю навіть травму, яку тоді мені завдав Пресняков-молодший. Я біг своїм правим флангом, він мене зустрічав і врізався мені в ногу. Коліно відразу розпухло, налилося, довелося замінитися – і десь півроку я лікував цю спортивну травму…

Але цей адреналін я запам’ятав на все життя. Відчуття футболіста, можливо, навіть сильніші, ніж у артиста, який іде на сцену. І тепер я розумію, яка травма для футболіста, який покидає футбол. У артиста такого не буває – ти просто граєш менше, співаєш менше, гастролюєш менше, але ще можеш виходити на сцену. А от гравець в один день каже собі, що більше не гратиме у професіональній команді. І все – вішає бутси на цвях і мусить далі жити зовсім іншим життям.

Тому, мені здається, я дуже добре розумію психологію футболістів. Дивлюся багато матчів найрізноманітнішого рівня. А навіть коли міжсезоння і нема футболу – я з ним не розстаюся, тому що граю на комп’ютері в симулятор. Тим більше, що комп’ютерні ігри досягнули неймовірної деталізації та чіткості.

– Я вас чудово розумію…

– Я вам більше навіть скажу! Одного разу встановлюю гру, вмикаю матч, щоб зіграти рідним Динамо – і уявіть мій шок, коли я чую на трибунах те саме «Динамо-Динамо, о-о-о» у моєму виконанні! Я не знаю, чи це самі іноземні розробники якимось чином дізналися про нашу пісню й деталізували матч киян, чи це наші талановиті умільці її туди вставили – ніяких документів щодо використання пісні до мене не надходило, як і гонорару за це. Мої права як автора тут не захищені, але почути свій голос у грі, яку знають мільйони вболівальників, мені, звісно, дуже приємно.

– Є ще декілька пісень, присвячених київському Динамо – у виконанні гурту С.К.А.Й., Назарія Яремчука, ВУЗВ…

– Додам ще й пісню від гурту Соколи…

– Так, і хотілося б запитати про ваше враження від них. Вони вам подобаються, чи є якась конкуренція між вашими творами?

– Ні, я так би не сказав. Чим більше пісень про футбол, а тим більше – присвячених нашому улюбленому клубу, тим краще. Ми всі робимо одну справу. Свого часу таких пісень не вистачало, тепер їх стає більше – і це добре. Щодо ставлення… Знаєте, все це легко перевіряється. У новомодних груп може бути добре аранжування, але якщо ви спробуєте заспівати їхню пісню – у вас не вийде, тому що там усе важко і штучно. А у нашій пісні про Динамо мотив простий, невибагливий – і тому зрозумілий і чіткий для вболівальників. Доля визначила, що наша пісня стала неофіційним гімном – її співають люди навіть через багато років, і це для мене найбільше визнання.

– Наближається чемпіонат Європи 2016 року, де, що особливо приємно, Україна футбольна буде не стороннім спостерігачем, а повноцінним учасником дійства. Це надихає вас на нову пісню, чи сучасний футбол не такий, що його хочеться оспівувати?

– Ви знаєте, я останнім часом дуже переживаю за український футбол. Так багато всього пов’язано із економічними проблемами, зникають клуби. Дуже шкода. Особливо вболіваю за ті ж Карпати, Волинь – на західній Україні і так мало клубів, сподіваюся, вони виживуть. Тому настрій не дуже святковий.

Але ми всі рахуємо скільки днів лишається до Євро-2016, з кожним днем відчувається, що наближається велике свято футболу, якого настільки потребує наша вітчизна. Тож я, цілком можливо, також проникнуся цією атмосферою. Хто знає? Можливо.

Розумієте, я не дуже люблю оці «датські пісні», як ми кажемо – не в тому сенсі, що пісні з Данії, а в тому, що пісні, присвячені якимось певним датам. Я хочу, щоб тема мене пробрала, дістала до душі. Писав я пісню якусь до Євро-2012, але це все недовговічні речі. А довговічні не пишуться на замовлення – це дарунок долі, це збіг обставин, який дарує ось таке невеличке диво, мистецький артефакт, який залишається з нами на все життя.

Артур Валерко, Sport Arena