Три історії про журналістів у футболі. В’ячеслав Кульчицький

Пригадаємо: історія №1 – Алла Бублій

Другий єврокубковий похід полтавської Ворскли ризикував виявитися зовсім провальним: у Кубку Інтертото 1998 року полтавці натрапили на ісландський Лейфтюр і програли першу зустріч. Хтозна, яким виявився б матч-відповідь, але у справу втрутився допитливий і уважний вітчизняний журналіст В’ячеслав Кульчицький. Відвідавши ісландський матч у складі нечисленної полтавської делегації, він зауважив невідповідність у протоколі матчу, яка коштувала Лейфтюру перемоги, а Ворсклі подарувала додаткові бали у «євро-скарбничку».

Про один із найбільш екзотичних єврокубкових виїздів в історії вітчизняного футболу, професіональну уважність та полтавську вдячність відомий вітчизняний журналіст В’ячеслав Кульчицький розповів оглядачу Sport Arena.

– Пане В’ячеславе, пропоную розпочати історію з того, наскільки великим міжнародним досвідом ви володіли на той час, влітку 1998 року, коли на полях Франції вирував Мундіаль, київське Динамо готувалося після чвертьфіналу Ліги чемпіонів дійти до півфіналу, а наша збірна ставала на старт відбору до Євро-2000 у групі з французами та росіянами. На той час відвідини закордонного матчу були для вас новинкою?

– На той момент це була вже не перша моя закордонна поїздка – вперше я «дебютував» за межами нашої країни в 1994 році, коли, обіймаючи одночасно посади прес-аташе, менеджера та селекціонера СК Одеса я їздив на навчально-тренувальні збори до Угорщини. Із Чорноморцем 1995 року літав на Мальту, у Польщу і Францію. Та й з тою ж Ворсклою ще 1997-го їздив до Риги на матч з Даугавою та в Брюссель на Андерлехт. Однак поїздка в Ісландію все одно очікувалася з великим інтересом – адже з командами тієї країни наші клуби перетиналися дуже рідко, і побувати там було цікаво.

– Це вже була не зовсім та Ворскла, котра роком раніше дебютувала в єврокубках, ставши бронзовим призером чемпіонату України відразу після виходу із першої ліги. Тож чого ви очікували від матчу з ісландським Лейфтюром?

– Звісно, я вважав нашу команду фаворитом протистояння й був упевнений, що вона виграє, але ніяк не чекав, що вона наразиться в Ісландії, по-перше, на такі умови проведення поєдинку й, по-друге, на настільки відчайдушний опір місцевої команди.

– Що саме маєте на увазі, кажучи про умови проведення матчу?

– Передовсім, відсутність стадіону як такого! Це було маленьке рибальське селище на самій півночі Ісландії, яке знаходилося на березі якоїсь бухти, тож прямо неподалік від берега була невеличка будівля клубного офісу, а поруч із нею – футбольне поле під схилом великої гори. Щось подібне й незвичне у такому плані я бачив через багато років, коли з Металістом приїздив у Рієку (там стадіон немов вирубаний зі скали).

Тож умови проведення матчу в Ісландії були не просто незвичними, а й надзвичайно важкими для гостей з України. Уявіть: 20 червня. Розпал літа. У нас досить спекотно, а тут – 7 градусів тепла й неймовірний вітер з океану, який пробирав до кісток! Я не очікував такого холоду й одягся, не сподіваючись на такі катаклізми. Тому довелося на футболку, в якій я виїжджав з України, зодягнути сорочку, а зверху ще й піджака. Тож, рятуючись від холоду, я ходив вздовж поля, фотографував. Довелося вибратися на збитий нашвидкуруч такий собі дерев’яний поміст, який на стадіоні Оулафсфьордюра виконував роль VIP-трибуни. От звідти я й дивився гру.

– Візит команди з далекої України викликав інтерес у рибацькому селищі?

– Була невеличка жменька людей – від 50 до 100, не більше (при 350 в офіційному протоколі, – прим. Sport Arena). Причому, з них чоловік 10-15 – це вболівальники Ворскли, які прилетіли разом із командою літаком.

– Здавна, ще із ранніх 90-х, європейські футбольні чиновники «щемили» наші клуби й збірні, вимагаючи ідеальних умов для проведення міжнародних матчів. То як при цьому ось такий «стадіон» міг приймати офіційну зустріч Кубка Інтертото? Що з приводу умов проведення говорили судді, інспектор матчу?

– Для мене це також було справжнім одкровенням! Коли ми приїхали до Оулафсфьордюра й побачили, в якому готелі (сказати б – гуртожитку) розмістилася Ворскла, а потім заглянули на стадіон, то спершу подумали, що то тренувальне поле. А коли нам сказали, що це і є той «центральний» стадіон, на якому Лейфтюр збирається приймати Ворсклу, всі були шоковані. Саме поле було в більш-менш нормальному стані, ісландські вівці там не паслися;) Однак на стадіоні не було ні трибун, ні якихось сучасних засобів. Просто звичайне поле і невеличка – на два-три поверхи – клубна будівля. І це все.

Зате вразило інше. Ворскла проводила передматчеве тренування досить пізно, майже поночі, однак надворі було світло і сонячно, неначе вдень! На той час в Ісландії стояли «білі ночі».

– Ісландська природа вразила?

– Однозначно! Пам’ятаю, як Борис Воскресенський, зодягнений в синьо-жовтий спортивний костюм ФФУ, підійшов до океану. І хоча вода була настільки холодною, що «обпікала» пальця, якщо його туди опустити, Борис Михайлович ризикнув скупатися в океані. Але коли я його сфотографував, а потім готові світлини передав у Києві, він попросив «приватне життя» не публікувати. Зараз, напевно, йому вже було б приємно пригадати себе молодим…

– Історія зберігає таку інформацію про той матч: данський легіонер Лейфтюра Йон Шмідт Нільсен забив дальнім ударом зі штрафного. Що іще запам’яталося з цього матчу?

– Для людини, яка тремтіла біля краю поля упродовж всього матчу, мало що запам’яталося (посміхається, – прим. Sport Arena). Загальне враження від Лейфтюра – це команда агресивна, з великою кількістю гравців гренадерського зросту. Вони з перших хвилин накинулися на ворота полтавців, котрі, можливо, не очікували такого від суперників. Тож ісландці тиснули, що змусило Ворсклу знітитися на деякий час. Були у нашої команди кілька дуже сприятливих контратак, але гостям не щастило, тож навіть хороші моменти закінчилися для Лейфтюра «легким переляком». Однак після фінального свистка, котрий зафіксував мінімальну перемогу ісландців, я вже думав не про шанси команд у матчі-відповіді, а про те, як розвинути помічений мною огріх команди господарів і суддівської бригади…

– Тож ви помітили помилку в протоколі ще по ходу матчу?

– Так. Я робив собі на копії протоколу відмітки про картки, заміни, і коли на 53 хвилині матчу Стейнара Інгімундарссона уже мав заміняти гравець під №16, я помітив, що Хілмар Інгі Рунарссон насправді вийшов під №25. Це була явна невідповідність з протоколом! «Залізна» підстава для перегляду результату матчу! Навіть більше скажу: як тільки заміна відбулася, до мене звернувся старенький дідусь-британець, який виявився делегатом УЄФА Пітером Ґардінером. Він, напевно, вважав, що я – представник Лейфтюра, тому намагався уточнити, що ж сталося і з чим пов’язана така помилка. Ламаною англійською я пояснив дідусеві, що так само не розумію, чому так сталося. А сам зрозумів, що не тільки я помітив похибку організаторів матчу й ще більше почав подумки потирати руки.

До речі, я читав інтерв’ю одного з гравців Ворскли, де йдеться про те, що результат матчу було скасовано начебто через участь у матчі дискваліфікованого гравця ісландців. Можу точно сказати: причина не в цьому. Справа у тій самій заміні у складі Лейфтюра! Диктор оголосив прізвище гравця, я почав такого шукати у матчевому протоколі. Знайшов – але він був під зовсім іншим номером. Все підтвердилося. Це була вірна причина потирати руки в передчутті можливої поразки Лейфтюра.

Можливо, саме ця моя впевненість зіграла свою роль у цій історії – мабуть, недарма одесити дивляться на світ під зовсім іншим кутом і помічають незвичне у тих речах, які іншим здаються буденними (посміхається).

– І як ваше викриття сприйняли представники полтавської команди?

– Наробивши чимало фото й записавши усе, що мені потрібно в блокнот, я помчав до ворсклян. Після фінального свистка я тут же підійшов до прес-аташе Ворскли, покійного нині Олександра Бородая, який чудово володів англійською. Як мені здалося, він поставився дещо скептично до такої дрібнички, але я був досить наполегливим. Тодішній начальник Ворскли Геннадій Слюсарєв, до якого я звернувся відразу після гри, порадив мені «кинути ці одеські штучки», зауваживши, що треба поспішати в аеропорт. Але я сам здивувався собі й своїй наполегливості – і в підсумку настояв на своєму. Напевно, я був дуже переконливий, пояснюючи Слюсарєву й Бородаю все до дрібничок, тому що мене послухали. Хоча начальник Ворскли і попередив: «Якщо наш клуб отримає за це якісь санкції, платити будеш із власної кишені!»

Я навіть не припускав, що такий варіант можливий. Хоч і діяв більше за інтуїцією, покладаючись на тверезий глузд на логіку. Спершу ми намагалися підійти до резервного арбітра – ісландця П’єтура Сіґурдссона – й запитати його, чим він пояснить появу гравця не під тим номером, що значився у протоколі, однак він сказав: «Джаст ін момент» і зник. Ми його трохи почекали, але зрозуміли, що зник він, щоб більше не з’являтися. Далі ми пішли до Ґардінера – той відповів на нашу тираду «Ноу комментс» і пішов геть. Після цього я зауважив навіть в очах скептично налаштованого Слюсарєва вогник надії.

Разом із представниками Ворскли і Бородаєм у якості перекладача ми пішли до суддівської (а треба сказати, що на стадіоні не було ні білетерів, ні охоронців – на гру приходив хто хотів, а кімната арбітрів не охоронялася), будучи уже впевненими у власній правоті. Наша делегація зайшла до суддів, і я почав говорити, а Бородай – перекладати. Ми пояснили суть претензій і попросили арбітра, француза Філіппа Кальта, внести у протокол наше зауваження. Він запевнив, що внесе все саме так, як ми й сказали.

Тож коли ми поверталися після усіх цих переговорів, нас зустріла група футболістів, котрі вже встигли повечеряти. Андрій Хомин, на правах найдосвідченішого, запитав: «Де ви були? А що там таке?» Якісь чутки вже дійшли й до команди, що у матчі щось не так. Я пояснив йому ситуацію, й Андрій, за плечима якого були вже матчі за збірну України та Динамо (Київ) у Лізі чемпіонів, відповів мені: «Так, Слава, 100% правда на стороні Ворскли, молодці, що ви так зробили».

У літак ми сідали з оптимістичним настроєм. І там мене відвідала ще одна хороша думка, навіяна моїм попереднім журналістським та менеджерським досвідом. Я порадив Слюсарєву та Бородаєві не пізніше, ніж за 24 години після завершення матчу, з клубного факсу у Полтаві відправити до УЄФА усі наші вимоги і зміст протесту, щоб підтвердити це паралельним курсом з рапортом арбітра. Вони погодилися, бо розуміли, що вже пішли ва-банк і справу треба доводити до кінця. Тож, прилетівши додому, відразу ж відправили факс.

А далі було найцікавіше: через два-три дні у моїй одеській квартирі пролунав дзвінок з Полтави. З офісу Ворскли дзвонив Бородай – він робив це із кабінету президента клубу, а поруч із ним сиділо все керівництво полтавців на чолі з президентом. «Ми хочемо тобі повідомити, що щойно до нас у Ворсклу прибув факс із УЄФА, де повідомляється, що «у відповідності з вашим зверненням і наведеними відомостями ми зазначаємо наступне: результат матчу анульовано, Ворсклі присуджено технічну перемогу з рахунком 3:0, Лейфтюр оштрафовано на солідну суму в швейцарських франках, а гравця, який вийшов на заміну під неправильним номером, дискваліфіковано». Ось це, перекладаючи з англійської на нашу мову, зачитав мені Бородай. А ще із слухавки чулося, що присутні поруч із ним передають мені привіт і подяку. Всі були в шоці!

– І які форми подяки використала Ворскла?

– За наступні 17 років, які минули з того матчу, мені багато людей задавали це запитання: чи віддячила мені Ворскла матеріально, адже за вихід у наступне коло змагань клуб отримав якусь кругленьку суму? На жаль, ні. Крім слів подяки, я почув, що за такий «подвиг» отримую гарантію подорожувати з Ворсклою на всі єврокубкові матчі. Як-то кажуть, безтерміново!

А ще мені пропонували квартиру в Полтаві! Покійний мер цього міста Анатолій Кукоба разом із головою Полтавської ОДА Миколою Залудяком чимало робили для Ворскли й відвідували її матчі. Так от, дізнавшись, що це я посприяв технічній перемозі ворсклян, Кукоба зустрів мене в аеропорту перед вильотом Ворскли на наступний матч із Фортуною (Сіттард), обняв мене і запитав, чи я готовий утнути щось подібне і в Голландії. І сказав, що такі люди потрібні Полтаві.

Я запитав: «А де ж я буду жити?» Він відповів: «Дамо квартиру!» В силу свого молодого віку я не надто серйозно сприйняв ці слова, але, як потім мені пояснили, це був не жарт, і хтось нахабніший неодмінно звернувся б до нього й узяв би ключі. Але після того, як тема закрилася, було незручно й не відповідало б моєму дещо сором’язливому характеру – йти до Кукоби й нагадувати, хто я такий і чому прийшов іще раз. Звісно, «заднім числом» я шкодую, що не отримав квартири в Полтаві – адже і місто гарне, і можна було б за житло отримати копійчину…

– Вам пізніше доводилося бувати в Ісландії? 

– Так. У 2010-му, з Карпатами – коли вони грали з Рейк’явіку.

– І як – там змінилися умови проведення матчів?

– Ну, в столиці стадіон-то кращий, ніж у провінції – принаймні, було видно, що це стадіон. Там була одна трибуна під навісом, а з іншого боку від неї – звичайні тренерські лави. Але вже відчувалося, що це прогрес, і цьому стадіону дали дозвіл проводити єврокубкові матчі.

– Звісно, після такої журналістської удачі у вас була спокуса і в наступних матчах підмітити ось таку цікавинку, яка могла стати доленосною. Вдавалося?

– Чесно кажучи, ні. Похибок вже не було.

– Зараз пройшли роки – ця історія лишається в пам’яті? Часто вас просять пригадати такий історичний епізод?

– Скажу чесно, я відчуваю гордість сам перед собою за те, що підмітив цей епізод. Адже йшлося не лише про імідж тих видань, які я на той час представляв, а й про імідж ФК Ворскла й українського футболу в цілому! Мені приємно відчувати, що я привніс певну кількість балів для України в таблицю коефіцієнтів УЄФА, а для Ворскли – кількасот тисяч швейцарських франків.

Про це пам’ятають: хоча нема в живих уже ні Кукоби, ні Залудяка, а у Ворсклі вже практично всі люди змінилися, час від часу в Полтаві до мене підходять, дякують. Лише коли при Павлові я пропустив пару виїздів Ворскли, довелося технічно нагадати Слюсарєву про давню обіцянку. І він разом із прес-аташе Артемом Лобановим потурбувалися, щоб мене знову ввели до списку, і я зміг поїхати з ворсклянами на Слайґо Роверс, а через кілька років й на Жиліну. На правах почесного гостя й рятувальника Ворскли в Ісландії…

А єдиний, хто на мене, напевно, ображається – це ФК Лейфтюр. Щоправда, коли я вдруге відвідав Ісландію, ніхто не знав, що це саме я причетний до історії 12-річної давнини. Та й була це вже столиця, а не те рибальське містечко.

Артур Валерко, Sport Arena