Музика притихла, карусель призупинилася – і Париж нарешті зміг перевести подих. Жака Оффенбаха та Едіт Піаф на церемонії відкриття Євро-2016, як виявилось, увесь цей час вмикав Давід Ґетта; фокус, власне, полягав у тому, що під час виступу він сидів у закритій будці прямо посеред сцени. Вже з відкритої платформи французький диск-жокей – безтурботність Кріса Мартіна у тлінному тілі Тома Йорка – поставив безвідмовне попурі з кількох літніх хітів. Усім своїм виглядом “найвідоміший парижанин сучасності”, як його охрестили представники УЄФА, давав зрозуміти: зараз він крутить не лише платівки (і не лише карусель!) – він крутить усім Стад де Франс.

Усі пристойні урочистості схожі одна на одну, відверто посередні урочистості також схожі – власне, всі подібні заходи зазвичай однакові. Неодмінною їхньою рисою є показова амбітність на межі пристойності, що найбільш яскраво проявляється в хореографічних номерах. Особливе мистецтво спрощення і згладжування кутів – так треба вміти. Врешті, для того, щоб замахнутися на історичний шлях або культурний процес певної держави, втиснувши його в суттєво обмежений по часу виступ, треба взяти на себе неабияку відповідальність. І можна було б згадати, що на кожен невдалий приклад знайдеться свій Лондон-2012, тріумф монументальної церемонії, та річ у тім, що ці заходи і не мають на меті запам’ятатися. Обов’язкова формальність, необов’язкові спогади.

Власне, те ж саме можна сказати і про більшість композицій Ґетта. Брати від життя все, продовжувати боротися, продовжувати кохати – універсальні мотиви, з якими боронь боже сперечатися і які не будуть зайвий раз нікого відволікати в клубі від ритму.

“Ми народжені літати, тож живімо далі, поки все не полетить вниз”, – так розпочинається офіційний гімн Євро-2016. На словах “полетить вниз” в офіційному кліпі на пісню показують прапор святого Джорджа, та запідозрити його творців у свідомому знущанні над багатостраждальною збірною Англії означало б визнати, що вони роблять свідомо і все інше. Годі вам, навіщо ускладнювати, якщо ми разом, наші серця б’ються в такт, у приспіві римуються слова “together” і “forever”, а ще за мить вдарить електронне крещендо.

Ми вже встигли забути, що чотири роки тому Осеана, що б це не означало, обіцяла нам нескінченне літо. Забули й про Шакіру на трьох останніх чемпіонатах світу (чи останнього разу з Пітбулем співала все ж Дженніфер Лопес?). А ще ж був Шеґґі як автор гімну австрійсько-швейцарського Євро! Зрештою, як казав шкільний вчитель музичного мистецтва Анатолій Мелетійович Тимощук, музика супроводжує людину протягом усього життя – і більше, ніж запитання про тезку він не любив тільки те, коли його перепитували, яку музику найчастіше вмикають у пологових будинках. Та сперечатися з ним було марною справою: музика залишається невід’ємною частиною життя, а отже й міжнародних футбольних турнірів. Результати ретельних досліджень  підтверджують, що навіть до Неллі Фуртадо на Євро-2004 слово “гімн” використовувалося в цьому контексті.

Гімни повинні вихваляти і прославляти, а ще, як доводять напрочуд рідкісні вдалі приклади, відтворювати те, що називають атмосферою чемпіонату. Якщо треку пощастить, то його закріпить у масовій свідомості тренд. Якщо ж пощастить по-справжньому, загуснувши в атмосферу, то запам’ятається він завдяки всепереборній хвилі ностальгії. Не стільки за самим турніром, скільки за враженнями, які його супроводжували. Біблійських масштабів злива і полотно жовто-блакитних стягів на Донбас Арені, а не матч проти збірної Франції на Євро-2012. І в цьому випадку точно не “Endless Summer” – те літо давно вже закінчилось і, погодьтесь, здається напрочуд далеким.

Використання музики в маркетингових цілях покликане зробити певну пісню якомога ближчою. “Ближчою до народу” – іншими словами, доступною і причепливою, якщо я правильно перекладаю епітет “catchy”. Для цього її треба спростити і перетворити на, даруйте, звуковий аналог гамбургера – ну, щоб сподобалась всім (тобто принаймні тим, хто вважає гамбургер універсальним орієнтиром у кулінарії). Важко зіпсувати, ще важче зробити справді смачним – на продовження цього недолугого порівняння.

Прісні і штучні – музичні мотиви у ролі офіційних саундтреків помітно страждають від цих вимог. І для того, щоб повторення однієї композиції у кожному з міріад рекламних роликів та після кожного забитого м’яча, не стало надто вже обтяжливим (хоча рано чи пізно воно таким все-одно стане), уболівальники шукають альтернативу. Інколи виручає один із офіційних спонсорів турніру, що запрошує умовних Gogol Bordello, частіше ж щастить менше. Лівоцентристи обов’язково угледять в цьому спротив системі, та в тому, що прихильники різних національних команд не виявляють одностайності у схваленні однієї визначеної організаторами пісні, насправді не треба шукати глибокого підтексту. Інша справа, що інколи однозначною піснею турніру може стати пісня, яку просуває одна країна-учасник – і ні, це не сольна партія Серхіо Рамоса.

Вілл Ґріґґ розпочав свій шлях до глобальної домінації ще до того, як паризьких школярок почали зганяти на репетиції імпровізованої каруселі. Вболівальники Віґана – примітного англійського клубу, який, проте, минулий сезон провів у третьому за рангом дивізіоні, – віддячили форварду за 28 голів персональною кричалкою, яку згодом підхопили і перетворили на хіт прихильники збірної Північної Ірландії. У травневому товариському матчі проти національної команди Білорусі Ґріґґ відзначився після виходу на заміну дебютним м’ячем на міжнародному рівні, змусивши включити себе до остаточної заявки Майкла О’Ніла на чемпіонат Європи. І відтоді святкування тільки набирало обертів. “Із Віґана – на Євро, щоб грати за Зелено-білих!” – затягує один сектор. “На-на-нанана-нна-нанана-нана!” – відповідає інший.

“Тут ледь не кожен другий знає мотив цієї пісеньки”, – підтверджують очевидці, не боячись заходити навіть далі, заявляючи, що той, хто досі не приніс жертву ольстерському богові вогню, виявляє себе зайвим на французькому святі життя. Пісню про Ґріґґа співають (на стадіонах, у пабах і фан-зонах) і переспівують (з перемінним успіхом), вона давно вже живе своїм життям. Власне, завдяки вірусній пісні, яку не соромляться розносити Францією веселі північноірландці, найкращий бомбардир минулого сезону англійської Ліги 1 став найбільш відомим футболістом Євро-2016. Дарма, що на груповому етапі турніру Ґріґґ не провів на полі жодної хвилини ігрового часу.

Не заперечуючи елемент іронії, пов’язаний із оспівуванням гравця, який досі жодним чином не допоміг своїй національній збірній (і цю іронію прихильники Зелено-білої армії визнають першими), варто зазначити, що історія “північноірландського звіра” Ґріґґа насправді є вельми показовою.

“Це для тебе!” – затягує вокалістка Ґетта Зара Ларссон абстрактний мотив, який підходить водночас усім і нікому. Хто такий Вілл Ґріґґ, тепер знають всі – і всі легко можуть себе асоціювати з хлопчиною, який став героєм футбольного світу за лічені дні. Знають, що коли він заб’є переможний гол, танцювати і співати доведеться всім. Та нехай він навіть не виходить на поле – співати про нього будуть так чи так. Тому що це не обшліфований продукт фокус-груп і не замовний попсовий матеріал. Тому що це – щиро.

Показовим феномен Ґріґґа можна назвати ще й тому, що він оголив безглуздість всіх тез, які перед стартом турніру зводили Євро-2016 винятково до історій індивідуальностей. Кріштіану Роналду, Златан Ібрахімович, Поль Поґба, Томас Мюллер, Давід Алаба – всі ці зірки тією чи іншою мірою розчарували своїх особистих прихильників і навряд чи заслужили симпатії випадкових глядачів. Дехто з них ще може стати хітом цього літа, дехто, як сьогоднішній суперник Північної Ірландії Ґарет Бейл, безумовний лідер збірної Уельсу, схоже, приглядається до цього статусу вельми серйозно. Проте не дивуйтесь, якщо зрештою головним мотивом сезону залишиться «Will Grigg’s On Fire».