Белфаст. Звичайний вечір четверга. Дзвінок у пожежну частину. Слухавку піднімає оператор, яка уважно занотовує усі необхідні відомості: місто та вулицю, де триває пожежа. Коли ж оператор запитує, що саме горить, то з протилежного кінця слухавки їй відповідають: «Will Grigg».

Неповністю усвідомлюючи ситуацію, жінка-оператор перепитує: «Will Grigg’s On Fire?», і це запитання викликає несамовиту реакцію на тому кінці. Звідти доноситься довжелезне «є-є-є-є-є», після чого вмикається пісня і хлопці, що ще декілька секунд тому з серйозним голосом дзвонили в пожежну частину, на повен голос затягують «Will Grigg’s On Fire, Your Defense Is Terrified».

Це відео, викладене на Youtube, зібрало понад 100 тисяч переглядів за чотири доби. Сам ж Уілл Ґріґґ став головною зіркою чемпіонату Європи, хоч ще в квітні про нього знали лише одиниці.

Will Grigg’s On Fire

Зрозуміло, що подібний пранк-дзвінок у пожежну частину, це наслідок шаленої популярності пісні про нападника Уігана. Справді, у Франції ледь не кожен другий знає мотив цієї північно-ірландської пісеньки, з задоволенням наспівуючи її у вільний час. Чому з задоволенням? Бо попри шалену частоту її виконання, цей мотив не надоїдає. Він буквально в’їдається в голову, і його звідти уже не дістати.

Чи знає хтось про цю пісню в Україні? Якщо не враховувати любителів британського футболу і журналістів, то відповідь буде негативною. Українці перебувають у зовсім іншому світловому вимірі, коли ми говоримо про якусь фанатську підтримку. Показовим прикладом може слугувати ситуація у паризькій фан-зоні напередодні матчу України проти Північної Ірландії: британці регулярно затягували пісню про Уілла, але українці щоразу з подивом дивилися на них. У підсумку, під цей хіт танцювали не тільки північно-ірландці, але й представники інших національностей, однак прихильники синьо-жовтих ні разу не затягнули пісню, а скоріше навіть навпаки: фанати синьо-жовтих спостерігали за танцюючими людьми з певним острахом або й відразою. Ще б пак, якісь неотесані мужчини з пивними животами і пивними келихами в руках наспівують пісню про гравця, який не вийшов жодного разу за два матчі. Дивні люди, що сказати.

Роблячи, втім, поправку на те, що цю пісню придумали й поширили британці – найкреативніші вболівальники, як мінімум, в Європі, – можна подумати, що українці насправді виглядають не так погано. Будь-хто розчиниться на фоні британців, ну звісно. Однак нинішній формат чемпіонату Європи дозволяє більш глобально оцінити ситуацію – цього літа до Франції з’їхалися ті команди, які бували рідкими гостями великих турнірів. А разом з ними прибули й місцеві вболівальники, що отримали шанс заявити про себе.

Що й казати, з семи географічних сусідів України, у фінальну частину чемпіонату Європи не попали лише білоруси та молдавани. Усі інші – поляки, словаки, угорці, румуни й росіяни – у Франції. І кожен з цієї п’ятірки може дати величезну фору українцям. Найприкріше, що мова йде не лише про гру на футбольному полі, але й про підтримку своєї команди (пріоритети кожен розставляє сам). Адже очевидним є той факт, що умовні румуни або ж угорці – це не британці, а тому на їхньому фоні вболівальники збірної України мали б виглядати не гірше. Як бачимо, не склалося. На жаль.

У першу чергу, однак, потрібно визначити, що до уваги беруться не лише активні прихильники, а вся фанатська ситуація загалом. Про ультрасів, які здатні не тільки підтримувати, але й створювати проблеми, можна говорити окремо. Зрештою, вони є нічим іншим, як вершиною айсберга – все інше не так швидко кидається в очі. Тим більше, якщо розмірковувати про цю ситуацію не з Франції, а з України. Втім, корінь проблеми якраз і захований отам, на глибині.

Масовий фан-марш уболівальників Угорщини у Марселі, участь в якому брали не менше 18-20 тисяч людей, став однією з найяскравіших подій Євро. Причому вражала не тільки його масштабність, але й узгодженість – ця хода виглядала відточеною, а не спонтанною. Складалося враження, що угорці так ходять не вперше. Проте було помітно, що більшість людей у марші прості перехожі. «Кузьмичі», якщо говорити мовою фанатів. Зрозуміло, що для левової частки угорців така хода була першою, й, мабуть, останньою у їхньому житті. Втім, вони не були простими учасниками події, а самі створювали шум. Зрештою, найбільший ефект створював навіть не шум, як однакова гама кольорів – практично усі угорці були одягнені у червону футболку, що створювало неймовірний візуальний ефект у вузьких й доволі темних вуличках Марселя.

Відповідь на запитання, а чи могли б українці зробити щось подібне, буде позитивною. Звісно. Наші фанати, якими б «кузьмичами» вони не були, змогли б видати один красивий марш. Однак є декілька важливих моментів: по-перше, українці не ті, хто може самоорганізуватися, по-друге, проблема кольористики. Для проведення подібного маршу прихильникам синьо-жовтих потрібен хтось, хто зможе притягнути їх у призначене місце у потрібний час, інакше жодного маршу не буде. Окрім того, цей «хтось» повинен не тільки притягти людей, але й відповідно їх одягнути – на фоні вболівальників усіх інших команд українці програють саме через свою різнобарвність. Один вдягне жовту футболку, другий – синю, а третій взагалі прийде у вишиванці. Це гарно, так. Але це не те, що потрібно для ефектного візуального сприйняття.

Повертаючись до матчу угорців проти ісландців в Марселі, необхідно додати, наскільки неймовірним виглядав Велодром – одна його половина була забарвлена у червоні кольори, інша – у сині. Можна було чітко зрозуміти, хто і де сидить, і хто за кого вболіває. Що було на наших матчах, усі й так прекрасно бачили. Велика суцільна каша, якщо коротко.

Ще одним важливим моментом є власне підтримка. Напередодні турніру здавалося, що хоча б румунам українці точно не повинні поступатися, однак засумніватися у правильності цієї думки можна було уже в перший день турніру – на матчі-відкриття представники Румунії перекричали господарів турніру, так само активно вони себе поводили й у фан-зоні. Знову згадувати про угорців уже не хочеться, не менш очевидним є клас прихильників Польщі. Так, кожному з цьому тріо дуже далеко до майстерності та креативності британців, втім вони спокійно можуть кидати заряд за зарядом, створюючи неймовірну атмосферу.

Що можуть українці? Час від часу покрикувати «У-Україна, вперед!» або ж співати гімн. Ах так, ще є гасла «Слава Україні! – Героям Слава!». Проте пік їх популярності, на жаль, уже минув. Якщо два роки тому представники України й справді лише на гімні та патріотичних зарядах могли витягнути усю гру, то тепер ці речі уже не є такими масовими та популярними. Вони уже відверто приїлися, а чогось нового придумати ніхто не зміг.

Якщо ж ви заперечите, сказавши, що у Францію через фінансову ситуацію не приїхали активні наші вболівальники, то не тіште себе думками, що група у 200-300 осіб щось би змінила. Розворушити простих туристів, якими є фанати України на цьому турнірі, не так і просто. Особливо, якщо ці «активні вболівальники» не дуже сильно відрізняються від туристів. Якщо взагалі відрізняються. Нагадати відвідуваність матчів УПЛ, чи краще не треба?

Отож, критикуючи збірну за невиразну гру і незадовільні результати, українські фанати мають казати те саме й про себе. Незадовільна підтримка, не інакше. Врешті-решт, тепер, коли пішли гучні заяви про тотальну зміну правил гри у самій структурі українського футболу, на порядку денному має стояти й питання щодо докорінних реформ у сфері вболівальників. Ні в кого не виникає сумнівів в тому, що вболівальники як клас у нас просто відсутні? Та і нехай вже той клас, але ж українці не мають банальної культури підтримки своєї команди.

Змінювати це все, звісно, потрібно не тільки на рівні збірних – якраз питанням культури вболівання повинні займатися клуби. Це вони мають стимулювати людей до походу на стадіон і якісної підтримки команди. Бо виходить так, що у Францію українці поїхали не так на футбол, як на відвідини різних туристичних місць. Кожен розставляє пріоритети сам, пригадуєте? От таку пріоритетність розставили наші вболівальники. Або ж наші туристи. А тим часом фанати інших країн просто On Fire.