Яценко: Спортсмени просили те, що потрібно і лише за необхідністю

Бронзовий призер Олімпіади-2004 з гандболу Олена Яценко, яка нині обіймає посаду менеджера зі зв’язків з суб’єктами олімпійського руху в Національному олімпійському комітеті України, дала велике інтерв’ю нашому сайту.

Функціонер розповіла про те, як український спорт зустрів війну, про збір спортсменів в Конча-Заспі, велику роботу президента НОК Сергія Бубки для налагодження міжнародної допомоги, забезпечення виступів олімпійців на змаганнях, фінансову допомогу спортсменам та багато іншого.

– Ви – одна з найтитулованіших українських гандболісток, бронзовий призер Олімпіади в Афінах, срібний призер чемпіонату Європи-2000. Зараз ви вже є спортивним функціонером, обіймаєте посаду менеджера зі зв’язків з суб’єктами олімпійського руху в Національному олімпійському комітеті України. Ви змогли перелаштуватись на іншу спорту великого спорту?

– Напевно, не так легко перелаштуватись, адже я в великому спорті була з 14 років, а в інтернат я взагалі прийшла в 12. Я завершила грати в 36 років, от і рахуйте, скільки я була в спорті. Плюс я була в ігровому виді спорту, а тут є відчуття команди, і ти до нього звикаєш. І це відчуття, до речі, мені допомогло в нинішній роботі. Адже я відношусь до нових людей, яких зустрічаю зараз, так само, як до членів команди в минулому.

Коли тебе більше 20 років вчать командній роботі, то це велика школа. Це є не в усіх видах спорту.

– За час роботи функціонером, що ви помітили для себе найважче або таке, яке раніше не помічали?

Я побачила роботу великої кількості людей, які працюють для того аби спортсмени могли представляти Україну на міжнародних турнірах, на Олімпійських іграх, на інших змаганнях. Я усвідомила, скільки цих людей навколо атлетів, та скільки робиться такої роботи навколо спортсменів, якої не видно.

Це і фінансисти, і логісти, і люди, які займаються перевезенням команди. Спортсмени ж цього всього не бачать, вони приїжджають, і, в принципі, вони на всьому готовому. Їм дають квитки, паспорти з візами, і все інше… Для спортсменів все це саме собою.

На мою думку, зараз за кожним спортсменом стоїть від 10 до 20 людей, які допомагають робити все аби атлет думав лише про виступ. Напевно, це добре, що хоч в цьому віці вже я побачила наскільки люди дійсно нам допомагають, стоїмо на п’єдесталі ми, а готують все вони…

– Тобто у вас прийшло усвідомлення, що це величезна індустрія?

Так, саме так.

– Що конкретно зараз входить в коло ваших обов’язків?

– Зараз я працюю в департаменті НОК України, відповідаю більше за олімпійські федерації, та комунікацію з людьми з цих Федерацій.

– Можемо розповісти про умови, які зараз надаються спортсменам-олімпійцям (в тому числі і під час війни) і які були в ваш час?

– Я, напевно, була щасливою дитиною, адже мене в 14 років привезли на олімпійську базу «Спартак», яку, звичайно ж, робили під великого тренера Ігора Турчіна, і, як кажуть, потрапила в бінго, адже таких баз в той час більше не було. На цій базі був закритий зал, відкритий зал для гандболу, готель, де всі номера належали тільки гандболістам. Тобто все було як і має бути.

Тому сказати, що я починала, як багато хто, з деревинних будиночків на зборах – ні, я так не починала, в цьому плані я була щасливою.

Щодо того, як зараз готуються спортсмени… я думаю, що в Україні ті спортсмени, які виступають на топовому рівні, які є членами національних збірних, вони всі готуються в гарних умовах. Та ж база в Конча-Заспі – чудова база, в Запоріжжі «Мотор-Січ» – теж.

Якщо взяти спортсменів по іменам, то от наша молода зірка легкої атлетики Ярослава Магучих, яка пройшла і Європейський юнацький олімпійський фестиваль, і Юнацькі олімпійські ігри і вже і дорослі Ігри. Вона тренується в Дніпрі в чудових умовах, а коли треба закордон, то обирає для збору Португалію.

Тобто зараз, в принципі, спортсмени такого рівня, як я вже казала, мають гарні умови для підготовки. Як в Україні, так і закордоном.

– Ви загадали про Ярославу, вона вже досвідчена, але ще відносно молода спортсменка. Ви спілкуєтесь з багатьма атлетами різних вікових категорій. Що в них зараз є таке, чого раніше не було в спортсменах? Які у них цінності?

Головна різниця між ними і нами – вони всі народжені в незалежній Україні, і це відчувається в усьому. В поведінці, в думках, в діях.

– Кажуть, це наше молоде покоління набагато відкритіше ніж попереднє…

– Мені важко про це говорити, адже я поїхала грати в Європу в 21 рік, а в Європі відкритість була завжди. Тобто я по-іншому просто і не уявляю поведінку спортсмена. В Європі, якщо ти не спілкуєшся з журналістами, ти втрачаєш контракти, які ти можеш отримати від спонсорів.

Взагалі ігровими відрізняються в цьому плані від спортсменів одиночних видів, бо ми працюємо в команді, ми регулярно спілкуємось з журналістами, з вболівальниками. Якби ми з вами спілкувались тоді, коли я виступала, тоді в тій же Любляні ми б так спокійно з вами не посиділи, бо кожен би проходив і впізнавав мене. І от на цьому ростеш, звикаєш до цього і розумієш, що це твоє життя.

До речі, дуже цікаво якось сказали словенці про те, чим спорт відрізняється від цікавого кіно. Фільм ти раз подивишся – і знаєш, чим він завершився. А на гандбол ти другий раз прийдеш і не буде знати результату. Тому в цьому плані Європа мені дуже допомогла розслабитись і зрозуміти, що журналістів не варто боятись, а з ними треба бути відкритими.

– Повернемось до сьогодення. Ви, як людина, яка працює в середині спорту, і в такій великій структурі, як НОК України, скажіть, як зараз спортивна Україна переживає війну?

– Я так скажу: перший день, коли почалась війна, в ту першу ніч, я не чула як Київ бомбили. Я була вдома, на Позняках, але нічого не чула. Мені подзвонила мама, з роботи набрали, сказали, що почалась війна, я в це не повірила, думала, що може просто полякають і все.

А коли в ніч з 24 на 25 був приліт в будинок на Позняках, тоді я і зрозуміла, що справді все серйозно.

Дзвінків в перші дні було дуже багато. Ми намагались вирішити всі нагальні питання забезпечення та логістики спортсменів. Відразу до нас йшли фури з Іспанії, Польщі, Словенії.. ми намагались якось все це прийняти і розподілити. Я зв’язалась з керівником гуманітарного штабу НОК України Оленою Говоровою, вона нам порадила волонтерів, і вони нам дуже допомогли. Велика подяка також гандболістам з Польщі, які в перші дні зібрали неймовірну кількість ящиків для Тро, які були передані через Олену тому, кому це необхідно.

Через певний час, коли ми вже всі трохи адаптувались до подій, було прийнято рішення їхати на олімпійську базу в Конча-Заспі. Там я побачила, що таке згуртованість спорту. Дуже багато людей через свої зв’язки вирішили дуже багато запитань для спортсменів, які в той час там перебували. Це і президент НОК Сергій Бубка, і президент Федерації гандболу Андрій Мельник, Міністр молоді та спорту Вадим Гутцайт, директор департаменту олімпійського спорту Міністерства молоді та спорту України Нельсон Гайріян, вже згадана мною Олена Говорова, директор бази в Конча-Заспі Андрій Крилюк, виконавчий директор НОК України Наталія Коваленко, начальник відділу єдиноборств, складно-координаційних та стрілецьких літніх олімпійських видів спорту Мінспорту Олена Цигиця.

В той час база в Конча-Заспі стала прихистком не тільки для людей зі спорту, але і для їх родичів. Тільки світ спорту міг так об’єднатись і допомагати один одному. Тоді були виділені кошти від «Фонду солідарності», який очолив Сергій Бубка, на функціонування бази. Всі дуже об’єднались, були створена група в месенджері, де всі спілкувались та допомагали один одному. Справді були мільйони дзвінків, мені особисто дзвонили з Сербії, Словенії, Хорватії зі словами підтримки, з пропозиціями допомоги.

Десь в цей же час ми почали спілкуватись з різними Федераціями аби вивезти дітей в інші країни, де б вони змогли продовжити тренування. Дорослі ж легше переносять стрес, а діти це роблять зовсім по-іншому. Нам важливо було не втратити їх інтерес до спорту, не втратити це покоління. І всі вони, як ви бачите, залишились вірні Україні, хоча, я думаю, багато країн хотіли б їх забрати.

– Коли після стартового шоку почали задумуватись про участь у турнірах?

– Перші звернення пішли першого березня. Тоді вже був створений «Фонд солідарності», і спортсменам було повідомлено про те, що, в кого є бажання поїхати на змагання, але немає можливості, можуть подати в нього запити. В Сербії на чемпіонаті світу в приміщенні медалі легкоатлетів вже ж під час війни були, потім був запит від фристайла чи могла на чемпіонат Європи серед юніорів, хлопці виступали. Потім був чемпіонат Європи з боротьби у хлопців та у дівчат. Їм збори оплатили. Синхронне плавання виїхало в Італію, їм там треба було закрити питання, це доросла команда, а потім і юніорам. Також пізніше стрибки в воду поїхали на збори – одні в Італію, інші в Хорватію. Багато хто з них їхав з однією сумкою, їм теж треба була допомога.

Пізніше пішли такі офіційні змагання як чемпіонати світу, Європи, та Кубки світу. Всі запити розглядались та розглядаються спеціальною робочою групою, адже ми маємо чітко розуміти, що на турніри поїдуть виступати саме ті спортсмени, на яких ми зможемо розраховувати в Парижі-2024. До питань виїздів та питань участі спортсменів на змаганнях всі підійшли максимально професіонально. Керівництво НОК України три місяці жило в списках – йшли запити, а ми їх відпрацьовували.

Чесно, не знаю, яка кількість фінансів вже була роздана на допомогу Федераціям. Футболу допомагали, гандболу допомагали, волейболу теж (і пляжному, і великому), баскетболу 3х3, баскетбол великий, боротьбі, важкій атлетиці, боксу, та всім… Також завдяки участі «Фонду солідарності» вдалось організувати збори для зимних видів, а зараз по такій же програмі поїхала греко-римська боротьба.

В Італії вдалось влаштувати збори багатьох видів спорту, той же хокей на траві, спортивна гімнастика. Також допомогли академічній греблі, греблі на байдарках та каное. Якщо перераховувати завойовані медалі, то в кожній з них є частина допомоги «Фонду солідарності». Скільки разів лунав гімн? Скільки разів наші спортсмени підіймались на п’єдестал?

До речі, Спортивному комітету України на підготовку спортсменів до Всесвітніх ігор також допомогли коштами з цього фонду.

Взагалі, дуже приємно здивувало як світ спорту об’єднався в допомозі Україні. Це можна порівняти з соцмережою: в середині Україна і до нашої проблеми багато хто підключився.

Під час війни спорту потрібно допомагати особливо. Є такі види як синхронне плавання, як стрибки у воду, як гімнастика: де ти не потренувався – і втратив час. Ігровим видам спорту простіше, в них є снаряд, і вони навколо нього вибудовують тренування. Вони можуть і на вулиці, і в лісі потренуватись.

– Можете назвати прізвища, кому зі спортсменів допомагали?

– Була дуже важка ситуація у Олександра Абраменка. Він з дитиною і дружиною переховувався у паркінгу, ми йому допомогли, але суми називати не буду. Також непроста ситуація була у Міші Романчука. Він поїхав в Німеччину тренуватись, дякуємо, німцям, вони забезпечили йому ці умови, але житлові умові не забезпечили. Ми йому допомогли. Анжеліці Терлюзі допомогли, багатьом легкоатлетам, Андрію Говорову, Олені Костевич, Павлу Коростильову. Їм всім задовольнили ті бажання, які пов’язані зі специфікою їх виду спорту.

Вражає те, що наші спортсмени в першу чергу просили на знаряддя для свого виду спорту, вони просили справді те, що потрібно і лише за необхідністю.

– Я вам скажу з точки зору журналіста: ми росіянам даємо гідну відсіч і на спортивному фронті. Ми не те, що не знітились, а навпаки продовжуємо виступати на найвищому рівні, завойовувати медалі та підіймати наш прапор.

– Я вам більше скажу, наші спортсмени включились та відслідковують, де проявляються спортсмени та функціонери з рф. Вони їздять на конференції, пишуть листи, добиваються відсторонення росіян зі спорту повністю. Нещодавно були ситуації в скелетоні, стрибках в воду та легкій атлетиці, але наші спортсмени усюди досягли свого і росіян немає в цих видах спорту.

Ті листи та звернення, які від себе пишуть Сергій Бубка та Вадим Гутцайт – це зрозуміло, але коли ще і самі спортсмени проти виступів своїх колег з країни-агресора – це ще більше нам допомагає відстоювати наш фронт.

– Яким буде український спорт після війни?

– Крутим. У нас же характер який – нас не зламати. Якщо навіть завтра для нас зачиняться всі бази світу, наші спортсмени прийдуть в зруйновані майданчики і будуть в них тренуватись. Ми такі люди.

В 90-ті роки в нас же теж не було таких баз, а нам було все одно. Ми рукавиці вдягнули і побігли. І зарплат не було, і премій не було. Я думаю, що наших спортсменів нічого не зламає. Якщо їх не зламали перші дні війни, коли вони приїхали в Кончу-Заспу і продовжили тренуватись, вони не думали, куди б їм швидше виїхати.

Коли я б приїхала на базу, про що я вам на початку розповідала, я була вражена, як Артур Дзігасов відволікав хлопців з молодіжної збірної з греко-римської боротьби – перед такими тренерами капелюха треба знімати. Всі спортсмени були перелякані, мандражували, а чим це вилікувати – фізичним навантаженням. Важка атлетика також була тоді на зборі там. Ігоря Радівілова я там зустріла, гімнаста, я його запитала, що він там робив в залі, яка не опалювався, а він сказав, що йому треба готуватись до змагань.

Тому, відповідаючи на ваше запитання про те, яким буде наш спорт після війни?.. Ті, хто спортсмени по життю, їм все одно, де тренуватись, а ті, хто звик в окультуреному місці тренуватись, потерплять, нічого страшного.