Александр Петраков, uaf.ua
Призначення екс-тренера збірної України Олександра Петракова наставником національної команди Вірменії – неординарна подія. Принаймні раніше лише двом вітчизняним фахівцям, з одніє поправкою, вдавалося попрацювати зі збірними, які представляють УЄФА. Та й загалом не так багато українських тренерів отримували запрошення очолити головні команди інших країн.
Читайте також: Петраков офіційно очолив збірну Вірменії
За часів СРСР наших фахівців відправляли до «дружніх» союзів країни, на початку української незалежності отримати запрошення було вже складніше, а пізніше до недавнього часу – нашим тренерам вдавалося попрацювати лише в Туркменістані, Узбекистані та Азербайджані. Згадали, як працювали вітчизняні тренери у національних збірних інших країн.
За радянською рознарядкою
Микола Головко (збірна Малі 1979-1982)
Один із найкращих захисників в історії Шахтаря, який зіграв на всіх рівнях та у всіх турнірах понад 1400 матчів, після завершення ігрової кар’єри став тренером. Здобув звання «Заслуженого» в Українській РСР, а потім на три роки вирушив до Малі. Щоправда, не в самий вдалий час: у період з 1970 по 1998 збірна не брала участі в чемпіонатах світу, а відібратися у фінальну частину Кубка Африки їй не вдавалося з 1974 по 1994 роки.
Валерій Яремченко (Сирія 1985-1987)
Ще в одному екзотичному місці у середині 1980-х опинився ще один екс-гравець Шахтаря Валерій Яремченко, якого занесло до Сирії.
Читайте також: Спадщина Петракова: що сталося зі збірною за час роботи чемпіона світу і з чим зіткнеться його наступник
«Потрапив туди із Шахтаря, де працював тренером. Першу команду на той час очолював Віктор Носов, а я займався «дублем». Команда у мене була непогана, навіть гарна. Але я спілкувався з Носовим і розумів, що він не бачить перспективи своєї роботи в Донецьку. Тому я зателефонував В’ячеславу Колоскову, який обіймав посаду в спорткомітеті СРСР. Кажу: “Я молодий, можу попрацювати”. Жодних хабарів за сприяння нікому не давав. Минуло близько півроку, мені зателефонували та попросили привезти документи. Незабаром я вже пакував валізи до Сирії.
Моїй родині там було дуже добре. Після Радянського Союзу у Сирії жилося, як у Бога за пазухою. Президент сирійської федерації Фарук Бузо був ще президентом азіатської федерації. Збірна Сирії постійно подорожувала, адже він організовував нам поїздки на спаринги. Країни брали на себе наші збори. Адже Сирія – бідна, а футбол вимагає відповідної підготовки».
У відборі до ЧС-1986 збірна Сирія з Яремченком виграла свою групу, але в стикових матчах програла Іраку: 0:0 – вдома та 1:3 – у гостях.
Валерій Лобановський (збірна ОАЕ 1990-1992, збірна Кувейту 1993-1996)
Як і належить найкращому тренеру СРСР та України Валерій Лобановський став першим українським фахівцем, який досяг серйозних успіхів у роботі із закордонними збірними.
Читайте також: Петраков: Деякі мої колеги кажуть, що Україна U-20 виграла ЧС випадково. Це бридко
Після невдалого для національної команди СРСР чемпіонату світу-1990 фахівець ухвалив рішення залишити не лише посаду наставника збірної країни, а й посаду головного тренера Динамо, обравши, здавалося, дещо несподіваний та екзотичний для свого рівня варіант – збірну Об’єднаних Арабських Еміратів. Одну з причин такого рішення назвав пізніше сам Лобановський.
«У мене немає жодних сумнівів у тому, що у серйозній клубній команді Європи не можна працювати, якщо спілкуватися з футболістами доводиться через перекладача… Зі збірними таких країн, як Емірати чи Кувейт, безпосередня робота на полі чи теоретичних класах займає в сумі набагато менше часу , ніж у клубі, де з гравцями щоденний контакт. А пропозиція була цікавою як у професійному, так і в матеріальному плані. Це була можливість отримати інший, ніж раніше, професійний досвід, відкрити собі інші горизонти».
Вийшло успішно: під керівництвом Лобановського збірна ОАЕ пробилася у фінальну частину Кубка Азії 1992 року, де у підсумку посіла четверте місце – на той момент найкращий результат в історії команди. Але потім у тренера виник конфлікт із місцевою федерацією, через що контракт було розірвано.
Втім, довго без роботи Лобановський не залишався, прийнявши збірну Кувейту та привівши її до третього місця на Азіатських іграх-1994. А за півтора року Метр повернувся до Динамо, щоб побудувати ще одну видатну команду в історії клубу.
Михайло Фоменко (збірна Іраку 1990, збірна Гвінеї 1994)
Екс-тренер збірної України наприкінці 1980-х був на хорошому рахунку в СРСР, а скромну Гурію (не за фінансовими можливостями – тут навряд чи хтось міг зрівнятися з командою, а з історії та статусу) навіть виводив у вищий дивізіон радянського футболу . Але 1990-го грузинські клуби вирішили відмовитися від участі в турнірах СРСР, а тренеру запропонували поїхати до Іраку, до сина Саддама Хусейна – Удея, який був куратором футбольної збірної, очолював Національний олімпійський комітет.
«Довіряв мені. Я приїхав до Іраку, підписавши через Совінтерспорт контракт за схемою «1+2». Із 5 тисяч доларів зарплати 2 автоматично перераховувалися до Москви. Через деякий час Удей запропонував підписати нову угоду – «2+1» із втричі більшою зарплатою і всі гроші маю отримувати я. Хусейн-молодший із “Совінтерспортом” обіцяв домовитися”, – розповідав Фоменко.
За словами тренера, він шкодував, що його робота в Іраку завершилася рано, лише за вісім місяців. Але розпочиналася війна, виходу не було. А через чотири роки Фоменко опинився у короткостроковому відрядженні в Африці, прийнявши збірну Гвінеї.
«Почали працювати, і тут у них саме зміна Кабінету міністрів відбулася. Я за попереднім контрактом працював, який уклав ще тут. Пару матчів ми провели — не пам’ятаю вже, де грали… Поруч із ПАР країна є Ботсвана, теж благополучна, і ми господарів там, на мою думку, 2:0 обіграли і повернулися з тріумфом. Ще когось перемогли, гвінейці задоволені, слів немає: ну всі, кажуть, давай контракт підписуй», – згадував тренер. Але сам зізнається, що тут дуже вчасно надійшов дзвінок із пропозицією роботи від ЦСКА-Борисфен.
Українські прориви
Володимир Мунтян (збірна Гвінеї 1995-1997)
Рішення тоді ще наставника молодіжної збірної України, яка вирішувала завдання з виходу до фінальної частини Олімпіади-1996, виїхати до Африки було досить несподіваним. Українська збірна у відборі стартувала непогано, команда вважалася дуже перспективною, але, як і багато інших збірних – нікому на той час непотрібною.
«Рішення зріло. Значною мірою — не з моєї волі. Команду ми створювали протягом трьох років, переглянули десятки кандидатів, визначились із складом. Але весь цей час, виходило, вона була потрібна мені та моїм помічникам. Федерація відправляла нас до міністерства – мовляв, олімпійцями займаються там, це не наші турботи. У міністерстві футбол вважався внутрішньою справою федерації. Отак, балансуючи між двома відомствами, доводилося оббивати пороги, доводити, що збірна не мені потрібна, з боєм вибивати форму, інвентар, організовувати збори. Доходило до абсурду: на матч з Естонією, що відбувся пізно восени, у прохолодну погоду, ми не могли екіпірувати в єдину форму всю команду. Питання про видачу на дві години утеплених курточок із національною символікою для запасних гравців вирішувалося на рівні міністерства», – згадував Мунтян.
До речі, до збірної Гвінеї він потрапив після Михайла Фоменка. Вийшло досить непогано: під керівництвом Мунтяна, який працював із командою два роки, збірна вийшла у фінальну частину Кубка Африки, де грала вже без українця.
Віктор Пожечевський (збірна Туркменістану 1998-1999)
Фахівцеві, який проробив нехай з Ворсклою з чемпіонату КФК СРСР до виступів у єврокубках від України (принагідно «прихопивши» бронзу чемпіонату країни-1996/1997) пропозиція очолити збірну Туркменістану і стати консультантом на той момент головного клубу країни – Копетдага надійшла у 1998 році.
Переїхавши до Ашгабада Пожечевський перевіз туди, оформивши громадянство і кількох українських гравців – серед яких Сосенко, Бондаренко, Кислов. Та й загалом, тоді Туркменістан мав досить симпатичну команду, яка під керівництвом українця пробилася до чвертьфіналу Азіатських ігор. Але продовжувати роботу з командою Пожечевський не став, вже на початку 1999-го повернувшись до України.
Володимир Безсонов (Туркменістан 2002-2023)
Незабаром у Туркменістані опинився інший українець – Володимир Безсонов. Щоправда, його співпраця зі збірною країни та Ніссою, в якій він, як і спочатку Пожечевський у Копетдазі був консультантом, успішним не вийшло.
«Заборгували, не віддали – дай боже їм здоров’я. Ні багатший, ні бідніший від цього я не став. У Бразилії хлопчики з м’ячем народжуються, а Туркменії – з конем. До уваги до футболу жодної. З м’ячами було лихо. З Києва попросив друзів надіслати 20 штук – їх одразу розтягли на сувеніри. Форму для збірної Туркменії також ці друзі-бізнесмени подарували. Найбагатша країна, а футбол усім до ліхтаря», – згадував Безсонов, якому Федерація не змогла організувати спарингів навіть зі збірними сусідніх країн.
А сам тренер перед стартом відбору Кубка Азії розірвав контракт і залишив команду. До речі, відбірковий турнір Туркменістан завершив на першому місці у своїй групі, випередивши команди ОАЕ, Сирії та Шрі-Ланки. У фінальному турнірі стала третьою у своїй групі після Узбекистану та Іраку.
Семен Альтман – Молдова (2019)
Фахівець, який працював у Кореї з Анатолієм Бишовцем, про кого мова нижче, а в національній команді України – з Олегом Блохіним, самостійно «отримав» збірну порівняно недавно – у 2019-му.
Альтмана було запрошено на посаду спортивного директора Федерації футболу Молдови, а після того, як у залишку через незадовільні результати було відправлено головного тренера національної збірної країни Олександра Спиридона, тимчасово очолив команду.
Вийшло не дуже. Молдова під керівництвом Альтмана програла чотири матчі у кваліфікації ЧЄ-2020, не забивши жодного голу: Андоррі (0:1) та Ісландії (0:3) – на виїзді, Туреччині (0:4) та Албанії (0:4) – вдома.
Українці за походженням
Володимир Сальков – Узбекистан (2000-2001)
Один із найуспішніших тренерів в історії донецького Шахтаря до початку епохи Луческу. Вигравав із Гірниками срібло та бронзу чемпіонату СРСР, виходив у фінал Кубка. Звичайно, є суперечка про те, чи Салькова, який народився в Донецьку і половину свого життя віддав нашому футболу, але потім переїхав до Росії і отримав російське громадянство після розпаду СРСР, українським тренером. Просто зафіксує: у 2000-2011 роках Сальков працював із збірною Узбекистану. Так, вже маючи російський паспорт.
Анатолій Бишовець (Корея 1994-1996)
Аналогічна історія і у корінного киянина Анатолія Бишовеця. Вигравши з олімпійської збірної СРСР Ігри-1988, а з національним відбірним турніром Євро-1992, фахівець провалився з командою СНД у фінальній частині чемпіонату Європи.
Пізніше – не вийшло у тренера та у кіпрському АЕЛі, який не вдалося утримати у вищій лізі. Натомість досить непоганий період був у Бишовця в Кореї, в національній збірній якої він працював спочатку як консультант, а потім – і головний тренер, принагідно очолюючи й олімпійську команду країни.
З Бишовцем перша збірна посіла четверте місце на Азіатських іграх-1994, програвши в малому фіналі Кувейту Лобановського, а олімпійська вийшла на Ігри до Атланти, проте там не зуміла пробитися у плей-офф. Про роботу зі збірною росії говорити не будемо.
Азербайджанець, який став українцем
Ахмед Алексеров (Азербайджан, 1999)
Але є й обернені приклади. Ахмед Алексеров, який народився в Баку, але багато років віддав Чорноморцю як тренера (переможець Першої ліги СРСР, бронзовий призер Вищої, дебют у єврокубках), попрацював у чотирьох країнах – рідному Азербайджані, яка стала рідною Україні, а також у Молдові та Росії. Визнавався заслуженим тренером України. 2012-го був удостоєний пам’ятної зірки на алеї футбольної слави Чорноморця, в Одесі – і помер.
А 1999-го, з березня по жовтень, провів дев’ять матчів біля керма збірної Азербайджану. Сім – офіційних, у рамках відбору Євро-2000, два – товариські. Підсумок – одна перемога, дві нічиїх (у тому числі з Португалією у відборі) та сім поразок.
Богдан Грищук
Джерело: Sportarena.ua
