Футбол у Городенці переживає найкращі часи за всі 100 років своєї історії. Те, що ще вчора здавалося казкою, сьогодні стало реальністю: слідом за «сріблом» аматорського чемпіонату України Пробій здійснив неймовірний ривок у професіоналах. У 2025 році команда здобула чемпіонське «золото» Другої ліги та історичну путівку до Першої ліги.
Справжньою перевіркою на міцність став Кубок України, де Пробій дав бій майбутньому «зимовому чемпіону» УПЛ — черкаському ЛНЗ. Мінімальна поразка від лідера елітного дивізіону довела: у Городенці збудовано колектив, здатний конкурувати з найкращими.
Читайте також: Володимир Шаран: «Цього сезону пережили найдовший і найстрашніший матч у футболі. Особливо важко було нашим бразильцям»
Проте Перша ліга не прощає помилок, а осіння частина сезону показала, що рівень опозиції тут кардинально вищий. Як Пробій готується до вирішальної битви за місце в десятці? Чому зіркові новачки не гарантують спокою, та які уроки Віталія Кварцяного допомагають будувати команду в Карпатах?
Про все це — у великій розмові сайту Sport Arena з головним тренером НК Пробій (Городенка) Володимиром Ковалюком. Насамкінець колишній гравець Динамо-2, Шахтаря, Карпат, Волині, Дніпра та низки інших вітчизняних клубів поділився спогадами про Кварцяного та Хачеріді, Яковенка та «лижі» з прес-конференції, а також розповів, у чому йому не повірив Лобановський.
«Бомбардир, на якого ми розраховували, долав по 300 км в день, щоб за нас грати. Тепер підписали в атаку трьох новачків»
– Володимире Васильовичу, а як там справи в НК Пробій? Що вже встигли в 2026 році?
– Ще нічого не встигли, бо ще не збиралися. Збираємось якраз скоро, з початком цього тижня. 2 лютого виїжджаємо на збори у Верховину, в гори Карпати. Будемо закладати фізичну підготовку команди. Із 2 по 13 лютого збір чисто без м’ячів.
Читайте також: Як проведе зиму Перша ліга? «Ніяких Туреччин та Анталій нам не треба»
З 16 по 1 березня буде у нас другий збір, який проходитиме в Івано-Франківську. Там будуть у нас перші контрольні ігри.
І з 4 по 13 будуть треті збори — або місто Городенка, або Івано-Франківськ. Це залежатиме від погоди, бо в Городенці немає штучного поля.
Якщо натуральні поля не будуть готові, то будемо проводити роботу в Івано-Франківську. Теж там заплановані у нас три гри.
– Чи всі заповнені дати для контрольних матчів?
– Так, усі дати заповнені. Є відмова від Буковини-2, бо ми планували з ними зіграти 23 лютого. А вони збираються лише 1 березня, тому ми скасували цю гру.
А так, суперники непогані, команди Першої і Другої ліги — Фенікс-Маріуполь, СК Вільхівці, Лівий Берег, Агробізнес, тернопільська Нива, Буковина та НК Пробій-2. Є і лідери, і середняки.
– Маючи змогу безпосередньо з вами обговорити ці теми, спробую розвіяти чи підтвердити певні чутки. Бо Синицю до вас відправляли — а він перейшов у Фенікс-Маріуполь. Тепер пов’язують Блізніченка з Металурга, Фесенка зі Скали 1911, Ляшенка із Епіцентру.
– Щось із цього — чутки, а щось і ні. Ми не вели переговорів із Синицею — це по-перше. По-друге, такі самі чутки були в пресі про те, що мене звільнили.
Читайте також: Перші ходи Григорчука в Чорноморці та підсилення Ниви Дулуба з Динамо. Всі трансфери зимового антракту Першої ліги 2025/26
Є підписані контракти з Блізніченком, Фесенком, Ляшенком. Ми підписали атакувальних футболістів, тому що в нас у першій частині чемпіонату були певні проблеми з атакою — ми дуже мало забивали.
Ми до такого не звикли. Коли грали у Другій лізі, то забивали досить багато, а тут у нас трохи кульгала реалізація. Я вважаю, це непогані футболісти — з хорошою школою, з досвідом, які мали б нам допомогти.
– Ні по кому з них не може бути питань щодо досвіду чи класу, але є питання щодо здоров’я деяких із них. Чи не лякала ця обставина?
– Так, це було перше питання. Бо ми знаємо, що вони були травмовані, відновлювалися. Блізніченко відновився трохи раніше, уже зіграв кілька матчів за Металург. Ляшенко — після операції. А от щодо Фесенка проблем не було жодних.
Я сам пройшов таку ж футбольну кар’єру: у мене було сім операцій, і навіть тренери не знали про це. Я робив операції під час відпусток. Але до 40 років грав на професійному рівні. Тому якщо футболісти — професіонали, а я вважаю, що вони професіонали, то будуть правильно готуватися, стежити за собою після травм. Бо відновлення — це найголовніше. І вони мають нам допомогти.
– При цьому у вас уже були в розпорядженні досвідчені футболісти, як Оринчак і Палагнюк. Якщо Оринчак повернення в Першу лігу справді провів на своєму рівні, то Палагнюк менше грав у стартовому складі. Зізнайтеся, чому найкращий бомбардир в історії Буковини цього разу не зміг проявити свої якості?
– Скажу так: є і об’єктивні, і суб’єктивні моменти. Ми базуємося в Івано-Франківську. У нас там тренування, а в Городенку ми їздимо тільки на ігри. А Палагнюк щодня добирався на тренування з Чернівців, де жив. З урахуванням того, що це біля 150 кілометрів в один бік, виходило близько 300 кілометрів щодня. І десь, напевно, це позначилося на підготовці футболіста.
Він хороший, талановитий бомбардир, найкращий бомбардир в історії Буковини. Ми сподівалися, що цей досвід допоможе нам забивати голи, але так не сталося. Є й такі моменти, як війна, і ми виходили з того, що він не міг перебувати в Івано-Франківську.
– Дуже прикро, що деякі футболісти, які за своїм класом могли ще допомогти команді, мучилися через травми й завершували виступи в Пробої в досить складних обставинах. Я говорю про Волошиновича і Сондея, в яких справді високий клас, але при цьому був травматизм. Не хотілося б спробувати з ними хоча б на окремих матчах отримати допомогу від таких досвідчених гравців, чи їхній стан уже не дозволяв грати на такому рівні?
– Хотілося, але, як ви правильно зауважили, це вже досвідчені, старші футболісти, і в них постійно відновлювалися травми. Кваліфікація в них висока, якщо брати рівень Першої ліги. Це гравці, які пройшли велику кар’єру, пограли в багатьох командах аж до УПЛ, виглядали досить непогано.
Читайте також: Дальнобій Ракіцький, голи зі штрафного, п’яткою та через себе в падінні: все найвидовищніше за півріччя Першої ліги
Але саме травми їм завадили. І вони самі вирішили, що не будуть грати на такому рівні, бо роки беруть своє, а здоров’я — найважливіше в житті. Футбол футболом, але людям треба жити далі.
Ми з ними поговорили і вирішили, що на цьому розходимося.
– Знаємо, що Волошинович тут розпочав і тренерську роботу. А як із Сондеєм, чим він буде займатися?
– Думаю, що він знайде команду. Але в нього зараз теж є травма — підозра на пахові кільця. Не знаю, чи він лікуватиметься, чи оперуватиметься.
Я думаю, що він продовжить на рівні аматорського футболу, ще кілька років пограє. Бо просто так залишити футбол, віддати всю кар’єру, усе життя футболу — дуже важко. Хочеться грати хоча б на якомусь рівні, підтримувати форму. Думаю, він сам обере, але головне — щоб був здоровий.
«Я ходив на стадіон по 6 км в одну сторону, а зараз все змінилося»
– Страшно було дивитися на поле, коли перед одним із матчів втратив свідомість воротар вашої команди Піцан. І при цьому бачимо, що він продовжить виступи за Прикарпаття. Чи немає тут, вибачте, ризику?
– Ризик є, але він професіонал. Ми з ним переговорили одразу, коли це сталося. У нього тоді був такий момент: народилася маленька дитина, він мало спав, пішло серйозне навантаження, певні переживання — і він втратив свідомість.
Ми, як тренери, дуже переживали за Піцана і вирішили, що він завершує кар’єру. Але він відновився і вирішив продовжити. Я думаю, що це правильний шлях — те, що він повернувся в Прикарпаття. Бо він воротар, що передбачає боротьбу та вольові якості.
У майбутньому Іван планує стати дитячим тренером, працювати з дітьми, допомагати, а також у команді Прикарпаття передавати свій досвід воротарям. Бо, як ви знаєте, в Прикарпатті воротарі молоді.
– Але навіть цей факт показує вольовий характер футболістів з вашого краю, тому що справді ніг не прибирають, боротьби не уникають, чорнової роботи не цураються і за таких обставин хочуть продовжувати грати. Це ще існує, чи, порівнюючи з вашим поколінням, воно трохи втрачається навіть у ваших краях?
– Втрачається. Ми живемо у XXI столітті. Молоді футболісти більше в телефонах, комп’ютерах, фейсбуках, інстаграмах, і футбол у них не на першому місці. Для нас футбол був усім. Моє покоління, може, трохи молодше за мене, — ми всі грали в дворовий футбол, ставили цеглини замість воріт, і було дуже багато талановитих футболістів, бо ми багато бігали.
Я завжди своїм футболістам ставлю за приклад себе. Я народився на околиці Косова, а стадіон був на протилежній околиці, приблизно за шість кілометрів. І я ходив пішки 6 км на тренування, тренувався і повертався назад. Разом — 12 кілометрів пішки плюс тренування. Я був фізично сильним. У футбол мене навчили грати тренери, але й дитинство, сповнене фізичних навантажень, дало мені дуже багато.
Тоді не було стадіонів, як зараз — у кожному місті штучні майданчики, штучні поля. Напевно, в нас це було закладено в крові — ми за рахунок характеру починали грати у футбол. У нас не було таких шкіл, як в інших містах. Зараз Львів підтягнувся за рахунок Академії Руху та відродження Карпат, хоча й так завжди славився — я закінчив Львівський спортінтернат, який дав багато футболістів. Ми виростали по селах, ми хотіли грати у футбол, потрапити в професійний футбол.
А зараз усе змінилося. Дивимося, наприклад, на академії — і мені це подобається. Академія Динамо (Київ), Руху — це, по суті, як колись спортивні інтернати: люди там живуть, харчуються, виховуються, мають дисципліну, харчуються. А інші школи — батьки приводять дитину на тренування після школи, а поля не вистачає. Наприклад, у нас в Івано-Франківську школа: є одне штучне поле, на якому займається багато груп, і тренуються вони на пів поля. Це дуже мало.
І через це теперішнє покоління трохи інше — воно не має того характеру. М’яко кажучи, тепличні. Не мають такої загартованості, яку ми отримали в дитинстві. А характер у футболі — це дуже важливо.
Мені завжди подобався західний характер команд — не лише Прикарпаття. Була Волинь, Буковина, Карпати, Поділля. І завжди футболісти з цього краю відрізнялися від гравців з інших регіонів України саме характером.
– Але потім ваші таланти зростають і грають в інших містах…
– Це велика проблема всієї України. Мені дуже подобається, як це працює у Франції: країна поділена на райони, приблизно по 30 кілометрів, і футболісти не переходять з академії в академію — вони там ростуть, там створені всі умови.
У нас, якщо взяти Івано-Франківськ, це дуже серйозна проблема. Дитячі тренери шукають таланти — а таланти в нас є. Їх із 7–8 років доводять до певного рівня, і потім приїжджають скаути Динамо (Київ), Руху, Шахтаря. Вони їх переманюють, і ми розуміємо, що не можемо дати ті умови, які є там: проживання, тренування, харчування. Зрозуміло, що кожен батько хоче для дитини кращих умов. А через це страждає місцевий футбол. Бо всі талановиті діти опиняються в академіях інших міст.
– Як із цим боротися?
– У мене є бажання — навіть не мрія, а щире прагнення: в Івано-Франківську побудували академію. Щоб ці діти нікуди не виїжджали. Навпаки — щоб Івано-Франківщина, Тернопільщина об’єдналися в одну західну академію. Знаєте, як Рух побудував базу і зібрав майже всіх найбільших талантів західного регіону. А ми – Прикарпаття, Верес, Тернопіль – усі страждаємо, бо немає власних академій.
– Ну то не всі ж таланти будуть грати в УПЛ. Може, з часом повернете з Руху, Шахтаря чи Динамо земляків?
– Усе залежить від фінансування клубу. Хочеться повертати своїх. У нас уже був такий процес, коли я тренував Прикарпаття. Ви знаєте, ми тоді грали практично тільки місцевими футболістами. Мені дуже подобалася та філософія, яку ми придумали.
Ми тоді повернули Боришкевича, Худобяка, Барчука, Новака і ще низку футболістів, які грали на певному рівні в інших командах. Ми поставили завдання: граємо місцевими, повертаємо своїх додому. І в нас це вийшло. Я вважаю, що так треба робити.
Але ми прекрасно розуміємо: для футболіста футбол — це робота, це зарплата, це життя. А клуби з більшим фінансуванням можуть запропонувати більше. Футболісти не завжди хочуть повертатися додому, бо футбольна кар’єра коротка — 10-15 років. За цей час треба заробити на квартиру, на машину.
Малим командам, як ми, складніше. Фінансування в нас стабільне, я не скажу, що є проблеми, але заробити великі гроші складно. Коли я був футболістом, зарплати були зовсім інші. Зараз дуже важко, особливо в Першій і Другій лігах.
– Ми ще навіть не торкалися такої проблеми, як виплата дуже серйозних коштів за підготовку футболістів, коли ви повертаєте гравця у свою область, але він кілька років провів у структурі одного з грандів. Тоді наростає цінник, який, напевно, непідйомний для команд із такими бюджетами, як у вашому краї.
– Так і є. Хоча наші футболісти починали в наших школах, але є футбольні закони, є регламент — від цього нікуди не подінешся.
«З атакою ми, по суті, завершили, а от є питання оборони»
– Повертаючись до нашої теми розмови про зміни в складі: з підписанням Блізніченка, Ляшенка та Фесенка ви завершили трансферну кампанію чи ще хочете над чимось попрацювати в плані підсилення?
– У нас є питання атаки і оборони. З атакою ми, по суті, завершили, бо підсилилися. Я вважаю, що футболісти, яких ми підписали, повинні допомогти нам створювати моменти, забивати голи. Над обороною ми ще працюємо. Думаю, що буде кілька нових футболістів, тому що в Першій лізі ми багато пропустили.
Це мене не дуже радує. Зрозуміло, що ми десь шукали оптимальний склад захисту, але не вийшло так, як ми планували в міжсезоння, бо Перша ліга і Друга ліга — це велика різниця.
– У чому?
– У Першій лізі дуже багато кваліфікованих футболістів, сильних атакувальних гравців серйозного рівня. Коли ми грали в Другій лізі, на порядок слабшій, наші захисники справлялися з атакою суперників. Тоді ми, по суті, нічого не міняли — взяли лише одного лівого захисника Назара Гаврилюка, який грав у Минаї, а в цілому оборона залишилася з друголігових часів.
Зараз нам потрібно підсилюватися, особливо шукаємо центральних захисників. Є певна проблема в Україні — дефіцит футболістів із провідною лівою ногою. Ми над цим працюємо, не зупиняємося і сподіваємося, що до відновлення чемпіонату знайдемо гравців, які повинні нам допомогти.
– Але при цьому від вас пішли Пасічник і Голодрига. Вони були чемпіонами України серед аматорів, було цікаво подивитися, як вони впишуться в цей рівень, але не склалося. Вони не витягнули за класом чи просто був невдалий момент? Адже якби ви були серед лідерів Другої ліги, у них, можливо, було б більше шансів себе проявити.
– Думаю, так, як ви сказали: у Другій лізі шансів було б більше. Але є причини. Пасічника ми взяли травмованим — у фіналі аматорської ліги він отримав травму. Не складну, гомілкостоп, ми розраховували, що він швидко відновиться. Він відновився, але три місяці лікувався, майже не тренувався з командою, і у нього просто не було можливості себе проявити, бо постійно був на травмі.
Що стосується Голодриги, мені він дуже подобався, я за ним слідкував. Але Перша ліга і аматорський футбол — це зовсім різний рівень. Ми давали йому шанс проявити себе, але він виходив проти дуже сильних команд — ЛНЗ, Лівий берег. Зрозуміло, що десь йому було важко. Ми вирішили, що тримати його на лаві запасних немає сенсу. Йому 25 років — треба грати. Я вважаю, що він талановитий футболіст, у Другій лізі він взагалі підійшов би будь-якій команді: є швидкість, удар. Нічого поганого сказати не можу. На жаль, у нашій команді він не зміг проявити себе так, як ми хотіли. Ми з ним після сезону говорили, чому так сталося. Він сам казав, що щось не виходить, щось заважає.
Можливо, є і моя вина як головного тренера, що я дав йому мало шансів. Але ми були новачками Першої ліги, кожне очко було на вагу золота. Плюс складний календар — ми вдома приймали лідерів. У такій ситуації важко експериментувати.
Я хочу побажати їм успіхів. Футбол — проста гра, але водночас дуже складна. Зараз важко себе проявити через велику конкуренцію. Є багато академій, багато молодих футболістів. Більшість президентів клубів не ставлять максимальні завдання виграти Першу чи Другу лігу, а беруть молодь на перспективу.
Команди, які ставлять завдання на результат, беруть досвідчених футболістів, здатних дати результат тут і зараз. Молодими гравцями це зробити складно. Молодий футболіст може видати один блискучий матч, а наступний — провалити. Вони нестабільні, і з цим дуже важко працювати.
– Завершуючи тему кадрів, хотів би запитати про такого гравця, як форвард Пилипчук. Чи залишається він у вашому розпорядженні, чи їздив цієї зими кудись?
– Він у нас був в оренді з Металіста 1925. Ми з ним попрощалися. Це якраз те, про що я говорив: 18-річний футболіст, має хорошу школу, пройшов школу Карпат. Задатки в нього дуже хороші, він працьовитий, залишався після тренувань, але, на мою суб’єктивну думку, йому ще трохи зарано стабільно грати в Першій лізі.
Ми брали його з розрахунком на гравця основного складу, але в нас були Оринчак і Палагнюк, і йому як третьому нападнику конкуренцію витримати було складно.
Ми з ним домовилися, що йому краще знайти команду, де тренер буде йому довіряти, і він зможе доводити, що є гравцем основи. У 18 років він лише починає свій футбольний шлях. Водночас він уже зіграв чимало матчів на рівні Першої та Другої ліг, і це радує — не кожен у 17 років так стартує.
Думаю, він змінить клуб і в нього все має вийти. До роботи він готовий, бажання є, трохи не вистачає досвіду. Коли він виходив на заміну в нашій команді, моменти в нього були, але він не реалізував їх. Якби забив, усе могло б скластися інакше. Нападник — це людина, яка має забивати, а поки що в нас цього не сталося.
«У нас тут колись жартували: “Буряк вродив — команда в Городенці є, не вродив — немає”»
– Переходячи безпосередньо до змагань: Пробій починав новий сезон із перемоги — з цим фантастичним голом Філіповича вже на третій хвилині у ворота ФК Чернігів. Такий гарний старт, обіграли суперника, який так само підвищився в класі. Чому далі було настільки важко? З чим пов’язуєте те, що тривалий час після цього не могли виграти?
– Я вже говорив раніше: ми є новачками Першої ліги, рівня не знали. Перша ліга на сьогодні стала дуже сильною, тому що знову стала одна зона. Є 16 команд і два кола — нормальний турнір, який і має бути в чемпіонаті. У минулому сезоні команди були розділені на дві зони, чемпіонат був легший.
По-друге, нам дістався складний календар. Ми стартували з Черніговом почали, але далі в нас пішли матчі: ЛНЗ у кубку, Буковина і Лівий берег. Це команди, які претендують на вихід у прем’єр-лігу, укомплектовані футболістами вищого класу, і нам стало складно.
Плюс, якщо брати нашу атакувальну лінію, у нас є досвідчені футболісти — Оринчак, Сікач, досить непогані гравці. Але в Першій лізі захисники, особливо центральні, пройшли школу УПЛ, і нашим нападникам стало складніше забивати. У Другій лізі було легше, бо там грали «двієчки», молоді перспективні футболісти без великого досвіду, і наші нападники з ними справлялися, забивали багато голів.
Тому й стало складно. Хоча на виїзді я не можу сказати, що ми виглядали погано — ми навіть більше очок набрали на виїзді, ніж удома. А вдома так склалося: Лівий берег, Буковина, Полтава — всі команди-лідери, які претендують на вихід у прем’єр-лігу, потрапили нам саме на домашні матчі, де ми не змогли набрати очки.
– Що вам показали матчі проти фаворитів сезону?
– Ми виглядали гідно. З Лівим берегом у першому таймі непогано виглядали (0:2). І з Буковиною — хоча там самі собі «привезли» голи, але руки не опустили, змогли забити ще два м’ячі по ходу матчу (3:4). Так склалося, що календар був для нас трохи важким, і ми не добрали очок.
Якщо брати всі матчі загалом, ми не добрали очок з Металістом (1:1 на виїзді), у Франківську (0:1), не добрали вдома кілька очок. З Нивою провалили перший тайм, хоча загалом непогано виглядали проти (1:2). Тому треба розділяти: якість гри — це одне, результат — зовсім інше.
– Ви знаєте, як буває: новачок дивізіону мучиться півроку, а навесні грає вже впевнено та розкуто. Від своїх гравців такого чекаєте чи, зважаючи на досвідчений склад, не буде такого вау-ефекту?
– І так, і ні. Так – тому що ми працюємо над аналізом усіх суперників, але дивитися по телевізору — це одне, а коли ти граєш наживо, бачиш усе зовсім інакше: рух, єдиноборства, деталі. Тож уже знаємо слабкі сторони суперників, розуміємо, як вони грають. Це великий досвід, який ми отримали.
Плюс перед сезоном ми з керівництвом клубу домовилися дати шанс футболістам, які виграли Другу лігу. Вони це заслужили — грати в Першій лізі. Ми розуміли, що дехто не дотягує до цього рівня, але було погоджено: ці хлопці стали чемпіонами України, їм потрібно дати шанс. Ми його дали, і, зрозуміло, десь ризикували. Зараз рівень Першої ліги такий, що потрібно підсилюватися.
Тому зараз дуже щільно працюємо на трансферному ринку, шукаємо футболістів, які реально підсилять команду — не для кількості, а точково, на ті позиції, де в нас є проблеми.
Я думаю, що якщо ми добре попрацюємо на зборах, а три збори — це непогано, керівництво клубу створює всі умови для повноцінної підготовки, то команда виглядатиме зовсім інакше. Головне — щоб усі були здорові. Травматизм у футболі є завжди, але якщо все буде нормально, то в другому колі ви побачите Пробій уже трохи іншим.
– Незвично було бачити обласне дербі Івано-Франківської області на такому рівні — цього, мабуть, не було з часів Прикарпаття — Енергетик (Бурштин), коли ще існувала та команда. Але прикро було дивитися на те, що команди не мають тих можливостей, як лідери чемпіонату, і дуже далекі від їхніх бюджетів. Якщо подумки об’єднати Прикарпаття і Пробій, така команда боролася б за значно вищі місця? Чи все одно, умовно, з Лівим берегом, Буковиною, Чорноморцем вашому регіону ніколи не конкурувати?
– Я думаю, що в перспективі було б непогано. Я завжди говорив не лише про Івано-Франківськ, а й про Львів — що у Львові має бути одна сильна команда, яка створюватиме конкуренцію. Є Карпати. Як би хто не розвивався, Карпати — це історія львівського футболу, його візитівка. Карпати всі знають: і кубок в 1969 році вигравали, і дали дуже багато талановитих футболістів.
Так само хотілося б і для Івано-Франківська: щоб не просто дві команди брали участь у Першій лізі, а щоб можна було об’єднати зусилля, знайти спонсорів з обох сторін і зробити одну сильну команду. Це було б на благо всієї Івано-Франківської області, бо тут дуже люблять футбол.
Ви бачили, скільки людей прийшло на матч Прикарпаття — Пробій. Давно стільки глядачів не було: люди прийшли подивитися на дербі, на цей бій. І стає зрозуміло, для кого ми граємо. Ми граємо для людей. Зараз війна, жити непросто, і футбол дає людям хоч трохи емоцій — позитивних чи негативних. Прийти на стадіон, покричати, посвистіти, виплеснути все це і повернутися додому до своїх сімей.
Було би непогано, але зараз такі реалії, що це складно зробити. Бо Прикарпаття — бюджетний клуб, фінансується з бюджету міста, Пробій (Городенка) фінансується більше спонсорами — людьми, які люблять футбол і розвивають його. Але, зрозуміло, хотілося б. Я вважаю, що всі обласні центри повинні мати свою команду. Тоді й людей на футбол ходило б більше, бо зрозуміло, скільки прийде людей в Івано-Франківську і скільки прийде людей в області.
Ми прекрасно розуміємо: як би ми не хотіли, але в Івано-Франківську відвідуваність буде більшою, ніж, наприклад, у Рівному чи Луцьку. Тож обласні центри – Луцьк, Тернопіль, Рівне, Вінниця і всі інші – повинні мати свої команди в УПЛ.
– Ви згадали Рівне — там реконструювали стадіон, навіть уже під час повномасштабної війни. Згадуємо Луцьк — арена виглядає досить сучасно, там не так давно проводили роботи. А про стадіон «Рух» в вашому місті краще взагалі не говорити. Він і стадіон у Вінниці виглядають так, наче там були бойові дії. Від душі бажаю Ниві та Прикарпаттю повернутися на колишній рівень. Але, зважаючи на стан інфраструктури, яка, вибачте, УПЛ?
– Ви розумієте, ці стадіони — і у Вінниці, і в Івано-Франківську — перебувають на балансі міської ради. Це велика проблема.
Чому в Луцьку зробили реконструкцію? Тому що там прийшов власник Палиця, він мав можливості, вклав кошти. Він ще був губернатором Волинської області, і за його допомоги все відновили. Насамперед рівень підтягнули до Прем’єр-ліги.
Я вважаю, що в Івано-Франківську вже давно пора робити реконструкцію, бо стадіон може просто розвалитися. Але там немає бюджетних коштів і спонсорів, а суми на суттєвий ремонт потрібні дуже великі. У місті будують міст — і не можуть добудувати вже майже 10 років. Усі кошти йдуть туди, і на стадіон їх виділити не можуть.
Хочеться, щоб був хороший стадіон. «Рух» – один із найстаріших стадіонів в Україні, розташований у хорошому місці, в центрі міста, в парку. Було б чудово мати там сучасний стадіон.
– Навіть якщо умовно зібрати сильну команду, а стадіону немає, та й великих підприємств, які могли б тягнути клуб рівня Прем’єр-ліги, немає. Тобто мрія є, а інструментів для її реалізації — ні.
– Але життя міняється. Хто міг подумати в 90-х, коли я грав, що ФК Кудрівка, Інгулець чи Колос (Ковалівка) гратимуть у Прем’єр-лізі? Ми навіть уявити такого не могли. Команди з маленьких сіл, можна сказати, а вони грають у Прем’єр-лізі. Але з’явилися люди, які люблять футбол, з’явилися президенти з коштами. І якщо вони ці кошти заробили, то не забрали їх із собою, а інвестували.
Подивіться на Ковалівку — там побудований стадіон, досить великий. Люди вклали гроші, зробили не лише футбол, а й саме село облаштували. Вони роблять це для людей. Так про них пам’ятатимуть, і в них, напевно, є внутрішнє моральне задоволення від того, що вони все це зробили для людей: прийшли на футбол, покричали, посвистіли — мені це подобається.
– Це дуже добре лягає і на Городенку, адже за 100 років організованого футболу Городенка ніколи не була на такому рівні.
– Так воно і є. У нас тут колись жартували: «Буряк вродив — команда в Городенці є, не вродив — немає». І мені дуже подобається, що люди об’єдналися. У нас багато спонсорів: не один генеральний, а багато людей. Є аграрії, які виділяють невеликі кошти, допомагають команді. Мені це дуже імпонує.
У нас справді багато спонсорів: хтось дає більше, хтось менше, але разом це серйозні кошти на утримання команди. Потихеньку ми почали рухатися. Коли вийшли в другу лігу, ніхто не думав, що ми її виграємо. Ніхто не знав, що в Городенці є така команда — Пробій. Але крок за кроком ми побачили, що в Другій лізі можна боротися за чемпіонство.
Поговорили зі спонсорами, чи готові ми йти в Першу лігу, бо зрозуміло, що фінансування там зовсім інше. Мені сказали: виходьте, ми будемо фінансувати. Ми виконали це завдання — вийшли в Першу лігу, хоча, напевно, ніхто не вірив, що за кілька років ми там опинимося. Ми ж нещодавно грали у чемпіонаті області.
Але так склалося, що всі — тренерський штаб, футболісти, керівництво, спонсори — прийшли до одного знаменника. І в Городенці люди ходять на футбол. Це дуже приємно. Я завжди кажу: що б ми не робили — тренери чи футболісти — ми граємо для людей. Якщо люди приходять на стадіон, значить, їм цікаво. Якщо не приходять — тоді команда нікому не потрібна.
А зараз люди приходять, переживають, їздять на виїзди, підтримують команду. Мені це дуже подобається.
«Приємно, що тренер ЛНЗ Пономарьов непогано про нас відгукувався»
– Жереб Кубку України звів вас із майбутнім зимовим чемпіоном Прем’єр-ліги. Склалося враження, що якби не той штрафний на початку другого тайму, ви могли б навіть дотягнути до післяматчевих пенальті з ЛНЗ. Відчувалося, що проти вас команда, яка обіграє Шахтар і Динамо, зимутиме на першому місці?
– Чесно, тоді я в це не вірив. Ми досить непогано виглядали проти ЛНЗ. Можемо говорити відверто: десь ЛНЗ приїхало не до кінця налаштованим, бо хто знав, що таке Пробій? Для них це команда не рівня Прем’єр-ліги.
Але ми дали бій, виглядали гідно. Тренер Пономарьов непогано про нас відгукувався. Мені подобається, коли футболісти налаштовуються, не дивляться на статус суперника, а хочуть грати у футбол і показати себе з найкращого боку. ЛНЗ приїхав, і ми хотіли себе проявити.
Шкода, бо в тому році, коли ми грали в другій лізі, ми трохи сенсацій наробили. Ми обігрували лідерів, непогано виглядали. Потрапили на Буковину — і там достойно зіграли, лише на 89-й хвилині пропустили, програли 0:1.
Хотілося продовжити це свято для людей. Коли приїжджають сильні команди, коли команда з вищої ліги грає — для вболівальника це подарунок. Люди задоволені. Шкода, що нам одразу дістався такий суперник, можливо, хотілося б трохи слабшого.
Але Кубок мені зараз подобається, він цікавий. Уже немає такого, що завжди у фіналі Динамо (Київ) і Шахтар. Зараз до півфіналу чи фіналу може дійти будь-яка команда. Так, з таким самим успіхом нам міг попастися Агробізнес, і все могло б закінчитися в першому раунді. У футболі можливо все. Але загалом турнір мені сподобався.
– Чим будете задоволені за підсумками цього сезону, на що орієнтуєте команду?
– Ми всі максималісти, орієнтуємося тільки на перемоги. У нас є завдання: президент поставив завдання потрапити в десятку, і він його не знімав. Будемо боротися. Для цього керівництво нам у всьому допомагає.
Я думаю, ми повинні це завдання виконати, тому що ви бачите: є п’ять команд, які відірвалися й фактично вже поза конкуренцією. А з 6-го по 16-те місце всі команди приблизно одного рівня, і кожен буде боротися. Бо навіть 6–7-ме місце ще нічого не гарантує — ні спокою, ні впевненості. Весняна частина чемпіонату буде дуже цікавою, бо все може перевернутися з ніг на голову.
«Кварцяний сказав: “Цей чорнявий-кучерявий буде грати”»
– Ви сказали, що маєте проблеми з обороною. А тут якраз Хачеріді покинув Чорноморець. Не пробували давнього одноклубника запросити в Пробій?
– Хачеріді, я думаю, бажання особливо не проявить. Він собі знайшов команду медійну, вже трошки пограв і, думаю, на професійному рівні більше грати не буде.
Я з Хачеріді ще разом грав у Луцьку, коли він переходив у Динамо. Він тоді ще пацаном прийшов. Ми й дружили тоді, коли я ще був футболістом.
– Ви застали той період, коли Хачеріді виходив на тренування Волині в екіпіровці Металурга?
– Застав.
– І що, Віталій Володимирович це терпів?
– Що ви! Завівся! У нас був адміністратор Льоша, і Кварцяний каже йому: «Чого Хачеріді прийшов у цьому? Видати йому форму Волині». Льоша до Хачеріді: «Женя, ти що, в Металурзі (Запоріжжя)?» А він: «Мені цей костюм більше подобається». Віталій Володимирович кричить: «Знімай». Адмін приносить нову форму, одягає Женю, а форму Металурга забрали й сховали.
Через день Хачеріді приходить знову — в іншому костюмі Металурга (Запоріжжя). Подзвонив своєму товаришу в Запоріжжя, і той вислав йому такий самий. Віталій Володимирович блискавки метав!
Хачеріді такий був — робив усе наперекір Кварцяному. Але Кварцяний його дуже любив як футболіста, хоча ставився до нього жорстко. У нього було: трошки пряником, трошки батогом. Але ця виховна робота, психологічний тиск — футболісти не могли розслабитися. Бо ми знали: тільки вийшов на поле — тебе можуть замінити, хоч і на 1-й хвилині. І не було цього: «А може, ще проявить себе, давай почекаємо». У Кварцяного — ні. Він одразу, згаряча. Вийшов — і вже ризикуєш сісти.
І подивіться, скільки футболістів у Кварцяного вийшли в хороші команди.
– Ви ж тричі офіційно приходили і йшли з Волині. Скільки молока за таку шкідливість треба видавати людині?
– Там рік за п’ять іде, знаєте. Розкажу історію.
Ми граємо в Закарпатті, у мене день народження — 3 березня. Снігу випало дуже багато, думали, що гру перенесуть. Приїжджаємо в Ужгород, розчистили поле, граємо. І я на 91-й хвилині я роблю пенальті — послизнувся, слизько було. Ми вели 1:0 і зіграли 1:1. Загалом, як для виїзду результат нормальний.
Кварцяний мені нічого не сказав, відпустив додому. Ну, я й поїхав з Ужгорода в Івано-Франківськ святкувати день народження. А виявляється, там була пресконференція після гри, я про це не знав.
Наступного дня їду в Луцьк, стою на вокзалі. Підходить якийсь чоловік і каже: «Це ти Ковалюк?» Відповідаю: «Так». А він: «А де твої лижі?» Я: «Які лижі?» А він: «Ти що, не чув?» Я кажу: «Ні».
А Кварцяний на пресконференції сказав, що я після гри поїхав у Карпати кататися на лижах. От така історія.
– Тим не менш, тепер ви йому тиснете руку і нормально спілкуєтеся.
– Я вам скажу: я дуже багато від нього взяв як тренер. Тоді, як футболісти, ми злилися, плювалися, бо бігали, як у бронежилетах, грали футбол у бронежилетах.
Але якщо зараз проаналізувати вже не як футболіст, а як тренер, то він дав дорогу дуже багатьом. У нього були великі вимоги, великі навантаження, але ми пройшли серйозну школу. Багато футболістів заграли: Марко Девич, Папа Гуйє заграв у Металісті, Сачко заграв, Хачеріді заграв, Герасимюк потрапив у Динамо (Київ).
Через Кварцяного пройшла величезна кількість футболістів. Він умів бачити гравця. Коли приїхав Папа Гуйє, всі сміялися — мовляв, «дивака з пальми зняли». А Кварцяний сказав: «Цей чорнявий-кучерявий буде грати». Він бачив, що Папа може додати, може вистрілити. І так і сталося: Гуйє заграв у Волині, потім у Металісті, доріс до збірної Сенегалу. Тому що був працелюбним і слухав тренерів.
Так було і з Девичем — його вилучили в першому спарингу, а Кварцяний його навпаки залишив у команді.
«Тренер просив Леоненка: “Ти можеш стриматися, анекдоти після гри розказувати?”, а він прямо на полі травив»
– Мені ваша історія нагадала паралель: як Маслов із Лобановським і Базилевичем. Коли вони були футболістами, критикували Маслова, не розуміли. А коли стали тренерами — багато в чому повторили його підходи.
– Коли закінчуєш кар’єру, починаєш аналізувати: чому так, чому ні. А коли стаєш тренером, розумієш, що зараз футбол називають «планшетним»: короткий пас, середній пас, через воротаря. Але якщо не дати футболісту фізики, він нічого не зможе на полі.
Футболісти хочуть працювати з м’ячем — і це добре. Але є підготовка. Ми рівняємося на Європу, там у великих командах є тренери з фізпідготовки, індивідуальні тренери, дієтологи. Тому вони й великі футболісти.
А у нас хочуть копіювати Барселону чи Манчестер Сіті — це прекрасно. Але без бази в вигляді фізичної готовності це так – дир-дир на першість бані пограти.
– Але ви згадайте, через що ви пройшли: Грозний у Дніпрі, Уралан Яковенка, Динамо Лобановського, Шахтар Яремченка, Карпати Маркевича. Футболісти вас розуміють, коли ви це все розказуєте?
– Це така школа, що коли ти футболістам розповідаєш приклади від великих тренерів, вони слухають і розуміють.
Я завжди наводжу приклади, бо я це пережив. Це не з книжок. Я це витримав на власному організмі. Я Лобановському розповідав, що ми бігали «човник» 60 разів по 100 метрів. Він каже: «Кирилович, що це він вигадує?». А я кажу: «Це правда».
Яковенко дав неймовірні навантаження. До нас забігав президент Уралана і казав Яковенку: «Пал Санич, що ви робите?» А він: «Перевіряю фізичний стан футболістів». А футболісти просто падали на полі.
Ми тренувалися з першою командою, а ті, хто не потрапляв у склад, грали за другу. І в нас Динамо-2 була команда рівня УПЛ: в воротах Кернозенко, справа Лужний, зліва Шматоваленко, у центрі Федоров, могли бути Герасименко, Беженар. У півзахисті зліва грав я, справа — Кирюхін, в центрі – Костюк, Маковський і попереду – Коновалов, Леоненко. Це була дуже серйозна команда.
– І як Віктор Євгенович сприймав відрядження в нижчі ліги?
– Ну, він завжди себе називав найкращим футболістом України.
– Ну, він ним і був, якщо чесно.
– Так, я лише хотів сказати, що він талант від Бога. Що він умів — то він умів. Але в нього був трохи специфічний характер, як у футболіста.
Він себе любив, цінував. Він знав, ким є, коли виходить на футбольне поле. Ми грали колись у Краснопіллі, була команда Явір, знаєте.
Це зараз тренуються шістьма м’ячами, а тоді був один м’яч на гру. Тобто зрозуміло: ми приїхали — Динамо-2 із зірками, а вони б’ють той м’яч десь за трибуну, щоб потягнути час. І от Леон ходив по полю й просто під час матчу анекдоти розповідав.
Ми 1:0 вигравали, на перерву йдемо — 2:0 виграємо.
А керував тоді Динамо-2 Валерій Леонідович Зуєв. Каже: «Вітя, стільки людей прийшло на нас подивитися. Ти можеш помовчати, вже після гри анекдоти травити?»
А Леоненко такий: «Леонідовичу, скільки ще треба забити? Скажіть, два чи три голи — я ще всі заб’ю». От таким він був упевненим, розумієте.
– Ви ж грали за Шахтар, який ще ні разу не ставав чемпіоном. Як це сприймалося всередині команди, як ви це бачили, як екс-динамівець?
– Шахтар славився характером і кубковими матчами. Вони не раз вигравали кубок, завжди боролися до кінця. І я пам’ятаю, як ми були на могилі попереднього президента Шахтаря Брагіна, і Ахметов пообіцяв, що Шахтар стане чемпіоном України. Він довго йшов до цього, але своє слово стримав.
У 2002 році, коли прийшов Скала, вони вперше стали чемпіонами. Якби не війна, то, думаю, це був би вже неодноразовий володар єврокубка. Бо спрямованість була на перші місця, на топ-рівень.
– У вас п’ять вилучень на професійному рівні. Були несправедливі?
– Так. У 90-ті судді могли робити на футбольному полі все, що завгодно. Був такий, можна сказати, «безпрєдєл». Робили, що хотіли. Ми вже до цього звикли, намагалися не звертати уваги.
Але все одно були негативні емоції, бо ми знали, що десь було упереджене суддівство. Я кажу — це не секрет. Помиляються всі. Але коли це помилка, і коли це упередженість — це різні речі.
В Ужгороді я отримав найдурнішу червону картку. Тільки щось сказав — і мені одразу червону. Я кажу: «За що?» Відповідає суддя: «Ви матюкнулися». Я кажу: «Так усі матюкаються, ось у вас безпосередньо за спиною». Але ні – мене на 37-й хвилині вилучили, команда залишилася в меншості. Я, правда, трохи не стримався. Почав некрасиво себе поводити, хоча розумію, що так не можна було. Але це футбольні емоції: коли несправедливо, ти просто не можеш тримати себе в рамках.
Джерело: Sportarena.ua
