Кристина Леонова
Він – легенда миколаївського футболу, рекордсмен, наставник та мотиватор. Руслан Забранський нині працює в академії львівських Карпат і не потребує зайвих представлень.
Втім, найбільшої популярності “Забраня” набув (як і прізвисько) у Миколаєві. Його ім’я – синонім пристрасті до гри, вірності рідному клубу та віри в українських футболістів.
У цьому інтерв’ю говоримо про справжній футбол:
- про МФК Миколаїв — минуле, теперішнє й, можливо, майбутнє;
- про виховання нової зміни — молодих і талановитих;
- про те, чому Миколаїв завжди буде футбольним містом;
- і про пам’ятні моменти, які не забуваються ніколи.
Пам’ятаєте момент, коли вперше вийшли на поле у футболці миколаївського клубу? Що тоді відчували?
“Відчував відповідальність, тому що це була нова команда, нові вболівальники, нове місто і треба було себе зарекомендувати з гарного боку. Клубу потрібен був нападник, який вміє забивати голи. Так вийшло, що тоді ми грали проти ФК Прикарпаття (Івано-Франківськ), тут, в Миколаєві, на Центральному стадіоні. Вже під кінець гри, коли пішов додатковий час (буквально дві хвилинки), рахунок був 0:0. Я втік з центра поля, вийшов з воротарем один-на-один, мене збили й суддя призначив одинадцятиметровий удар.
Ніхто з тих гравців, які були в команді, не хотів брати на себе відповідальність, тому що розуміли, що треба забити гол, щоб перемогти.
Івано-Франківськ тобі був в лідерах, а нам треба було підтягнутися до них (ми десь на 7 місці були). Я дивлюсь, ніхто не хоче, взяв м’яч, поставив його на одинадцятиметрову відмітку. Цікаво те, що воротар Прикарпаття був моїм однокласником з Львівської футбольної школи. Ми разом навчались 4 роки. Він так посміхався, знав куди я б’ю і що від мене чекати. І воротар все ж таки вгадав напрямок м’яча, але не дістав його. Я забив пенальті, ми перемогли з рахунком 1:0 і підтягнулися до лідерів. Згодом я влився в колектив і ми потихеньку почали підйом до виходу в Прем’єр-лігу (в 1994 році – прим.)”.
Ваша результативність у клубі — легендарна. Що допомагало залишатися таким ефективним нападником протягом стількох сезонів?
“Коли забиваєш голи, в тебе з’являється впевненість. До того ж була шалена підтримка вболівальників. Пам’ятаю, коли м’яч до мене доходив за центром поля, вболівальники потихеньку починали вставати і підіймалась така шалена підтримка, тому я був дуже вмотивований. Такий стан ейфорії, ніби на крилах летів до тих воріт. Ну а коли забиваєш, то ще впевненішим себе відчуваєш і ще краще виходить грати. Ну і багато допрацьовував після тренувань, залишався ще на додаткові тренування”.
У чому, на вашу думку, секрет того самого «покеру», який увійшов в історію клубу?
“Проти житомирського Полісся я забив чотири голи. Воротар вже в кінці, коли я забивав четвертий, вибіг з воріт і я перекинув через нього м’яч.
“Він так розвернувся, дивиться за м’ячем, який отак скаче у пусті ворота й каже: “Як ти мене вже дістав”. І я відповідаю: “Ну так вийшло, не хотів чотири забивати”. Ми, по-моєму, виграли тоді з рахунком 7:1″.
Хто був вашим найскладнішим суперником на полі — як гравець або як команда загалом?
Як команда, то, мабуть, Динамо (Київ). Була гра, коли ми перемогли з рахунком 1:0. Тоді ще приїхав Лобановський та багато інших гравців основного складу команди. Думаю, це була найважливіша та найскладніша гра. Ми тоді з першого місця вийшли в Прем’єр-лігу. А як гравець, то захисник київського клубу Сергій Леженцев. От з ним було важкувато. Практично всю гру була заруба, з дозволеними, з недозволеними прийомами. Але все-таки я знайшов момент і пробив по воротах. Голкіпер відбив м’яч, і той відскочив у бік. Я опинився першим на підборі, зробив передачу у воротарський майданчик, і тут вискочив Талят Шейхаметов – кримський татарин – який забив гол. У підсумку, свою справу я виконав: хоч і не забив сам, але відзначився гольовою передачею”.
Хто найбільше вплинув на вас як на футболіста і як на людину?
“Гадаю, це Анатолій Миколайович Заяєв – тренер, з яким ми вийшли до Прем’єр-ліги з першого місця. У нього було все: і психологія, і колектив, і командний дух, і мотивація. Він міг так замотивувати, навіть тоді, коли я взагалі не хотів грати й відчував антипатію. Тренер так надихав не тільки мене, а й всю команду. За той сезон ми забили 100 голів. Точно після того 1998 року й до сьогодні команда ніколи стільки голів не забивала”.
Чим тренер дитячої школи відрізняється від тренера професійної команди, окрім рівня футболістів?
“Щоб тренувати дітей, треба було трошки перелаштуватися. Одна справа – бути тренером професійних футболістів, а інша – бути тренером дітей (з якими я почав займатися два роки тому). В принципі, в цьому немає нічого складного. Просто в професійному футболі легше через те, що там є важелі впливу: можна застосовувати, наприклад, крик, силу, авторитет, штрафи й все інше. А до дітей це не підійде. Там потрібно довго-довго пояснювати, підлаштовуватися під них. Тим більше, що в нас діти зараз трошки інші, ніж раніше. Всі в інтернеті, всі в телефонах, більш обізнані, ніж ті діти, які були раніше. Ось минулого літа, вперше за всю історію школи, одразу чотири випускники потрапили в клуби Прем’єр-ліги. І це радує! Є ще деякі гравці, які зараз на перегляді”.
Які риси або навички ви намагаєтесь передати своїм вихованцям у Карпатах?
“Найперше – це швидко думати та швидко приймати рішення, тому що зараз футбол швидкісний, і якщо в тебе немає швидкості, ще й немає швидкості думки та прийняття рішення, то стати футболістом буде практично неможливо. Останнім часом я працював з 17-річними футболістами. Вони близькі до професійного футболу, ще рік-два й перейдуть у дорослий футбол. Я їм підказував, розповідав, що треба для того, щоб не загубитися в професійному футболі та не завершити свою кар’єру. У 17 років, можна сказати, вже дорослі хлопці, тому в мене такий вийшов плавний перехід від професійного футболу до юнацького. З наймолодшими я не працював. Тільки зараз у мене на наборі є діти шестирічного віку. Тут більше мотиваційні ігри, різні конкурси та естафети. Роблю так, щоб їм було цікаво і весело. І всі вони кричать: “Давайте вже у футбол грати, ми вже вміємо все робити, залишився тільки футбол”.
Що для вас означає МФК “Миколаїв”? Чи не плануєте колись повернутись до клубу у якомусь статусі?
“Як тільки він з’явиться і я буду потрібен, то зрозуміло, що приїду.
Дуже багато вболівальників пишуть і у Facebook, і в Instagram, і просто в приватні повідомлення: “Коли? Чому немає професійного футболу? Всюди є, і навіть у Кривому Розі, де більше обстрілюють…”.
Але на це запитання я відповіді не маю, тому що це не залежить від мене. Будемо сподіватися, що скоро в Миколаєві з’явиться людина, яка захоче тримати футбольний клуб. Отак, наприклад, як в Карпатах. Там не місто займається цим, не міська рада, не обласна, а саме людина, у якої є бізнес, яка може витрачати дуже великі кошти і якій це дуже подобається. І одягає всю школу, всю академію, всі діти в костюмах Nike, і повністю все екіпірування, і турніри, і збори закордоном. Дуже відчувається, що футбольний клуб допомагає дітям. Навантаження на себе бере людина, яка дуже любить футбол і до влади ніякого відношення не має.
У якому статусі хотів б повернутися? Скоріше за все в статусі функціонера або футбольним клубом, або командою. Але не знаю чи захочу я брати таке велике навантаження на себе в управлінні саме командою, адже це дуже нервова робота. А ось з управлінням футбольним клубом я знайомий, це я вже проходив, все знаю, тому якщо буду потрібен і мене покличуть, то приїду”.
Як ви оцінюєте розвиток дитячого футболу в Україні на сьогодні? Чого не вистачає, а що, навпаки, — вселяє надію?
“Я спостерігаю за матчами Прем’єр-ліги, за U-19, дивлюсь молодіжні чемпіонати й дуже багато зараз тренерів з’явилось, як я їх називаю “тренери-блогери”, які красиво ведуть блоги, красиво все знімають, показують і себе, і дітей, і наче все класно, а за великим рахунком ці тренери повинні ще грати у футбол за віком. Тому що футбольна кар’єра до 30-35 років, а вони в 30 вже тренують. Значить ще не дограли. А з якої причини недограли? Всі кажуть, що через травми, але я не завжди в це вірю. Я думаю, що найімовірніше в них не вийшла кар’єра футболіста. А якщо не вийшла кар’єра футболіста, то як можна навчати того, чого ти сам не добився. Бувають інші випадки. Наприклад, були у нас тут, в Миколаєві, Анатолій Заяєв та інші люди, які не грали у футбол на професійному рівні. Але вони зробили так: зібрали найкращих футболістів. Кого з Одеси, кого зі Львова, кого з Миколаєва, кого з Кривого Рогу – зібрали найкращих, яких особливо вчити не треба було, вони самі вміли грати у футбол. Треба було просто зробити команду, щоб в ній був порядок, дисципліна і все інше.
І ось вже протягом останніх 3–5 років я спостерігаю за цим. По суті, ми зараз отримали результат від тих молодих тренерів: збірна вилетіла, молодіжна збірна вилетіла, вболівальникам такий футбол не подобається. Це означає, що щось робили неправильно.
Виникає питання: хто тренував тих футболістів, які зараз не можуть нічого не те що виграти, а навіть досягти того рівня, на якому ми, як Україна, мали б бути?
Тому я вважаю, що добре, коли в дитячій школі є, наприклад, один дорослий, досвідчений тренер, а інший – молодий. Тоді разом вони можуть досягти результату. А так, вони надивляться відео, а потім повторюють їх. Але видно, що не виходить застосувати це на футбольному полі, або, наприклад, не бачать якихось нюансів, і тому немає результатів у цих нових тренерів”.
На вашу думку, які три речі потрібно змінити в українському футболі, щоб зробити його якіснішим?
“Перше те, що я сказав – треба об’єднати молодого тренера з дорослим, більш досвідченим. По-друге, потрібно мотивувати молодих футболістів, які вже грають десь в Європі, але не можуть грати за збірну. І по-третє, молодим футболістам потрібно дати трошки більше дисципліни, організованості та порядку. Зараз вони часто некеровані, ніби живуть у своєму світі й не розуміють, що таке команда, колектив і що означає команда робота – коли всі доповнюють один одного і разом утворюють силу, здатну перемагати та досягати результатів. А так, зараз кожен сам по собі, і як наслідок – команди немає”.
Що вас мотивує сьогодні — після вже досягнутого в грі?
“Хочеться ще щось виграти, чого не було. І досягнути того, чого не досягнув. Зрозуміло, що більше я вже не заб’ю голів, тому що не буду грати. Хотілось би щоб у Миколаїв футбол повернувся, тому що дуже багато вболівальників хочуть і не можуть дочекатися цього. Буквально сьогодні пройшовся по вулиці, десь метрів двісті, з трьома людьми розмовляв. Питають: «Ну коли, коли в нас буде футбол, коли повернеться професійний футбол?». Раніше не було ні стадіону, ні футбольних і тренувальних полів, а зараз є і тренувальні, і Центральний стадіон, і роздягальні, і всі умови, а футболу немає. Хотілось би, щоб він повернувся”.
І традиційне питання: якби могли повернутися в один момент футбольної кар’єри — який би це був і чому?
Грати у футбол з самого початку. Тому що було дуже багато цікавих моментів, на які я не звертав уваги: десь не дотримувався спортивної форми, дисципліни й різних інших моментів. Були запрошення в такі закордонні клуби як Вердер, Галатасарай, Еш, Нью-Йорк Сіті, Мангеттен і ще десь близько п’яти клубів. То треба було їхати і спробувати себе на вищому рівні. Також практично було запрошення в збірну України (Євген Кучеревський мене запрошував), але я завжди приймав якісь такі рішення, щоб дуже не напружуватися. Воно все виходило й так. Думаю: «Ну навіщо робити зайве?». А треба було все-таки відмовитись від якихось дискотек, нічних клубів і різних таких розваг. Потрібно було вийти із зони комфорту. І от якби, наприклад, вдруге розпочинав свою кар’єру, то починав би грати у футбол правильно, без різних зайвих моментів, які десь заважали грати в Європі, в Лізі чемпіонів, і в різних таких кубках, які були б дуже цікаві як для кар’єри футболіста”.
Джерело: Sport Arena
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться