Карим Хенду, фото - competition.dz
Хлопець із зачіскою Маруана Феллаїні і скілами Андреа Пірло – в Україні він пограв за молодіжні склади Зорі і Шахтаря, викликався в юнацьку збірну України, а завершив виступи у друголіговій Ниві (Тернопіль). За п’ять сезонів відіграв 86 матчів (2 голи).
А потім зник з радарів.
Щоб засвітитися на батьківщині свого батька – в Алжирі, де Карім Хенду змінив п’ять клубів, виграв Суперкубок країни і добирався до фіналу Кубка, а на піку своєї кар’єри був у розширеному списку кандидатів до національної збірної, встигнувши навіть дебютувати в її спарингах.
Про все це ми поговорили з вихованцем українського футболу, який зараз почав тренерську роботу.
«Клуб у Алжиі шукав разом із родичем»
– Каріме, розумію, що тут криється сімейна історія, але все ж: як вас в Алжир привів футбол?
– Тут треба почати з того, що народився я в місті Алжирі – столиці країни Алжир. Мій тато, великий любитель футболу, за освітою інженер, навчався в СРСР, де і познайомився з моєю мамою. Коли я вчився в другому класі, ми переїхали в Луганськ. Тут я і почав займатися футболом у відомого футболіста і тренера Юрія Авдєєнка, який раніше грав за Зорю і клуби Казахстану, Угорщини, Росії.
Потім потрапив в Шахтар, в академії займався у Анатолія Скирчука – хороший, розумний фахівець, дуже сильно нам допомагав. Далі грав за Шахтар-3, де моїм головним тренером був олімпійський чемпіон Євген Яровенко. Мої однолітки і одноклубники по Шахтарю – Єрмак, Кулаков і Ярошенко. У юнацькій збірній під керівництвом Юрія Калитвинцева із багатьма іншими хлопцями доводилося перетинатися.
Якісь варіанти в Україні накльовувався раніше, київський Арсенал ніби як цікавився, були ще розмови. Але коли травмувався і після тернопільської Ниви надовго випав – довелося б починати все майже спочатку. Я подумав, що мені цікаво було б подивитися, який футбол на батьківщині батька. Ось з 2008 року я і опинився там.
– Наскільки реально потрапити людині з іншого чемпіонату в алжирські клуби?
– Не так все легко було. Нікого з футбольних людей не знав, хто міг би допомогти. За допомогою родичів знаходив телефони, варіанти. Поїздив по результатам пошуку. Начебто був непоганий варіант у «вишці», але аж до 31 серпня, коли закривалося трансферне вікно, нічого не вирішилося. Довелося підписувати контракт з клубом Третьої ліги (по-вашому це Друга ліга).
– І що це був за клуб?
– JS El Biar – Женесс Спортів Ель-Б’яр. Це команда з однойменного передмістя столиці Алжиру. У 70-х цей клуб славився, випустив багато хороших гравців. Але на той момент він виступав в низах.
– Ви йшли з чемпіонату України, де 15 тисяч євро на місяць – це була цілком робоча місячна зарплата в Favbet Лізі. Алжир був на рівні або поступався?
– Поступається. У нижчих лігах гроші взагалі були скромні, але і в Лізі 1 зарплати були нижче, ніж в Україні. Ось тільки життя в Алжирі дешевше, так що платили не те, щоб супер, але цілком вистачало.
– Вас, сина алжирця і українки, сприймали як свого , чи були якісь проблеми в адаптації?
– З мовою у мене проблеми були, так як вдома з татом і мамою ми російською розмовляли. Але потихеньку згадав і підучив, зараз вже нормально розмовляю. Але спочатку мене, швидше за все, як алжирця, не сприймали.
«Підписав контракт із клубом, а через кілька тижнів президент помер…»
– Ось ви – після школи Зорі і Шахтаря. Довелося в Алжирі чомусь вчитися або переучуватися?
– У Ель-Б’ярі рівень не те щоб дуже хороший, але перше, що я для себе відзначив, хлопці там всі технічні – навіть в нижчих лігах. Такі собі «африканські бразильці». Але ось фізпідготовці приділяється набагато менше уваги, ніж в Україні. Хоча я сам наполовину алжирець, та й родичі по батьковій лінії допомагали, все одно довелося звикати до місцевої культури – мови, релігії, менталітету.
– Вивчене в Україні стало в нагоді?
– У мене на тлі місцевих футбол був простий. Вони всі з м’ячем возяться, довго обробляють, намагаються обіграти. А я намагався в один-два дотики і швидше – може бути, цим тренерам і сподобався. Мої плюси були – хороша робота з м’ячем, вибір позиції. Чесно кажучи, навіть коли грав в їх Вищій лізі, відчував, що на голову сильніший від місцевих в тактичному плані.
– Скажімо так, ви більше Гаттузо або Пірло? Канте або де Брейне?
– Ну, якщо такі схвальні порівняння – то Пірло. Ми грали в Алжирі, переважно, в два центрхави і атакуючий хав над ними. Я діяв глибше, як розігруючий. Більше – на атаку, був як би сполучною ланкою між обороною і передньою лінією.
– При цьому знав хтось в Алжирі про Україну, Зорю і Шахтар?
– Знали Андрія Шевченка – він якраз тоді в Україну повертався, коли я вже грав у Алжирі. Про Шахтар усі почули, коли він Кубок УЄФА виграв і в весняну частину Ліги чемпіонів виходив. Була, звичайно, гордість – приємно, що хлопці з повагою говорили про клуб, де я був. А ось про Зорю, напевно, ніхто і не знав, тільки ті, кому я говорив.
– В українській пресі наводяться відмінні, як для центрального півзахисника, цифри: 29 матчів, 12 голів за Ель-Б’яр …
– Ну, це комплімент … Поменше я забив тоді. Всього два. 12 м’ячів я, напевно, і на тренуваннях не забивав.
– А як, в цілому, якими були ваші успіхи в вашому першому алжирському клубі?
– Це окрема історія. Я підписав контракт, десь через два тижні помер президент клубу, пішли проблеми з грошима і Ель-Б’яр вилетів у Четверту лігу. Але мені пощастило, що в тому сезоні 2008/09 ми зіграли два товариські матчі з клубом УСМ Ель-Харраш. Вони мене помітили і запросили.
«Мій клуб демонстрував найкращий футбол у Алжирі і двічі міг ставити чемпіоном»
– І що це за клуб – Уніон Спортів де ла Медіна Ель-Харраш?
– Вони колись вигравали чемпіонат Алжиру, грали в афрокубках, але на той момент, як і багато місцевих клубів, не могли похвалитися великими грошима. Зате багаторічний головний тренер Ель-Харраша Буалем Шареф вигідно відрізнявся від інших місцевих тренерів – проходив тренерське навчання в Німеччині, розбирався в сучасних тенденціях футболу. Я пройшов у нього перегляд і підписав контракт з Ель-Харраше.
– Перехід до вищої ліги був важким або різниця між дивізіонами в Алжирі не так велика?
– Фізично було важко – дуже втомлювався, поки не знайшов свій ритм гри, щоб проводити всі 90 хвилин. В іншому проблем не було – я ж із України прибув, тому тактично був навчений і знав, що таке – серйозні збори.
– Інфраструктуру українського і алжирського чемпіонатів можна було порівнювати?
– Розумієте, в Україні, з одного боку, до Євро-2012 багато сучасних стадіонів і баз зробили. Але, з іншого, різниця між грандами і рештою відчувалася, тим більше, якщо ти грав у дублі або нижчих лігах. В Алжирі, звичайно, з інфраструктурою проблеми – більшість клубів тренується на ігровому полі, немає таких розкішних баз, як у наших грандів.
– Ель-Харраш при вас, переважно, баражував між 2-6 місцями, але в 2011 році виходив у фінал Кубка Алжиру, а в 2013 році – став віце-чемпіоном країни…
– По грі наша команда була, напевно, найкращою в Алжирі на той момент. Відмінно награні зв’язки, свої домашні заготовки, налагодженість командних дій – об’єктивно кажу, що Ель-Харраш тоді показував найкращий футбол в Алжирі. Але при цьому сам клуб був дуже скромним по фінансам, умови не найкращі, і багато в чому нас тягнув тренер і хороший колектив, який прислухався до його установок.
За рахунок цього колективу ми грали із задоволенням, на тренування приходили із задоволенням. У Кубку Алжиру 2010/11 ми повибивали сильних суперників і в фіналі мали всі шанси на трофей, але все вирішив ранній гол Женесса Кабіль. У сезоні 2012/13 до останніх хвилин чемпіонату боролися за золоті медалі із Антант Спортів Сетиф, фінішували другими.
Повинні були стартувати в африканській Лізі чемпіонів, але так і не вийшли туди.
– Чому?
– Через фінанси не змогли брати участь. В результаті Ель-Харраш на два роки відсторонили від афрокубков. Зрозуміло, настрій був не найкращий, результати у команди в Алжирі були хороші, все дуже засмутилися, так як заслужили пошуміти на континенті.
– Реально було скромному клубу не обмежуватися срібними медалями?
– Напевно, так – повторюся, добре грали. Але там це не дали зробити.
– Суддівство?
– Ми з УСМ Ель-Харраш за п’ять років двічі могли б стати чемпіонами, якби судді чесно судили. Наведу приклад: півфінал кубка 2013 року, здається. Граємо в гостях у потужного клубу – СЕТИФ. Судить арбітр, для якого це останній матч в кар’єрі. Сетиф 3:2 виграв – два голи з точок, які цей рефері поставив. Ну нічого не можна зробити! Ти його обзиваєш – вже не знаєш як, а він нічого не робить! Знає, що винен…
«Потрапив до клубу-гранду, а там змінилося п’ять тренерів. Одіин із них рівно один день пропрацював»
– Ель-Харраш залишили, бо вичерпали себе там?
– Вийшло так, що наш головний тренер Буалем Шареф після багаторічної роботи в цьому клубі залишив його. Він перейшов в один із провідних клубів країни – Мулуд Клуб де Алжир. Мене покликав з собою, взагалі 14 чоловік в новій команді було дебютантів. Я «піднаївся», хотілося спробувати щось нове. Ось в Україні зараз Шахтар найкращий, а раніше Динамо було краще. Ось такий клуб – Мулуд (МСА, «Емсія», МК Алжир).
– Володар Кубка африканських чемпіонів, 7-разовий чемпіон Алжиру, 8-разовий володар Кубка країни, багаторазовий переможець Кубка ліги, Суперкубка й інше та інше …
– Дуже солідний клуб, мені пощастило тут завоювати свій перший трофей в кар’єрі – Суперкубок Алжиру 2014 року. Я тоді відіграв весь матч проти Уніон Спортів Медіна. За ту гру преса хвалила, хоча, втім, чимало хороших матчів у мене в Алжирі було. Але від періоду в МСА залишилися суперечливі спогади.
– Через тренерську нестабільність?
– У першу чергу. Я там два сезони відіграв – і навіть не можу одразу по пам’яті порахувати, скільки тренерів змінилося. П’ять, здається. Тільки президентів троє змінилося. Був випадок: прийшов новий президент, призначив нового головного тренера, той лише один день нас потренував, а потім президента зняли і його звільнили. І все це – на тлі постійного тиску уболівальників.
У МС Алжир вони – найкращі не тільки на континенті, але навіть і в Європі таких шалених фанів треба ще пошукати. Постійно були з нами – і в іграх, і на тренуваннях. Це як величезна сім’я!
– Дивлюся, більшість клубів чемпіонату – або зі столиці, або з її передмістя. А як вас сприймали вболівальники, коли ви із сусіднього клубу в сусідній клуб переходили?
– Взагалі, там це дербі. Хараш і Мулуд, куди я переходив – це вороги. Коли переходив – довго думав, але наважився, тому що скільки до мене було таких переходів і скільки після мене буде. Зрештою, думаю, чого ж – Фігу ж переходив з Барси в Реал?
У підсумку, звичайно, погомоніли, але зрозуміли і пробачили. Після МСА я пізніше навіть ще раз перейшов в Ель-Харраш. І нічого, грав.
– Є навіть таке поняття, як «білі шамани» – європейські тренери, які приїжджають працювати в Африку. В Алжирі це «шамани» або фахівці, які дійсно відпрацьовують свої гроші?
– Мулуд Клуб Алжир задіяв за останні два десятиліття багато європейських тренерів, серед яких – Ерве Ревеллі, Жан Тіссен, Франсуа Браччі, Бернар Кассоне, Алан Гейгер, Артур Жоржи. Це все збірники своїх країн. Ось з португальцем мені довелося попрацювати. Він приїхав після паузи в 7-8 років. Ні з ким не працював з 2007 по 2015 роки – і прийняв Мулуд. Ну, думаю, тренер – володар Кубка чемпіонів. Що далі?
Артур Жоржи на тренуваннях, можна сказати, тільки був присутній. А всю роботу робив Вальдо – бразилець, в минулому грав за Бенфіку і ПСЖ. Ось він – топ, дійсно людина, у якої можна багато було дізнатися. І як тренер, і як особистість.
– Місцеві фахівці, мабуть, не раді, що на їх робочі місця зазіхають сторонні…
– Але що поробиш – місцеві фахівці поступаються в освіті, розумінні футболу. Тільки одиниці такі, як Шареф. Ось тому я пішов вчитися на тренера. Хочу отримати гідні знання, щоб, можливо, в один день щось дати хлопцям, які хочуть відбутися у футболі.
«За Алжир зіграв два матчі, але Халілходжич більше викликав «європейців»
– Станом на цей сезон у збірній Алжиру – всього один гравець з місцевого чемпіонату (юний Адем Зорган з Параду Атлетик). Чому так?
– Коли я грав, місцеві хлопці могли піти хіба що в Туніс, де рівень чемпіонату трішки кращий. Це вже пізніше Слімані поїхав у Спортинг, зараз він в Монако. А потім підійшло молоде покоління – захисник Аталь в Ніцці, Бенсебені – в Боруссії М. Вони їдуть в Європу сміливіше.
В основному, ті, хто грає за збірну Алжиру і представляє європейські клуби, це хлопці, які народилися і виховувалися в Європі. Більшіть – у Франції. Той же Ріяд Марез – він адже народився там і в Алжирі ніколи не грав.
– А хто з ваших одноклубників грав за збірну Алжиру?
– Багдад Бунедьжя, який зараз в Катарі грає (одного року він забив більше голів, ніж Мессі!). До речі, він забив і переможний м’яч у фіналі Кубка націй 2019 року – ми разом за Ель-Харраш грали. Воротар Аззедін Духа – він в збірній на заміні – теж із нами був в клубі. У Мулудії взагалі відразу кілька хлопців викликалися. Але, за великим рахунком, у збірну викликають все-таки «європейців».
– Серед них – і ви. Як опинилися в збірній Алжиру і чому там не зачепилися?
– У них є такий турнір – Чемпіонат африканських націй називається. Там мають право грати тільки футболісти з африканських клубів. Ось у 2009 році тодішній головний тренер збірної Алжиру Вахід Халілходжич і вирішив переглянути побільше місцевих гравців.
Я зіграв проти Сенегалу і Малі, Вахід мене в розширеному списку тримав, їздив дивитися матчі чемпіонату, але більше не викликав. Напевно, не дотягнув я. Знову ж таки, одна справа – грати в збірній з місцевих клубів, а інше – конкурувати з тими, хто в топ-чемпіонатах Європи грає.
– Не стану розписуватися за кожного українського любителя футболу, але більшість, напевно, чуло про алжирський футболі лише те, що десь звідси йде рід Зінедіна Зідана, а також що багато ваших земляків грають у французькій Лізі 1. А що ви можете розповісти про алжирський футбол?
– Ну, для початку – наша збірна це чинний володар Кубка африканських націй. 5 раз алжирські клуби вигравали африканську Лігу чемпіонів (плюс-мінус рівень Марокко і Камеруну). Сам чемпіонат досить конкурентний – рідко буває, щоб хтось навіть два роки поспіль ставав чемпіоном, кожен може обіграти кожного.
– Місцеві вболівальники шалені?
– О так. У них на першому місці релігія, а відразу слідом – футбол.
Після України, де я більше грав за дублерів, де майже немає глядачів, це великий контраст. Навіть коли грав в Лізі 3, там було досить багато вболівальників. Командою цікавилися, а це ж нижчі ліги. Коли ж потрапив в Лігу 1, то був просто шокований. Стадіони там зазвичай забиті, нерідко ми грали за кількох десятків тисяч глядачів, а коли це дуже важливий матч чемпіонату або фінал Кубка країни – може бути 60-70 тисяч. Співають пісні, шумно, бурхливо.
Пам’ятаю, спершу був дуже здивований, коли на тренування приходили фанати. Потім, коли перейшов в клуб Вищої ліги, у нас по кілька тисяч чоловік приходило на тренування! У них байдужості не буває: кожен уболівальник вважає, що це особисто його клуб – ні міста, ні президента. Тому коли перемогли – все вітають, аплодують, на вулицях автобус під овації проїжджає. Але коли програли – тримайся. Дуже бурхливо переживають! Можуть вболівальники бунтувати.
«З Алжиру везіть фініки та сахарську троянду»
– Ви на собі відчули принади статусу професійного футболіста? Вулицями могли пройти?
– В принципі так. Тим більше, я ж жив не в тому районі, де мої клуби базувалися. Місто Алжир, як і вся країна, він дуже різний – я жив в центрі, там все майже як в будь-якому європейському місті.
Дівчата ходять без чадри. Багато посольств, кафешок – ввечері все відкрито. А ось в старому місті все за мусульманськими традиціями, вже в 6-7 вечора всі заклади закриваються. Ель-Харраш – це клуб теж із передмістя столиці. Там дуже люблять команду, реально дізнаються футболістів, можуть підійти, висловити свою думку або розпитати про найближчих матчах. Але і передмістя передмістю різниці: Ель-Харраш – це більш традиційний мікрорайон, а ось Ель-Б’яр – більш світський, європейського характеру.
Але ось з пресою, ще коли я в Ель-Харраше грав, була просто забійна історія. Розмовляємо з батьком, він мені каже: «Ти там інтерв’ю дав». Кажу: «Та не давав взагалі нікому!». Почали розбиратися, знайшли цього журналіста, запитуємо: «Що за справи?». А він такий: «Та я ж тобі добре роблю, реклама!»
– Які ваші улюблені місця і заняття в Алжирі?
– Рибалку дуже полюбив. Цікаво було з’їздити в гори, в пустелю.
– Якби вам треба було розповісти про Алжир людині, який про нього нічого не чув, що б ви говорили?
– Що це дуже красива і дуже різна країна. Навіть здивований, що там настільки малорозвинений туризм – було б на що подивитися. Є море, гори, Сахара – дуже красиво. Це одна з найкрасивіших країн світу.
– Який сувенір з Алжиру ви б привезли друзям?
– Коли їжджу в Україну, фініки привожу. Був якось в оазисі, бачив цілі зарості фінікових дерев – краса неймовірна, як на картинці! Є така сахарська троянда – кажуть, сам вітер пісок накручує століттями і виходить дуже гарний камінь.
– Це все ж таки Африка, нехай і північна. З екстремальними умовами роботи доводилося зіштовхуватися?
– Природу маєте на увазі, клімат? Звичайно. Якось поїхали грати виїзд в Сахару. Перший тур, серпень, південь країни. Нам поставили матч на третю годину дня. Температура – 47 градусів. 15 хвилин – і ми вже 0:3 «горіли». Вони спеціально так роблять – самі звикли, а гостям важко. На півночі країни іноді жарко, але взагалі одиничні випадки такої спеки.
– Це мусульманська країна. Але футболісти режим порушують?
– І таке є. Але дуже мало, рідко. В принципі, є і дискотеки, і нічні клуби – але я в Алжирі там жодного разу не був.
– Є таке поняття, як вуличні грабежі?
– Не було такого. Хоча, звичайно, є райони, куди краще не заходити. В одному я побував з місцевими другом, і більше не захотілося долю випробовувати.
– У підсумку ви дограли до 32 років і завершили. Чому? Травми?
– Не зовсім. Справа в тому, що в Алжирі я досяг всього, чого міг. Мулудія – це вершина. Коли ти граєш за таку команду за 50-75 тисяч глядачів, потім в клубах скромніше важко знайти нові виклики. Я ще пограв за Бель-Аббес і Ель-Харраш, потім пішли трохи травми. Догравав у Лізі 2 за клуб АСМ Оран. Це як би українська Перша ліга, та й сама команда начебто з доброю школою, з цікавими вихованцями, хороший футбол практикує. Але коли прийшов – розчарувався. Більше мотивації грати не було. Так і закінчив.
– Чи є гравці в чемпіонаті Алжиру, яких ви б порадили в Україні?
– Навряд чи вони поїдуть в чемпіонат України.
– Навіть так?
– Так. Алжирці – сімейні люди. Не хочуть їхати далеко від батьків, друзів. Ми коли в Ель-Харраші грали, у нас була зірка – Абдельмумен Джаба. Спритний, технічний. На чемпіонаті світу 2014 року забив німцям. І ось ми сидимо, йому дзвонять з Боруссії (Дортмунд). Кажу: «Ти чого не береш слухавку?» Відповідає: «Далеко, не хочу їхати».
Місцеві хлопці грають в команді сусіднього міста – за першої нагоді їдуть додому, нехай і вихідних всього 1-2. Перші тренування після відпустки традиційно пропускають. Такий менталітет у них. Але зараз почали хлопці їхати в Європу, може, щось зміниться.
«Треную дітей у Франції, але із “корінних французів» у мене лише один”
– Чим займаєтеся після завершення виступів?
– Вирішив залишитися у футболі: отримав ліцензію і почав тренувати дітей у Франції, в передмісті Парижа.
– Де навчалися на тренера – у Франції?
– Ні, ліцензію отримував в Києві. У центрі ліцензування УАФ займався разом із іншими хлопцями на диплом «В» УЄФА. Хто мої однокурсники? Це помічники головних тренерів і тренери з фізпідготовки – Д’яченко з Олімпіка (Донецьк), Каліненко з Альянсу (Долина), Котовенко з Волині (Луцьк).
– Було цікаво?
– Звичайно, багато корисного дізнався. Не дарма вчився – зрозумів, що одна справа – грати, інша – тренувати. Хороші викладачі, цікаві теми. Хочу продовжувати вчитися, отримати ліцензію вищої категорії. Для цього не пропускаю можливість з’їздити на стажування. У листопаді побував в Катарі, де зараз тренує легенда Барселони Хаві. А в березні минулого року їздив в СК Дніпро-1 до Дмитра Михайленка, мені подобається як він працює. Туди мені Сергій Кравченко допоміг поїхати.
– Зараз ви тренуєте дітлахів. Цікаво?
– Звичайно, новий досвід. Вчуся разом із ними. Треба підлаштовуватися під кожного гравця – може, у когось проблеми вдома, хтось не розуміє тактику. Весь час треба бути поруч. Тим більше, у Франції навіть у дитячому футболі ставка на фізику. А я їм хочу пояснити, що треба працювати над технікою, а коли підростуть – в 14-16 років підростуть і зміцніють. Поговорив про це із колегами-тренерами – у них своя думка.
– Є в паризькій дитячій команді алжирці?
– Ох, треба подивитися в інтернеті, скільки алжирців у Франції (подивилися: на початку 90-х могло бути 1,4 млн., зараз – в кілька разів більше). У мене в команді тільки один «чистокровний» француз – інші хлопці або араби, або темношкірі. Земляки є.
– Гадаю, вони сприймають футбол серйозно – як реальний шанс піднятися в життя?
– Звичайно. Тут після перемоги Франції на чемпіонаті світу 2018 року реальний бум. Я приїхав і як раз застав цей підйом. Є багато дуже талановитих хлопчаків, але треба багато працювати.
– Пандемія Covid-19 застала вас тут? Як це було?
– Дуже тривожно. З 13 березня ми на карантині, ні ігор, ні тренувань, всі турніри зупинені. Все ще переживаємо цю біду, на позаминулому тижні був пік хвороби, але ось останній тиждень відновили тренування. У мене маленька дитина – я виходжу 1-2 рази в тиждень на вулицю, тільки щоб купити продукти.
– Зрозуміло, ви серйозно сприймаєте вашу тренерську роботу. А де себе бачите в дорослому футболі: в Алжирі, Франції або, можливо, Україні?
– Звичайно, у Франції працювати – це було б ідеально, але тут захмарна конкуренція і дуже важко знайти роботу. Я починаю з чистого аркуша, мене ніхто не знає. В Алжирі було б легше – там є ім’я, є зв’язки вже. Але на даний момент моя задача – вчитися, набувати досвіду. У планах – отримати ліцензію УЄФА «А» для тренерів. Хотілося б в один день очолити команду з серйозними завданнями. Але розумію, що для цього треба ще багато працювати і вчитися.
Джерело: Sportarena.ua
