Getty Images
Про цю битву писатимуть в підручниках історії. Я вражений, що вони досі стоять на ногах. Це заслуговує величезної поваги. Це найкраща реклама для нашого спорту.
Джон Макінрой про матч Ізнер-Маю.
Друга світова війна тривала шість років та один день. На щастя, є бойові конфлікти, які продовжуються набагато менше. Так, в 1896 році маленький проте гордий Занзібар вирішив кинути рукавчику Британській імперії. Після артобстрілу палацу султана бойовий запал занзібарців миттєво згас. Цей конфлікт залишився в історії, як найкоротша війна, котра тривала лише 38 хвилин. Для спорту 38 хвилин є досить великим проміжком часу, але інколи цього безмежно мало.
У 1893 році боксерський поєдинок між Енді Боуеном та Джеком Берком продовжувався 7 годин та 19 хвилин і був припинений через те, що боксери не виявляли жодних ознак активності.
1936 року в півфіналі Кубка Стенлі зустрілися Детройт Ред Вінгс і Монреаль Канадієнс. Перші 60 хвилин матчу завершились із зовсім нехокейним рахунком 0:0. І пішло-поїхало. Перший овертайм, другий… шостий. Гравці вже не мали сил, щоб просто перевалитися за бортик. Навіть лід не витримав – перетворився на кашу (Саме цей матч став поштовхом до того, щоб НХЛ почала заливати лід в кожній перерві), а розмітка почала зникати. Настала глибока ніч і хокеїсти вже не мали жодного бажання боротися, а прагнули якомога швидше закінчити свої муки. Аж о 2:25 захисники Монреаля проспали (не лише в переносному, а й в прямому значенні цього слова) Модера Брунето, який, нарешті, ощасливив усіх. Команди награли 116 хвилин та 30 секунд додаткового часу.
У 2010 році Джон Ізнер та Ніколя Маю провели поєдинок, який вразив весь світ. Їхня безпрецедентна битва тривала 11 годин та 5 хвилин. (Для порівняння – Серені Вільмс для потрапляння до фіналу поточного Вімблдону загалом знадобилося трохи менше 8 годин). Немає нічого дивного, що цей матч відбувся на найлегендарніших Вімблдонських кортах. Головними героями того турніру повинні були стати Федерер, Надаль, Джокович, Маррей. Але на Вімблдоні неможливе – можливе. На початку липня Рафа підняв над головою чемпіонський кубок, але не він був в центрі уваги ЗМІ на тому турнірі. І, можливо, іспанець хотів би пожертвувати, своїм черговим титулом, для того, щоб опинитися на місці Ізнера чи Маю. Букмекери напередодні турніру не розглядали ні американця, ні француза в якості головних фаворитів Вімблдону. Джон був 19-ю ракеткою світу, а Ніколя – взагалі 148-ю, і те, що йому вдалося подолати сито кваліфікації, вже було неабияким успіхом. Щоправда, його головний тріумф був ще попереду. У першому раунді жереб звів Маю з Ізнером. Організатори не чекали від цих двох тенісистів нічого видатного, тож запроторили їх за тридев’ять земель – аж на 18-й корт.
Гра розпочалася 22 червня. І тут можна знайти дещо символічне: у фільмі «День Бабака» герой Білла Мюррея постійно переживає один і той самий день – день, коли прокидається бабак Філ: 2 лютого. В даті 22.06 теж присутні дві двійки. І справді, те, що відбувалося на 18-му корті нагадувало День Бабака. Вмикаєш телевізор. Що там? Грають Ізнер — Маю. 23 червня там знову Ізнер-Маю, 24 червня – вкотре ті самі обличчя. У тенісних вболівальників складалося враження, шо час зупинився, або вони добряче перебрали напередодні.
Перші чотири сети матчу нічим особливим не запам’яталися. Матч як матч. Обоє тенісистів записали до свого активу по дві партії. Ізнер та Маю знаходилися на корті майже три години. Залишилося зіграти вирішальний сет, який перенесли на наступний день, оскільки минулися ті часи, коли над Британією не заходило сонце і корт накрила темрява. Від догравання ніхто не чекав нічого екстраординарного. Десь за годину все мало закінчитися. Але того дня Ізнер та Маю здійснили справжнє диво. По мірі того, як надходили новини про перебіг подій в п’ятому сеті, увага вболівальників перекочовувала з Центрального корту на корт номер 18.
Вершки суспільства, що поїдали традиційну Вімблдонську полуничку з вершками, відчули себе обділеними. «Як це так? Ми добряче заплатили за те, щоб опинитися на Центральному корті, а нам тут під виглядом боліда підсунули ровер». Головні події того дня відбувалися в зовсім іншому місці. Серед багатіїв все частіше можна було почути запитання: «А де ж той бісовий 18 корт?», адже раніше більшість з них навіть не знала про його існування. Вони були готові віддати шалені гроші за, те, щоб подивитися на матч століття. Проте ця гра зайвий раз довела, що не все в житті вирішують гроші. Продати заповітний квиток на крихітні трибуни, які, до слова, вміщали «аж» 782 глядачі, бажаючих не було.
Одним з перших літописців матчу став Том Фордайс з телеканалу BBC Sport: «За рахунку 10:10 ми здивовано зводили брови. При 20:20 припинили обговорювати футбол (американський) і в розмові почало з’являтися слово «правда?». За рахунку 30:30 глядачі почали збігатися з центральних кортів, шукаючи, на чиї б плечі залізти, аби побачити це. За рахунку 33:32 в Ізнера було два матчболи. Коли йому не вдалося їх реалізувати, він безсило повалився на траву та попросив принести йому банан. Але, я думаю, що насправді він кликав маму. При 40:40, захоплення, що переходило в сміх, переросло в недовіру. Чоловіки, які прийшли на матч гладко вибритими, заростали бородами, болбої ставали болменами. Після семи годин гри глядачі почали мріяти про появу літаків Червоного Хреста, які б скинули пакети з їжею».
Вся територія навколо 18 корту була забита, вболівальники були скрізь: на пагорбі, на балконах, на огорожі. Глядачі голодували та випробовували на міцність свої сечові міхури. Вони боялися відлучитися, оскільки за той час, коли вони справляли свої потреби, все могло закінчитися. І для чого була б тоді та кількагодинна вахта? Але тенісисти нікуди не поспішали. Навіть табло не витримало такого марафону. Воно згасло за рахунку 47:47. 23 червня матч було зупинено за рахунку 59:59. 5-й сет на той момент тривав вже сім годин та шість хвилин. Вболівальники були вкрай обурені переносом зустрічі та кричали: «Ми хочемо ще!». Маю теж заявив, що хоче продовження, незважаючи на те, що не бачить м’яча. Після того, як суддя Мохамед Лаяні захриплим голосом оголосив про перенесення гри, гравці дали експрес-інтерв’ю. Ізнер: «Нічого подібного більше ніколи не трапиться. Ніколи». Його тренер пожартував: «Я гарантую, що завтра буде переможець. Якщо на табло буде рахунок 65:65, ми кинемо монету». Маю: «Ми повернемося завтра для того, щоб виявити переможця. Сподіваюся, глядачі, які сьогодні фантастично нас підтримували, знову заповнять трибуни».
І вболівальники, звичайно ж, не підвели. Була ще одна людина, яку дуже тішили події на корті. Нідерландський тенісист Тімо де Баккер відпочивав після виснажливого матчу, з колумбійцем Сантьяго Хіральдо. Він провів на корті чотири години та шість хвилин і неабияк переймався тим, що не встигне як слід відновитися. В наступному колі Тімо мав зіграти з переможцем пари Ізнер — Маю. Коли де Баккер дізнався, що відбувається в матчі століття, то тріумфально підняв руки догори. Він зрозумів, що тепер перемога в нього в кишені і, можливо, навіть дозволив собі на радощах випити пляшку хорошого нідерландського пива.
Всі вважали, що головною подією 24 червня 2010 року на турнірі буде перша за 33 роки поява Єлизавети ІІ на Вімблдоні. І вона справді відвідала королівську ложу на Центральному корті, де разом з усіма спостерігала, як Маррей в одні ворота виносив фіна Ярко Ніємінена. Але навіть приїзд королеви відійшов на задній план через матч Ізнер — Маю. Звичайно, якби поєдинок проходив на Центральному корті, Єлизавета ІІ, ймовірно, відвідала б його. Але ж гра проходила невідомо де. До того ж, на 18 корті не було ніякої королівської ложі. Тому, хто напередодні турніру запитав би в організаторів: «Чи є на 18 корті королівська ложа?», вірогідно, відповіли б щось на кшталт: «Дивно, що ти не цікавився чи є там дах, адже в тебе його явно немає». Тож з якого дива королева мала мандрувати аж на 18 корт?
Звичайно, американці для того, щоб заробити побільше зелених, перенесли б поєдинок Ізнер — Маю на Центральний корт. Але британці відомі консерватори і в них все відбувається згідно з регламентом.
Королева поспілкувалася з Марреєм та Нієміненом, та про це досить швидко всі забули, оскільки саме в ту мить на корт вийшли головні герої Вімблдону-2010 Ізнер та Маю. За ніч технікам вдалося відремонтувати табло, яке знову могло демонструвати неймовірні для тенісного матчу числа. Гравці не розчарували публіку та відіграли ще 20 геймів. Після завершення епічної битви тенісисти сфотографувалися на фоні табло, яке зафіксувало остаточний рахунок фінальної партії – 70:68 на користь американця. Цей марафон побив чимало рекордів. Одним із них, за словами Ізнера є те, що за поєдинок він з’їв близько 40 бананів, а також трішки втомився.
Маю, незважаючи на розчарування від поразки, теж відзначив, що радий бути учасником такої події: «Я ніколи не забуду цього матчу і ті, хто були його свідками, сподіваюсь, теж». Ніколя несподівано для самого себе став справжньою зіркою у Франції і ще довго не мав відбою від журналістів, які постійно розпитували його про перипетії того матчу.
Ізнер знайшов ще один плюс для себе в тому, що поєдинок настільки затягнувся: «Знаєте, я ж найогрядніший тенісист в турі, я міг поділитися своїми запасами жиру з усіма. А тепер, після гри з Маю, мені немає чим ділитися».
Незабаром їхні ракетки та футболки з’явилися в Міжнародній залі слави в Ньюпорті. «Чесно кажучи, я навіть не мріяв про те, що моя поношена ракетка колись буде лежати поряд з ракеткою самого Піта Сампраса», – не приховував радості Маю. 24 червня, коли гравці йшли з корту, вони отримали на свою честь довготривалу стоячу овацію, таку, якої не отримала навіть Єлизавета ІІ. Багато хто любить теніс за те, що в ньому є такі феномени як Федерер, Надаль, Джокович, Маррей. Але чи не більше захоплення викликають прості люди, такі як Ізнер і Маю, які в один прекрасний момент затьмарили навіть королеву Великобританії.
Источник: Sportarena.ua
