Ніхто й ніколи не бував у пеклі, але чомусь всі знають, що там спекотно. Мабуть, все ж у когось там є джерела.
Перше враження залишається назавжди. Зазвичай витіснити його просто неможливо. Цей важливий для українського волейболу день багатьом буде згадуватись кожного разу, коли зайшовши до приміщення знадвору відчуватиметься шалена спека. До батареї не можна було навіть підійти на близьку відстань.
Це той самий момент тексту, коли треба зробити гарний перехід. «Спекотно було не тільки в залі, але й на майданчику». Нехай навіть це звучить страшенним затяганим кліше, проте хотілося б його використати. Не цього разу.
Київ прагне називатись великою європейською столицею. Як доходить до справи, виходить інше: провести фінал Кубка України з волейболу там немає де. Палац Спорту занадто великий та перш за все занадто дорогий, щоб знімати його досить бідній Федерації волейболу України. Спорткомплекс в Інфізі спочатку виглядав якраз правильним місцем, аби прийняти усіх-усіх, хто хотів потрапити на гру. 250 глядачів – просто смішна цифра для такої події. Але не треба забувати, що це всього лише волейбол. Далеко не найпопулярніший вид спорту у в цілому неспортивній країні.
«Ну, все – нас буде вже троє», – самовільно вирвались слова, коли високий чоловік запитав, чи не на волейбол ми йдемо. З одного погляду в залі стало ясно, що це була помилкою не прийти раніше. На трибуні вже не було де сісти та навіть більш-менш нормально стояти. «Ого. Не знав, що це так популярно».
Зрештою, на іграх було більше 500 чоловік (за офіційними даними на чоловічому фіналі навіть 1000). Якби був зал на дві тисячі, то за нормальної реклами було б не дуже важко заповнити і його. Спорт в Україні не люблять. Так звикли думати. Але його ніде не люблять так, як може здаватись на перший погляд. Ще 25 років тому в Польщі взагалі не любили спорт, а зараз збирається досить непогана аудиторія хоч на гандбол, хоч на баскетбол. Годі й говорити про волейбол – найперший вид спорту в країні.
Але в Києві просто немає іншої зали, яка б могла задовольнити усіх.
Практично увесь український спорт вважається професійним. Насправді його представники часто займаються тільки цим та отримують гроші. В аматорському спорті це також можливе. Вагомою різницею є те, що в професійному спорті ти потрібен ще комусь крім себе та граєш більш, ніж у своє задоволення. Зовсім інша справа грати на порожньому стадіоні чи у залі, де нікого немає у порівнянні з великою аудиторією та підтримкою.
Гаряче на майданчику не було зовсім з інших причин. Клубний волейбол в Україні саме знаходиться в часи перерозподілу впливів. У жіночому усе все більш-менш звично. Хімік з Южного перетворився на силу, з якою зрівнятись просто ніхто не може. Галичанка формально може вважатись найпершим суперником Хіміка, але реально це команди різного рівня.
Влітку головний тренер тернопільскої команди Андрій Романович перейшов працювати до Хіміка, забравши з собою найсильніших гравців Галичанки Катерину Дудник та Діану Карпець. У Южному вони не вважаються гравцями найсильнішого варіанту стартового складу. Мабуть, жодна з теперішніх гравців Галичанки не потрапила б у топ-9 складу Хіміка. Ніби й повинна бути інтрига, напруження та цікаві моменти – дві найкращі команди України грають, але далі паперу нічого не доходить.
Зрештою, Галичанка тільки моментами змогла боротись з більш класним суперником, який не грав найсильнішим складом без Дарії Дрозд та Катерини Сільченкової (саме тому грали Карпець та Дудник). У другому сеті Галичанка змогла нав’язати боротьбу та ледве не зачепилась за перемогу, проте безліч власних помилок призвели до поразки.
Перший та третій сети завершились упевненими перемогами Хіміка. Запас сил та клас були повністю на боці представниць Южного. Та ж Анастасія Чернуха навіть половини свого потенціалу не показала. Хоча це не заважало маленьким дівчаткам сором’язливо підходити до гравця збірної України, аби сфотографуватись та перекинутись кількома словами.
Про рівень жіночих клубів говорять лише назви команд, мало хто з яких не має другої частини з вищого навчального закладу. Місцевий варіант турніру NCAA в США, де виступають тільки студенти.
Якщо у жінок боротьби й не передбачалось, то чоловіки обіцяли велику інтригу. Всього тиждень тому Барком-Кажани та Локомотив грали між собою в чемпіонаті. Львівська команда упевнено всіх перемагала у цьому сезоні, проте харків’яни зуміли в першому матчі чемпіонату України нав’язати боротьбу, а в другому взагалі перемогли.
Історія принципових відносин Кажанів та Локомотива зовсім нова. Але вже є про що говорити. Локомотив ніби й топ-команда у останні роки, але влітку зменшив фінансування та втратив деяких гравців. Тоді як Кажани, навпаки, тільки цього літа зробили крок вперед, ставши одночасно й вискочками, й новою топ-командою.
Минулого тижня Кажани та Локомотив зіграли два неймовірних за напругою матчі. У першій грі Кажани зуміли вирвати перемогу, незважаючи на проблеми зі здоров’ям у деяких важливих гравців, але потім Локомотив у тому ж стилі з характером здобув свою перемогу. Обидві гри тривали п’ять сетів та стали справжньою окрасою волейбольного сезону в Україні.
Це вже тепер можна говорити, що стали окрасою, адже перед початком фінальної гри Кубка ті матчі в чемпіонаті виглядали більше зав’язкою перед великою подією. Але тепер Кажани були справді сильнішими. Вдала гра на блоці та мінімальна кількість помилок в простих ситуаціях призвели до перемоги у кожному з трьох сетів.
У Локомотива були серйозні проблеми з атакою. Навіть молода зірка харків’ян Олег Плотницький атакував не на своєму звичному рівні, а половину другого сету просидів на лаві запасних. Саме герой молодіжного чемпіонату Європи – єдиний гравець у складі харків’ян, хто міг би грати в основному складі Кажанів з усього складу Локомотива. Можна навіть не сперечатись, що новий володар Кубка України буде намагатись забрати його собі. Але одна справа – перейти до Кажанів з Юракадемії чи Дніпра, а зовсім інше – з Локомотиву.
Для харків’ян, які виграли вісім останніх чемпіонатів України поспіль та взагалі з 2001 року тільки двічі не були чемпіонами, поява Кажанів – виклик. Протистояння цих команд щось нове та помітне в українському волейболі.
На відміну від жіночого фіналу чоловічий проходив у атмосфері спортивної події. Хімік не привіз свій знаменитий оркестр, вболівальники з шарфами Галичанки також поводили себе спокійно. А от у Баркома та Локомотива були справжні фан-сектори, які робили з матчу щось особливе.
Проте невеликий зал та несподіваний ажіотаж щодо волейболу змусив активних вболівальників обидвох команд розміститись вздовж поля. Хто прийшов на обидва фінали розумів, що на трибуні залишати своє місце не варто, адже треба буде дивитись незрозуміло звідки.
Немає в Києві спорткомплексів. Точніше – немає в Україні спортивних комплексів. Але це інша розмова. Важка та довга, в якій обов’язково треба мати при собі листок паперу та ручку, гугл для пошуків потрібної інформації та велику дозу алкоголю. По-іншому не розібратись.
Обидва фінали не подарували великої інтриги в спортивному плані. Проте теперішні Хімік та збірна чемпіонату минулого сезону за винятком гравців Локомотиву або, як їх ще називають, Кажани набагато сильніше за своїх суперників. Таблиця в чемпіонаті це показує краще за все. Одна поразка на двох за весь сезон.
Але цінність події була не у спортивній складовій. І тут все вийшло.
(Як би так передати що, це було свято волейболу, не написавши «свято волейболу».)
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться