Український чемпіон чемпіонів

У 1937 році, звичайно ж, ніхто не дозволяв собі йти наперекір радянським правоохоронним органам. Точніше, майже ніхто. Іван Піддубний був незвичайною людиною і ніколи нікого не боявся. Він пішов у відділення міліції для того, щоб забрати новий паспорт. Вийшовши на вулицю він витяг зі своїх дуже широких штанин «дублікат безцінної вантажу». І завмер. Його обличчя ставало буряковим. У графі національність Іван побачив напис «русский». Також в новенькому документі його охрестили Поддубный, а не Піддубний, як у попередньому паспорті. Іван завжди вважав себе українцем і, звичайно ж, не міг крізь пальці дивитися на те, як з нього зробили росіянина. Піддубний повернувся в кабінет та попросив міліціонера переписати йому паспорт. Служитель закону відмовився. «А що, для вас є настільки принциповим питання національності? А може, ви вважаєте, що українцем бути краще, ніж росіянином? А ви, часом, не націоналіст?»

Іван відповів: «Отже, ви не будете переписувати, навіть якщо я напишу заяву?» «Ні, ні в якому разі», – відповів міліціонер та почав просуватися до дверей. Він дуже боявся потрапити під гарячу руку Піддубному, адже знав, що той може його прибити, наче комара. Коли Іван почав підходити до столика, міліціонер ледь не наклав у штани. Однак, на щастя для нього, знаменитий борець не хотів вимазувати об нього руки. Він макнув ручку в чорнильницю: закреслив слово «русский», та написав замість нього «українець», така сама метаморфоза трапилася і з прізвищем «Поддубный», замість якого тепер красувалося «Піддубний». Після цього Іван сказав міліціонеру “до побачення”, та вийшов з кабінету.

Згідно з давньою українською традицією, в церкву, щоб хрестити немовля, пішли хресні, а не батьки. По дорозі, щоб зігрітися в холодний жовтневий день, вони на пару хвилин зайшли до корчми. Там випили міцної української горілочки і кілька хвилин розтягнулися на декілька годин. Коли хресні покинули корчму та прийшли до церкви, то виявили, що храм замкнений. Священику набридло чекати «відповідальних» хресних. Зрозуміло, що вони не могли повернутися додому, не виконавши своєї важливої місії, а тому знову завітали в корчму. І дійсно – гріх же не випити за здоров’я новонародженого. Вже добряче захмелілі хресні прийшли до церкви на вечірню. І коли священик запитав у них, яке ім’я має бути в новонародженого, то вони зрозуміли, що воно зовсім вилетіло з їхніх голів. Проте священик був не ликом шитий і почав по святцям називати імена. Коли він дійшов до «рідкісного» імені Іван, то хресні одразу «згадали». «А так, дійсно Іван». Тоді практично в кожній хаті був свій Іван. Тому хресні подумали, що Піддубні теж так хотіли назвати свого первістка.

Іван народився в селі Красенівка, що на Полтавщині. Батько майбутнього чемпіона чемпіонів Максим Іванович походив з давнього козацького роду. І вважався найсильнішою людиною свого села. З часом, коли Піддубний виграє всі можливі титули у французькій боротьбі (теперішня греко-римська), і в нього запитуватимуть, чи є хтось на світі сильніший за нього, він незмінно відповідатиме: «Так. Мій батько». Яблуко від яблуні далеко не впало, а тому не дивно, що Іван змалку відзначався богатирською силою.

Якось Піддубні орали наділ. Аж раптом Іван не вгледів за молодим конем, який вирвався на волю. Батько сказав: «Упустив. Тепер мусиш зловити. Ми сьогодні маємо закінчити роботу». Іван знав, що з батьком краще не сперечатися і почав ловити коня. Однак нічого путнього з цього в нього не виходило. Коли Іван думав, що вже впіймав коня, то несподівано послизнувся та розтягнувся на українському чорноземі. За цим видовищем вже спостерігало чимало селян, які насміхалася над Піддубним. «Та хіба справжній козак може упустити свого коня? Це кінь має на тобі їздити, а не ти на ньому. Козак з сідла ніколи не падає. Ну хіба лише якщо буде добряче п’яним!» Іван хотів якомога швидше покинути це поле ганьби і тихо сказав: «Батьку, може, підемо додому? Вже пізно».

«Почате завжди слід доводити до кінця. Завтра – неділя. Орати в свято – гріх. Іди за конем», – відповів невблаганний Максим Іванович. Іван знав, що його шанси на те, щоб переконати батька такі самі, як і на те, що він зможе перемогти його в боротьбі. А тому Піддубний, не говорячи ні слова, замість того, щоб зловити коня, зробив хід конем. Він скинув сорочку та сам запрягся в плуг замість коня. Селяни захоплено дивилися на Івана та навіть влаштували маленький тоталізатор – чи зможе Піддубний доорати усе поле. Іван, звичайно ж, витягнув. Так його поле ганьби перетворилося на поле слави. В селі ще довго говорили про те, який сильний в Максима Піддубного росте син.

Однак скоро ця сила не допомогла Іванові встояти перед тендітною дівчиною Оленкою. Він закохався по самі вуха. І хотів одружитися з нею. Тато відговорював його від цього поспішного кроку: «Її батько не віддасть Оленку за тебе. Цим весіллям він хоче примножити свої статки. Ми хоч і не злидні, але де нам до нього. Знайдеш ще своє щастя». Але Іванові від батька передалася не лише сила а й впертість, а тому він стояв на своєму. Максим Іванович знав, що говорив. Іван отримав гарбуза. Ну і добре, що отримав. Якщо б батько Оленки погодився на весілля, то зрозуміло, що ніхто б не знав про Івана Піддубного за межами рідного села. Він би завів сім’ю та жив і добра наживав. А в Івана було інше призначення. Про яке він ще не знав. Піддубний, звичайно ж, так просто не здався. Він хотів заробити грошенят для того, щоб Оленка зрештою стала його дружиною.

Іван вирушив за довгим рублем у Севастополь. Зважаючи на свою богатирську силу, Піддубний хотів працювати вантажником. В перший же день перебування в Севастополі Іван влаштував справжню виставу, в якій одну з головних ролей знову відіграв кінь. Щоправда, вона зібрала набагато більше глядачів, ніж та, яка відбувалася за декілька років до цього на полі Піддубних. На борт корабля піднімалася сім’я з пожитками. Усе невелике майно досить швидко опинилися на борту пароплава, проте з конем нічого не могли вдіяти. Він ні в яку не хотів йти по дошках, які на чималенькій висоті загрозливо погойдувалися над водою. Хазяїн тварини лютував: «Щоб тебе вовки порвали. Не підеш – продам циганам, або ж віддам на ковбасу!» Аж раптом з’явися Іван. Він підліз під коня, підняв його на плечі та поніс на корабель. Через декілька секунд тварина опинилася на борту. А натовп захоплено вітав Піддубного. Звістка про богатиря миттєво розлетілася Севастополем, а тому він не мав відбою від потенційних роботодавців. Так розпочалися важкі будні Піддубного. Після чотирнадцятигодинного робочого дня Іван спав без задніх ніг.

Одного разу він зустрів на вулиці циганку, яка попросила в нього папіроску, а він не відмовив. За це вона йому погадала. Іван, звичайно ж, не дуже вірив циганам, а тут вона ще й видала таке, що він подумав, ніби гадалка добряче хильнула: «Ти станеш великою людиною. Імператори з королями будуть вважати за честь сісти з тобою за одним столом, потиснути тобі руку. Матимеш в житті багато друзів, але і багато ворогів. І великі гроші вони будуть готову заплатити за твою смерть. Дружина буде в тебе, і проживеш ти з нею півжиття на березі синього моря. Все буде в твоєму житті. І багатство, і слава, і злидні з презирством».

Незабаром після цього Іван переїхав до Феодосії. Там він якось пішов у цирк, після чого його життя змінилося. Найбільше Піддубному сподобалися виступи борців. На циркових афішах Іван також вичитав, що кожен бажаючий може кинути рукавчику борцям. Піддубний хотів так і зробити, проте не наважився. Він пішов у цирк ще декілька разів, аж поки вирішив: жереб кинуто! Скоро він вже стояв на арені. Іван не хотів легкої перемоги, а тому одразу ж вибрав собі найсильнішого суперника. Коли розпочався поєдинок, Іван не приховував задоволення. Він зрозумів, що суперник слабший за нього і він зможе покласти його на лопатки. Але раптом Піддубний відчув, ніби хтось витягує з під його ніг килим, і через кілька миттєвостей він вже лежав на арені.

Честолюбний новачок не думав так легко здаватися. Він захотів реванш. І знову все повторилося. Скоро Іван знову лежав на підлозі. Проте впертий Піддубний вимагав чергового шансу. Зрештою залишився останній, п’ятий борець, в поєдинку з яким Іван сподівався здобути свою дебютну перемогу. Довший час вони не могли виявити сильнішого. Однак Іван зрештою здолав суперника. Йому вдався «ефектний» прийом. Борець не встиг ухилитися від Івана, і той просто навалився на нього вагою свого потужного тіла. Публіка шаленіла. Іван теж не приховував свого задоволення. Смак перемоги виявився настільки солодким, що Піддубний вирішив стати борцем. Тепер він перестав вживати алкоголь та палити. Натомість Іван почав активно займатися з гирями та штангою. Коли його контракт вантажника закінчився, то він вирішив його не продовжувати, а найнявся в цирк італійця Труцці. Іван швидко вчився і незабаром він став одним з найвідоміших борців Російської імперії.

Одного разу його викликали в Петербург для важливої розмови. Там граф Рібоп’єр зробив Івану казкову пропозицію: «Через три місяці в Парижі відбудуться змагання за звання чемпіона світу з французької боротьби. Наша країна теж отримала запрошення. Я хочу, щоб ви поїхали в Париж. Я забезпечу вас усім необхідним. Квартира, кишенькові витрати, зала для тренувань». Звичайно ж, Іван не міг відмовитись. Йому давно набридли постійні легкі перемоги, а тому він хотів випробувати себе на найвищому рівні.

Тренер Ежен де Парі влаштував Івану три незабутніх місяці. Кожен день Піддубного розпочинався з «докторської скриньки» – 50-градусної ванни, потім було тривале обливання холодною водою. Після цього він почергово боровся з трьома суперниками. Цих трьох місяців Піддубному вистачило для того, щоб він опанував французьку боротьбу так само, як і рідну боротьбу на поясах. Тепер Париж нагадував Гамбург. Адже в столицю Франції для визначення найсильнішого приїхали 130 кращих борців світу. Тут не було місця піддавкам, які часто траплялися в цирках, тріумфатор мав визначитись за гамбурзьким рахунком. Чемпіонат проходив під теперішнім гаслом НБА «Виграй або забирайся додому!». Після поразки борець вилітав з турніру. Турнір відбувався в театрі “Казино де Парі”. Незважаючи на космічні ціни за квитки, в театрі ніде яблуку було впасти. Піддубний одразу ж гучно заявив про себе, вигравши 11 поєдинків поспіль. Далі на нього чекав кумир всієї Франції Рауль ле Буше, техніка якого поступалася лише його амбіціям. Якраз останні з часом і погубили галла.

Рауль дуже боявся Івана, а тому підіслав до нього танцівницю кабаре, яка мала інтрижку з українцем. Він попросив її споїти Івана та підсипати йому в бокал один порошок. Однак танцівниця покохала борця та все йому розповіла. Після цього Піддубний по-особливому налаштувався на поєдинок з ле Буше та хотів якомога швидше покласти того на лопатки. Однак через деякий час зрозумів, що це буде зробити непросто. Іван виявив, що Рауль намазався оливковою олією, а тому постійно вислизав з чіпких рік українця. Іван звернувся до суддів, розповівши їм про нечисту гру слизького француза. Ті прийняли «геніальне» рішення: час від часу зупиняти поєдинок та витирати ле Буше рушником. Ці паузи, як правило, траплялися тоді, коли Іван був дуже близький до того, щоб перемогти Рауля. Судді добре знали свою справу. Так і збіг час відведений на поєдинок. Тепер переможця мали визначити арбітри. Вони знову проявили себе в усій красі. Перемогу віддали Буше, який постійно захищався. Арбітри так обґрунтували своє рішення: «За красиве та вміле уникання гострих прийомів суперника».

Звичайно ж Івана обурило рішення суддів і він якийсь час навіть думав про те, щоб завершити кар’єру. Однак згодом змінив рішення та в першу чергу поставив перед собою мету – помститися французу. Через два роки Піддубний отримав шанс на вендетту. В Санкт-Петербурзі проходив міжнародний турнір, одним з учасників якого був Рауль. Якось в готельний номер Івана постукали, коли борець відкрив двері, то не міг повірити своїм очам. На порозі стояв ле Буше. Піддубний спочатку подумав, що той прийшов вибачитись, але ні – той пропонував українцеві 20 тисяч франків (це було вдвічі більше, ніж головний приз петербурзького турніру), щоб той піддався Раулю в поєдинку між ними. Іван розійшовся не на жарт та вигнав француза. Наступного дня Піддубний вишукано відімстив Раулю за всі його хитрощі. Протягом 20 хвилин француз ще якось тримав глуху оборону, але тут пропустив атаку Івана і українець міг кинути його на лопатки. Однак Піддубний вирішив провчити француза раз і назавжди. А тому поставив його рачки. Той намагався вислизнути, але нічого в нього не вийшло, він не міг вирватися зі сталевих обіймів українця. Ще ніколи Рауля так не ганьбили. Іван ще сильніше стискав француза та кричав: «Це тобі за оливкову олію, шахрайство і те, що хотів мене підкупити». Після 20 хвилин, які галл простояв на колінах, судді змилостивилися над ним. Та повернули його в стоячу позицію. Через декілька секунд поєдинок завершився. Іван з легкістю кинув на лопатки морально зломленого Рауля.

У тому ж 1905 році в Парижі відбувся черговий чемпіонат світу з боротьби. На якому знову перетнулися шляхи ле Буше та Піддубного. Цього разу Іван вирішив не влаштовувати комедію, а переміг просто та невимушено, без циркових ефектів. Коли француз опинився на лопатках, то розлючено прошипів: «Ти мені за це відповісиш. Тебе вб’ють». Іван з легкістю подолав весь тернистий шлях до фіналу, в якому на нього чекала зустріч з найсильнішою людиною світу, датчанином Єнсом Педерсоном. Однак через деякий час скандинав вже лежав на лопатках. Так закінчилась епоха домінування Єнса. Тепер настала ера Піддубного, який постійно перемагав. Він виграв стільки різноманітних турнірів, що для нього преса навіть придумала спеціальний титул – «чемпіон чемпіонів». А що Рауль?

Він дійсно найняв кілерів, щоб вбити Івана, проте українець був не ликом шитий та врятувався від вірної смерті. Коли вбивць взяла поліція, ті зізналися, що виконували замовлення ле Буше. Проте француз підмазав суддів і знову вийшов сухим з води. Принаймні, він так думав. Але разом з ним на свободу вийшли кілери, які почали вимагати в нього гроші за роботу. Природно, що Рауль відмовлявся, адже вони не впоралися із завданням. Тоді кілери зустріли його на безлюдній вулиці і так відлупцювали палицями, що той з часом помер від цих побоїв. Так безславно у віці 24 років завершилося життя талановитого французького борця.

У 1914 році стало не до боротьби. В полум’ї війни згоріла Російська імперія. Після Першої світової війни розпочалася війна не менш жахлива – Громадянська. Влада в країні змінювалася як в калейдоскопі. Про що якось влучно зауважив Іван: «Інколи я починав виступи під білими, а закінчував вже під червоними». Гастролі в Бердянську ледь не стали для Івана останніми. Коли виступи були в розпалі, в цирк увірвалися хлопці батька Махна. Вони порозганяли клоунів та почали кричати: «Піддубного давай!» Їм не можна було відмовити, адже вони тримали в руках такий вагомий аргумент, як зброя. Івану довелося вийти на арену. Аж тут зі свого місця піднявся Махно та виголосив цілу промову: «Ми знаємо, що все в цьому буржуазному цирку куплено. А ми будуємо новий світ. Нехай Піддубний побореться з одним із наших. От тоді і побачимо, де правда!» Незабаром на поєдинок з Піддубним вийшов один з махновців – Грицько. Він вирізнявся своєю геркулесовою силою, але, звичайно ж, до Піддубного йому було далеко. Іван міг легко його здолати, але не спішив робити цього. Він розумів, що махновці можуть його відразу поставити до стінки після цієї перемоги. У нього навіть закралася думка: «Може, краще піддатися?» Однак він швидко її відігнав. Адже Іван ніколи не піддавався. Саме тому Піддубний не міг переступити через себе. Він помучив Грицька близько години, а тоді кинув його на килим. Іван почав готуватися до того, що мабуть його життя вже добігло свого кінця. Махновці, звичайно ж, йому не пробачать того, що він, буржуй, переміг їхнього «чемпіона». Проте його врятував батько Махно. Він вийшов на манеж та протягнув Івану чималеньку пачку банкнот : «Це приз особисто від мене, як від шанувальника мистецтва», – промовив Нестор.

Після вже згаданої історії з паспортом Іван опинився у лапах НКВС. Там йому пригадали і закордонні поїздки, і контакти з іноземцями, і виступи перед махновцями та денікінцями. Однак найбільше слідчих цікавили номери рахунків в закордонних банках, на яких лежали чималенькі гроші, які заробив Іван під час своїх турне. Піддубний казав, що не пам’ятає їх. Тоді кати для того, щоб «повернути йому пам’ять», пускали в хід електропаяльник, сліди від якого залишилися у борця до кінця життя. Коли в Івана з часом запитували, звідки ці сліди, то він відповідав, що так його Енгельс вчив ленінізму (НКВС розташовувалось на вулиці Енгельса). Незважаючи на всі тортури, учням маркіза де Сада не вдалося зламати чемпіона чемпіонів. І як не дивно, але приблизно через рік, який борець провів у в’язниці, його відпустили. Ще більш несподіваним виглядало те, що Піддубному повернули нагороди, конфісковані при арешті.

Коли у серпні 1942 року вермахт захопив Єйськ (саме там жив Піддубний з дружиною), то Іван вдав, що цього не помітив. Він звично гуляв містом з орденом Трудового Червоного Прапора на грудях. Гестапівці звичайно ж довго не могли терпіти діда-бунтаря. А тому заарештували його, коли він походжав вулицями Єйська з ненависним для нацистів орденом. Але німці швидко з’ясували, хто перед ними, і відпустили на волю та навіть запропонували йому тренувати арійських борців. Проте Іван відмовився. Фашисти дали роботу Піддубному. Тепер він працював маркером в офіцерській більярдній.

Авторитет Івана був настільки великим серед німців, що вони тепер закривали очі навіть на те, що він приходив на роботу з орденом. Досить часто в більярдній Піддубному доводилося виконувати функції вишибали. Німці напивалися в дрова та навмисно починали буянити, щоб потрапити в могутні руки Івана. Той їх просто брав за шкірку, піднімав, виносив із зали та акуратно ставив на тротуар. Потім ці хулігани вихвалялися: «Ти не повіриш, але мене вчора викинув з більярдної сам Піддубний!» Якось військовий комендант Єйського морського порту хотів почути від видатного борця слова похвали за те, що тепер йому нібито живеться краще, ніж за часів радянської влади.

– Як на ваш погляд тепер ситуація на Україні?
– Сталін був диявол, а Гітлер – сатана, – відповів Піддубний. І навіть після цього нацисти не зачепили Івана.

Коли радянські війська відбили Єйськ, видатний чемпіон взнав на власній шкірі, що таке голод. Йому видавали лише 500 грам хліба, а організм Піддубного потребував набагато більше. Він писав листи: «Прошу давати мені на 200 грам хліба більше, щоб я міг вижити». Проте природно, що радянська влада не звертала уваги на листи якогось там колишнього чемпіона. Часто Піддубний по декілька днів не виходив з дому. Так він акумулював сили. Інколи добрі сусіди підгодовували Піддубного. Вони не приносили йому додому харчів, адже знали, що гордий Іван ні за що їх не візьме. Сусіди запрошували його в гості і, звичайно ж, під час цих посиденьок не обходилось без частувань.

Останні дні чемпіона чемпіонів проходили в злиднях. Циганка виявилась права. Іван колись мав величезні гроші, а тепер голодував. Серце видатного борця зупинилося у 1949 році. На надгробку Піддубного вибили слова: «Тут лежить російський богатир». Цей напис дуже б не сподобався Івану. Він боровся не за Росію, не за Радянський Союз, а за рідну українську землю, яка завжди додавала йому сил. «Коли я виходив на поєдинок, я молився за Україну. Тому і перемагав», – розкрив рецепт своїх тріумфів українець Іван Піддубний.