«Вони знають тільки футболістів». Як збірна України з легкої атлетики збиралась на чемпіонат світу

Хоча Марина Килипко була в синій футболці збірної України, її не відразу було помітно. Вона сиділа осторонь, тоді як багато інших спортсменів уже перешіптувались один з одним в черзі. Існує давній ефект чірлідерш, які вкупі всі здаються напрочуд гарними, але поодинці такого ефекту немає. Не помітити Килипко було легко, все ж очі шукали купу людей з розпізнавальними знаками.

Килипко швидко встала та цілеспрямовано побігла подивитись чергу, але все ж помітила Андрія Проценка, зупинилась та швидко привіталась.

— А ти чому не в черзі?

— Та там камери з журналістами, — відповів Проценко, кивнувши головою, ніби співрозмовниця так би йому не повірила.

— Нічого страшного — вони тебе не впізнають. Вони знають в обличчя тільки футболістів.

Килипко напівжартома порекомендувала Проценку зняти футболку з гербом України, якщо він просто хоче залишитись непомітним.

***

Ця коротка буденна розмова насправді не мала ніякого підтексту, коли її вели Марина та Андрій. Насправді, журналісти не знають в обличчя легкоатлетів. Навіть спортивні журналісти. Вже не кажучи про представників 5 каналу, які знімали від’їзд збірної України та записували розмови.

— Хто вам треба? — запитала представниця прес-служби Федерації легкої атлетики України у журналістки.

— Ну, я точно не знаю. Давайте того, хто має шанси на якісь перемоги.

Зрештою, більше журналістів на цьому доволі дивному заході й не було. Зазвичай спортсменів зустрічають, точніше, запрошують на зустріч з квітами та привітаннями. Але щоб проводжати? Безперечно, це треба робити. Але без запрошень. Проте хто б сам дізнався без інформації на сайті федерації чи десь у підписках?

Увага, це не риторичне запитання. Ще одне таке ж.

Хто б зацікавився?

Добре, не треба мучити з відповіддю. Ніхто.

Легка атлетика насправді може бути королевою спорту, але у тій країні, де спорт є важливою частиною життя.

Випадкові перехожі уважно стежили за тими, хто ж це там виступає перед камерами. Ні, там не було Ярмоленка чи ще когось такого. Ну, тоді й не цікаво.

***

Андрій Проценко не уник розмови перед камерою. Все ж він один з іменитих спортсменів цієї команди, а також претендент на високі, можливо, навіть призові місця. Розмовляли на камеру й інші лідери збірної України, майже всі з тих, хто проходив реєстрацію у іншому вікні.

Не тільки Проценка, але й Ольгу Земляк, Ольгу Ляхову, Юлію Левченко, Олесю Повх, Олексія Кас’янова та інших провідних легкоатлетів України разом з Богданом Бондаренком, який виграв немало нагород, у світі більше знають, ніж в Україні. Точніше, любителів спорту, шанувальників легкоїї атлетики в інших країнах більше.

Хіба що для когось дивина, що в Україні не культивується спорт? Вони ніколи не були героями та не потрапляють в центр уваги.

Хоча найцікавіше у таких змаганнях з різних видів спорту те, що після завоювання якихось нагород спортсмени завжди беруть з трибун національний стяг та бігають з ним.

Чому так виходить? Хто в цьому винен? Шукати відповіді на ці запитання непросто.

Проте під час перебування у залі очікування аеропорту Бориспіль не хотілось представлятись журналістом, а просто подивитись за усім збоку.

Деякі досвідчені чи більш розкріпачені спортсмени добре тримались перед камерами, але коли оператор брав крупний план молоді, то їм було незвично. Молоді дівчатка червоніли та переривали свою розмову, яка навряд чи була якоюсь компрометуючою.

Але ж це камера. Телебачення. Страшно.

***

Літак на Лондон відлітав о 20:00. Перші спортсмени з’явились о 17:00. Тобто вони довго чекали. Хтось знайшов повітряну кульку з написом Олімпік Донецьк, який зранку того ж дня полетів на свій перший історичний виїзний матч в Лізі Європи.

Надзвичайно збуджена у цей спекотний день Марина Килипко отримала якісь вказівки від представників аеропорту, швидко схопила сумку з жердинами та побігла кудись вниз. Безперечно, для неї нормально носити свої речі, але збоку це виглядало дещо кумедно, зважаючи на її не надто високий зріст. Особливо у порівнянні з жердинами.

Зрештою, її поведінку могли оцінити тільки партнери по команді. Кілька годин прискіпливих споглядань все ж не призвели до того, що хтось зі звичайних людей підійшов до них привітатись чи побажати успіху.

Як зазвичай.

***

Давали інтерв’ю телебаченню й Ольга Земляк та Олеся Повх. Прямо під час перебування у холі аеропорту стало зрозуміло, що ні на який чемпіонат світу вони обидві не їдуть. Якраз саме в цей час на офіційному сайті Федерації легкої атлетики (ФЛАУ) вийшло повідомлення, що обидві імениті спортсменки відсторонені виконкомом федерації через розслідування Міжнародної асоціації легкоатлетів через позитивні допінг-проби.

Дивно, що обидві спортсменки дізнались про своє відсторонення ледь не в аеропорту, коли їх просто не знайшли в списках на видачі квитків.

ФЛАУ ніби не має повноважень відстороняти спортсменів з такого приводу, але за версту помітна перестраховка федерації, аби уникнути можливих покарань та відібраних нагород. Принаймні, Україна з Земляк у складі цілко могла претендувати п’єдестал у естафеті 4 по 400 метрів. Земляк та Повх говорять, що вони не приймали допінгу, що ці проби були помилкою та будуть боротись до кінця.

Але наразі вони залишись стояти в аеропорту та спостерігали, як всі інші проходили митницю. Вони не розуміли, що далі робити та просто плакали. Для них чемпіонат світу закінчився ще в Києві.

Переживання та сльози — це нормально. Але вони повинні бути після змагань. Мабуть, як і такі заходи в цілому.