Чомусь нерідко тим, хто пише на завершення кар’єри чи in memoriam великого гравця здається, що в таких випадках ніяк не обійтися без викладу резюме чи статистики. Ніби цифри можуть бути підставою чи підтвердженням справжньої величі. Це ще почасти виправдано, якщо мова йде про умовних Тельмо Сарру чи Нільса Лідхольма, яких ти в житті не бачив на полі. Але ж по-справжньому видатний гравець, кар’єру якого ти застав, мав би залишити по собі щось більше, ніж списки титулів чи показники, чи не так?
Коли нещодавно Месут Озіл перевершив рекорд Еріка Кантона, віддавши 50 гольових передач в АПЛ за меншу кількість матчів ніж француз, мимоволі подумалося, що для вболівальників МЮ цей замшілий рекорд не мав абсолютно ніякого значення. Для них статус Кантона залишиться непорушним, скільки би інших гравців не побили його показники в майбутньому, у той час як досягнення Озіла було доречним нагадуванням фанатам Канонірів про те, що Месут все ще є важливим гравцем команди (якщо хтось нині взагалі може вважатися важливим в нинішньому Арсеналі).
Якось товариш сказав щодо феномену Кантона: «Щоразу коли він виходив на поле, це була Подія, яку би команду ти не підтримував». Златан Ібрагімовіч за свою кар’єру зіграв за добру жменю великих клубів, майже за жоден з яких я не вболівав, але його участь в матчах перетворювала їх на щось особливе (гаразд, не завжди – у всіх бувають невдалі дні). На жаль, я не бачив в дії Кантона (хіба що як актора чи тренера з пляжного футболу), але я бачив Златана. Югошвед зібрав непогану колекцію титулів і забив чимало голів, однак статистика і титулатура ніколи не зможуть передати чи пояснити Ібрагімовіча як явище.
Чи не першим, що впадало в очі, коли ти бачив Ібру в грі, була його статура. Зробимо грубе спрощення і скажемо, що у цьому аспекті є два типи нападників. Перші виглядають недоладно, мов підлітки в період посилення вторинних статевих ознак. Часом здається, що їм не зовсім зручно у власному тілі, що їхні руки тримаються на плечах на дешевому клеї, і от-от відваляться. Вони кумедно тиняються по полю на ногах-патичках та горбляться. Другий тип – це добре збиті атлети, груди мов лита мідь.
І ті, і інші можуть бути талановитими гравцями і прекрасно працювати з м’ячем. У кращі свої часи Златан був синкретичною формою, що поєднувала в собі приховану непередбачуваність псевдо-незграби з потужністю атлета. Персонаж Кевіна Костнера у стрічці Олівера Стоуна JFK казав, що теоретична фізика здатна довести, що слон може звисати зі скелі, тримаючись хвостом за маргаритку. Багато трюків та голів Ібрагімовіча належать до розряду тих, які можна використати для доведення квазі-божевільних теорій про можливості людського тіла.
Football, bloody hell! Так писав, здається, святий Павло в посланні до коринтян, оспівуючи непередбачуваність популярної гри. Футбольним людям загалом притаманно більше цінувати матчі, сповнені перипетій. На тому, що це один з найважливіших елементів історії, наполягає і відомий вболівальник ПАОКа Арістотель у своїй «Поетиці». А футбол в своїй найбільш глобальній іпостасі саме є однією з тих історій, які ми собі розповідаємо.
Тільки от непередбачуваність ми любимо в міру, і все-таки віддамо перевагу нормально дограному матчу перед тим, який перервано через масові безпорядки. І це здорово. Так само ми віддамо перевагу голу, забитому внаслідок прекрасно організованої атаки і майстерного удару, ніж «дурепі», що зайшла в сітку після серії безглуздих рикошетів. Тому що людині також притаманно цінувати красу, а краса, як-не-як, але народжується з порядку.
Одна з особливостей футболу полягає в тому, що окрім організації свого порядку ти мусиш звести нанівець аналогічні спроби іншої сторони. Як наслідок, місія з переміщення м’яча по полю так часто наштовхується на перешкоди, що зі сторони це виглядає як війна проти сліпого випадку. Хтозна як відскочить м’яч від бутси, обличчя чи будь-якої іншої частини тіла і хто перший загатить по ньому в метушні. Випадковості визначають переможців частіше ніж тактична підготовка.
Проте час-від-часу щось спрацьовує, команді вдається розкішна атака або ж гравцеві – неймовірний прохід чи удар. У цей момент сонми дрібних деталей вступають у змову з людською волею, породжуючи щось неймовірне і невідворотнє водночас. Тримай спеціальну пропозицію від улюбленого супермаркету: порядок і перипетія в одному пакеті. Однак навіть тоді може закрастися сумнів. А чи свідомо він віддав той пас? А чи знав він, що м’яч полетить за такою траєкторією?
Є категорія гравців, для яких відстань між полюсами випадку і наміру більша, ніж для інших. Вони можуть виступати мірилом футбольної амбівалентності. Йдеться не про технічні навички чи вміння звертати хребти суперникам за допомогою дриблінгу, а про здатність гравця на кілька секунд опанувати хаос з такою впевненістю, що це вміння сприймається як належне і генерує його інстинкти. Комбінація цього внутрішнього переконання і технічних вмінь дозволяють на мить стати деміургом гри, здатним ясно побачити всі фігурки на полі та зчитати їхні траєкторії, і сліпий випадок вже не в змозі спинити його. Лампард та Швайнштайгер були першокласними півзахисниками, але вони не належали до цієї категорії, на відміну від Бергкампа та Пірло.
До чого все це. Златан був одним з найбільших майстрів хаосу, що я бачив. Більшість майстрів мають один-два signature moves, так звані «коронні трюки». У Зідана була його рулетка, «марсельський розворот», Роналдінью найкраще виконував еластіко, Тотті робив чудову підрізку, і т.д. Signature move Златана, як на мене, навіть не був, власне, рухом. Це була мить коли він приймав м’яч і на секунду просто зупинявся. Ніхто у футболі не зупинявся краще Ібрагімовіча. На секунду Златан паралізовував захисників і змушував глядачів затамувати подих, адже він міг запропонувати стільки різних шляхів розвитку ситуації. Гра у цей момент зависала на кінчику його стопи, тримаючись хвостом за маргаритку.
І якщо Ібра, окрім показної пихи, може запропонувати ще хоч дещицю колишньої магії, тоді любі Лос-Анджелес Ґелексі – і справді, welcome to Zlatan.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться