Останні два тижні європейська громадськість стоїть на вухах – приводом для занепокоєння послугував скандальний випадок, пов’язаний із отруєнням полковника ГРУ у запасі Сергія Скрипаля та його доньки Юлії, скоєним 4 березня у Солсбері. Після проведення внутрішнього розслідування реакція британських можновладців не змусила себе чекати – прем’єр-міністр Об’єднаного королівства Тереза Мей звинуватила у застосуванні хімічної зброї «Новачок» російську сторону та в ультимативній формі зажадала від Кремля пояснень. Промова і наміри пані Мей, направлені на видворення двадцяти трьох дипломатів, викликали небувалий резонанс – дана акція сколихнула не тільки політичні осередки, але рикошетом зачепила різноманітні сфери життя, в тому числі і спортивну складову.
Поки Вестмінстерський палац розмірковує над наступними кроками та варіантами тиску на Москву, тамтешня преса вкотре заговорила про можливий бойкот чемпіонату світу 2018 року. Взагалі англійці мають зуб на РФС ще з грудня 2010-го – саме тоді ФА програла боротьбу за право проведення мундіалю та продовжує і досі чи не найактивніше копатися у брудній білизні, намагаючись знайти докази підкупу голосів членів ФІФА Росією та Катаром.
Ситуація ж зі Скрипалем додала нову порцію масла у вогонь – Футбольна Асоціація запевнила, що не перешкоджатиме організації ЧС, однак, якщо вірити словам Мей, королівська делегація та офіційні представники острівної держави, стурбовані рівнем безпеки, допускають можливість неприїзду на змагання. Що уже є вагомим ударом по репутації Цюріху – звісно, ніхто на даному етапі вже не відбиратиме чи переноситиме турнір, проте якщо міністерство закордонних справ Великобританії в теорії таки заборонить англійцям відвідувати чемпіонат, то це підкине Інфантіно зайвий головний біль. У подібний сценарій не віриться, та треба сказати наступне – ми вкотре переконуємося в тому, що футбол аж ніяк не поза політикою та успішно використовується у ролі інструменту маніпуляцій.
З огляду на нинішнє загострення атмосфери буде доречним поринути в історію та розглянути випадки і причини бойкоту ЧС тими чи іншими командами. І розпочнемо ми з Уругваю.
Діючий чемпіон світу відмовився в 1934-му відвідувати Італію – чиновники Чарруа мотивували рішення тим, що чотири роки тому переважна більшість провідних європейських команд не приїхала до них в гості, незважаючи на врегулювання всіх фінансових нюансів та побудову стотисячного стадіону Сентенаріо. Не побачили глядачі легендарних виконавців і в 1938-му – цього разу уругвайцям не сподобалося те, що Жюль Ріме закрив очі на попередню домовленість чергувати мундіалі між Латинською Америкою та Старим світом. Будучи впливовим гравцем на футбольній карті, Монтевідео своїм вчинком спровокував «ефект доміно» – такі колективи, як Аргентина, Колумбія, Коста-Ріка, Сальвадор, Мексика, Нідерландська Гвіана та США залишилися вдома. Найбільш активно протестували Альбіселесте, які за прогнозами і мали зайнятися підготовкою майбутнього ЧС – до останнього аргентинці розмірковували над раціональністю поїздки в Францію і в останній момент таки відкликали заявку. В результаті у Буенос-Айресі спалахнули народні хвилювання – невдоволені демонстранти вирушили до штаб-квартири асоціації, але зупинені та розігнані поліцією. З політичних обставин також не прибули Іспанія та Австрія – на Піренеях якраз розгорнулася громадянська війна між роялістами та франкістами, а Вундертім не могла захищати інтереси країни, анексованої гітлерівською Німеччиною.
По завершенні Другої світової війни чемпіонат в Бразилії пройшов без присутності Індії – ФІФА запросила Синіх тигрів, оскільки знялись Бірма, Філіппіни та Індонезія, але ті звинуватили організаторів у дискримінації та расовій нетерпимості. Справа полягала у чудернацькій підставі – індуси, звиклі грати фактично босоніж (вони так і виступали на літніх Олімпійських іграх в Лондоні двома роками раніше), навідріз відмовилися одягати бутси. Компроміс не був знайдений, і Індійські слони знехтували прекрасним шансом долучитися до дійства такого масштабу – імовірно, вони шкодують і дотепер, адже ніяк не можуть потрапити на світову першість.
У відборі ЧС-1958 труднощі викликав Ізраїль – команда змагалася у зоні Азіатської конфедерації, що було не до вподоби опозиційно налаштованій Туреччині, Індонезії, Судану та особливо Єгипту. В 1948 році ці держави розв’язали військовий конфлікт , тож недивно, що сторони мали претензії і на футбольному поприщі – максимум на що погоджувалися Фараони, так це на матч на нейтральному полі. В підсумку єврейські гравці не прийняли участь в жодному кваліфікаційному поєдинку, що суперечило статуту ФІФА – тільки господар турніру міг скористатися таким правом. Тому доля путівки розігрувалася між Ізраїлем та Уельсом (Дракони з огляду на самоусунення Бельгії були відібрані в якості найкращої збірної, яка посіла другу сходинку у групі). Як ми знаємо, переможцем дуелі стали підопічні Джиммі Мерфі – британці здолали суперника із загальним рахунком 4:0 та відправилися в Швецію, де доволі непогано себе показали, вийшовши до чвертьфіналу.
А ось мундіаль в Англії бойкотував цілий материк, обурений несправедливим розподілом квот – в січні 1964-го конгрес ФІФА постановив, що із шістнадцяти колективів у фінальному раунді десять представлятиме Європу, чотири – Латинську Америку та один – Центральну Америку і Карибський басейн. Ще одне місце мало розігруватися одразу між трьома конфедераціями – КАФ, АФК и ОФК, проте терпець урвався у африканців. Через небажання ФІФА переглянути регламент на користь Чорного континенту та надати хоча б одну гарантовану путівку усі сімнадцять команд в жовтні того ж року визначилися із вердиктом – ніхто із національних команд не поворухне навіть пальцем, поки Цюріх не піде на поступки. Що, зрештою, і сталося в 1970-му – КАФ обзавелася квотою і в Мексиці побував Марокко.
Напередодні чемпіонату 1974 року фігурантом скандалу стала збірна СССР, якій довелося в «стиках» з’ясовувати стосунки із Чилі. Тільки от Євген Горянський і його хлопці на гру-відповідь не прилетіли – Москва, наполягаючи на перенесення матчу із країни, охопленої переворотом Піночета, в Аргентину, Бразилію чи Перу, отримала категоричне «ні». В 1982-му над актом бойкоту роздумували Англія та Аргентина, які за два місяці до початку ЧС сперечалися за Фолклендські острови – Маргарет Тетчер, як і зараз Мей, задалась питанням безпеки і побоювалась масових заворушень. Цікаво, що Три леви та Біло-блакитні все ж опинилися в Іспанії – старт турніру, намічений згідно графіку на 14 червня, співпав із закінченням війни.
В 1998-му Японія та Республіка Корея ледве не відхрестилися від свого ж ЧС-2002 – піти на такий крок господарів підбурював виконавчий комітет АФК, оскільки ФІФА не приховувала намірів скоротити кількість квот від трьох претендентів плюс одного, що відбирався шляхом «стиків» до тільки двох збірних. Завдяки непоступливості конфедерація таки захистила свої права, залишивши їх в недоторканності.
Футбол і чемпіонати світу продовжують залишатися способом проштовхування чиїхось ідей, поданих під соусом підняття гостросоціальних чи політичних проблем. Як от наприклад Швеція, яка в 2006-му стала в позу через поширення проституції в Німеччині і перевезення контрабандними каналами тисячі жінок із Західної Європи. Практично кожний рік можна почути пред’яви від англійців, які окрім дослідження діяльності Росії чи Катару, додатково «риють» під ФІФА з часів горезвісного корупційного скандалу. Намагається натиснути на важелі впливу і Україна – хоч збірна і не кваліфікувалася на ЧС-2018, та розмови про бойкот не припиняються. І як демонструє історична практика, в подальшому, швидше за все, так і не припиняться.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться