Щороку перед Новим Роком та Різдвом діти по всьому світу замирають з нетерпінням, очікуючи приходу Санта Клауса, старенького діда з сивою бородою, який завжди приносить такі очікувані подарунки. Хтось справді вірить у чарівного жителя Лапландії, хтось ж просто вдає, що вірить, аби не псувати момент радості, однак і це не заважає їм розраховувати на подарунки. Зрештою, Санта Клаус на те і Санта Клаус, аби тішити дітей.
Андрій Шевченко ще задовго до свого призначення втратив будь-які шанси стати своїм Санта Клаусом для українських вболівальників. І справа тут навіть не в тому, що знаменитий нападник взагалі не схожий на дідуся у червоній шубі, просто кандидатура Андрія Миколайович не консолідувала фанатську общину, а навпаки – ділила її навпіл. Були ті, хто радів призначенню Шеви, а були ті, хто взагалі ніяк не приховував своєї відрази до такого рішення федерації.
Втім, напередодні дебютного матчу збірної України під керівництва Шевченка, пристрасті трішки вгамувалися, а персона головного тренера відійшла на другий план. І якби не заборона грати при вболівальниках, трибуни НСК Олімпійського були б заповнені – свою збірну в Україні люблять і підтримують, навіть незважаючи на провал на Євро.
Однак є, як то кажуть, одне але. Фанати синьо-жовтих нестерпно хочуть побачити зміни, і вони покладають величезні надії на гру проти Ісландії.
А змін цих поки абсолютно непомітно. Збірна України куди більше нагадує якийсь клуб за інтересами, аніж головну команду країни. Ці футболісти не схожі на тих, хто готовий гризти землю заради результату. Вони виглядають абсолютно так само як і перед Євро – треба грати, значить будем грати. Результат? Ну вже вибачте, то інше питання.
«Ми повинні стати тією командою, якою були до Євро-2016», – заявив Артем Федецький напередодні першого матчу відбору до чемпіонату світу-2018. Однак ця його фраза насправді не більше, ніж красиві слова. Банальний момент: тренування збірної Ісландії розпочинається зі збору в центрі поля, де всі гравці встають в коло і налаштовуються на роботу, тренування збірної України – з сортування по групах. На одному клаптику поля разом копають м’яча гравці Шахтаря та Денис Бойко, іншу групку сформували колишні футболісти Дніпра – Євген Коноплянка, Роман Зозуля, Євген Шахов і Павло Ксьонз, трішки подалі перепасовуються кияни Андрій Ярмоленко, Сергій Сидорчук і Денис Гармаш, а на іншій половині поля самотньо по воротам б’є Ярослав Ракицький.
І тільки після того, як Андрій Шевченко по черзі обійшов усі ці «компанії», він підкликає збірників до себе, проводить невелику розминку і переділяє їх, після чого гравці роблять усе те саме, що й раніше. Але з трішки меншим ентузіазмом – все-таки тепер їх посортували якось по-іншому, а не кожен комфортно себе почуває поруч з іншим.
Мабуть, у цьому неправильно звинувачувати Шевченка – все-таки він прийшов у абсолютно розібрану збірну, командним духом в якій навіть і не пахнуло. Втім, за ось цей тиждень він не зробив нічого, аби якось це змінити – новий головний тренер просто прийняв це як факт, а побудову своєї збірної почав з більш футбольних речей. Але без хорошого психологічного стану, жодні неймовірні тактичні зміни не принесуть свого результату – футболісти повинні розуміти, та у випадку потреби страхувати один одного, а у цій національній команді навряд хтось старатиметься більше, ніж того вимагає ситуація.
Власне кажучи, у тому, що першим суперником розібраної України стане неймовірно командна Ісландії, варто шукати якийсь символізм. Ці північні хлопці повинні стати зразком для синьо-жовтих футболістів, як саме потрібно бігати на полі не тільки за себе, але й за свого партнера. Не збірна зірок, а збірна-зірка – повна протилежність до того, що можна побачити від української команди.
Питання відсутності командного духу, зрештою, не є єдиною проблемою синьо-жовтих: у довгий список негараздів збірної Андрія Шевченка можна віднести як недостатню кількість ігрового часу у деяких виконавців, так і нестачу мотивації. Парадоксально, але граючи за свою національну команду, більшість футболістів не відчувають цього особливого моменту: для них виклик в збірну абсолютна буденність, і сприймається він не як можливість відстояти честь гербу на грудях, а як доказ свого класу.
При цьому неможливо не відзначити надзвичайно мотивованого Андрія Миколайовича, який, здається, готовий поділитися цією мотивацією з усіма своїми підопічними. Втім, його зацікавленість та інтерес теж лише дотично пов’язані зі збірною України – Шевченко, в першу чергу, намагається довести свою профпридатність, і так вже сталося, що першим його місцем роботи у якості тренера стала національна збірна. Холодний розрахунок, не більше того.
Однак, безсумнівно, від цього старання повинні виграти усі: солідний тренерський штаб помічників допоможе збірній з тактичними змінами, репутаційні втрати (у випадку незадовільних результатів) змусять Шевченка тасувати склад, шукаючи все кращі й кращі варіанти гри, а гравці, скоріш за все, відчують незахищеність свого місця в заявці національної команди.
Втім, це усе лише можливі варіанти розвитку подій, які повинні принести позитивні зрушення. У цієї ж збірної України немає жодного майбутнього – і навіть якщо футболістам вдасться налаштуватися на гру з Ісландією, вони не здатні на подальші подвиги. Бо на даний момент синьо-жовта команда виглядає не національною збірною України, а банальним клубом за інтересами.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться