Жорстокий урок рідного мундіалю 2014 року змусив бразильців перестати бути тропічними мрійниками. Він повністю змінив ментальність футбольних вболівальників порівняно з іншим домашнім чемпіонатом 1950-го. З тих пір торседорес спочатку перестали бути кровожерливими – багатьом учасникам Мараканасо турнір занепасти кар’єру, а на тренера просто влаштували полювання – потім вони зовсім занепали духом після «подвигів» другого пришестя Дунги. І от нині знов Бразилія сповнена сподівань, тепер вже більш обережних. А ще є щира любов вболівальників до нинішнього тренера. Ніхто з серйозних оглядачів не назве Тіте найкращим наставником в історії бразильського футболу, бо завжди будуть Теле Сантана, Лула, два Морейри. Проте якраз рівня нинішньої любові публіки до Тіте навряд чи хтось з них досягав, а ще – неосяжної довіри. Остання пов’язана не тільки з особистістю тренера, а й з низкою великих розчарувань.

Однак і применшувати вплив особистості не варто. Ще влітку минулого року Бразилія була в розпачі, збірна примудрилася навіть не вийти з групи на Копа Амеріка. Невдовзі майже молодіжний варіант селесао виграв на замовлення домашній турнір Олімпіади та великої радості це не принесло. Насправді, довгоочікуваний тріумф забувся швидко, зараз навіть у Бразилії мало хто згадає тренера, який керував тією командою.

А от з серпня 2016-го новий наставник почав відроджувати бразильську головну команду шаленими темпами. Вже наприкінці того року це була найкраща збірна відбору в Південній Америці. З тих пір вона програла тільки австралійський товарняк Аргентині (за шаленої переваги бразильців) та пару разів не виграла у кваліфікації після здобуття путівки. Натомість, вона радо поховала амбітних чилійців і просто грала у власне задоволення.

Можна такий підйом пояснити якісною роботою тренера, тренера обережного, проте мудрого і не боягуза. Та навіть у сучасному бразильському футболі знайдеться як мінімум один більш яскравий наставник та ще й великий оригінал (Ренато Гаушо). Не применшуючи саме тренерських заслуг Тіте, треба оцінити й його харизму, неймовірний характер та той статус, який він нині здобув. Зараз це справжній татусь збірної. Вимогливий, не різкий, послідовний, справедливий і чесний. В ньому є якась тиха іскра переконливості. За останні кілька десятиліть це мабуть єдиний бразильський наставник, котрого не з’їла нелюдська система ставлення до цієї професії з боку роботодавців.

Бразильський тренер, навіть успішний, може змінити роботу тричі на рік, а директорат клубу може звільнити навіть за надто велику заробітну платню, яку затвердив попередній директорат. Тобто більш зацькованої людини в тамтешньому футболі, ніж коуч, не можна й вигадати. Навіть монстри на кшталт Лушембурго, Рамальо, Леао та Кулпі таки зламалися під таким тиском. Більш-менш втримав його «залізний сержант» Сколарі, але він втік до Китаю. Його проблемою стала не тільки тактична прямолінійність, а й наявність у тренера справді залізної волі і впевненості, з яких він і десятої долі не міг передати команді 2014-го.

Тіте ж після перемоги в чемпіонаті, Лібетадорес і клубному чемпіонаті світу взяв паузу в кар’єрі. Просто на найвищій ноті поставив свої умови клубу і не пішов на компроміс. На щедрі пропозиції він теж не спокусився. Дядько дуже хотів попрацювати в Італії (його коріння звідти), подейкують мав запрошення від Інтера та навіть в такій ситуації жорстко наполягав на своїх вимогах. Через це і не поїхав на Апеннінський півострів. За рік він повернувся у клуб свого найбільшого успіху, Корінтіанс.

Таким саме жорстким у вимогах він був і під час перемовин про посаду керманича селесао. Спокійний в усіх своїх висловлюваннях він говорив банальні речі на публіці, але був непохитним з великими людьми бразильського футболу. Таку саму позицію прагнули тримати й багато інших відомих співвітчизників до нього та вони таки десь зривалися або на компроміс, або на лютий тропічний скандал. Тіте пройшов свій шлях до кінця і досягнув свого.

Це оцінили вболівальники і гравці, вони просто відчули цю спокійну силу. Тіте доволі сентиментальний дядько зі своїми тарганцями в голові, але він дуже послідовний у своїх вимогах. Сентиментальність ж властива багатьом бразильцям, тому ці речі, якщо вони не заважають справі, сприймаються як додатковий плюс. Тіте не тягне до збірної лівих персонажів, але часом запрошує не зовсім переконливих гравців. Найбільш яскраві приклади – Тайсон та Фагнер. Першого він розкрив в Інтері, другого реанімував після невдалого вояжу до Німеччини. Він, як добрий татусь, дуже пишається цими педагогічними успіхами. Проте він нізащо не стане тягнути їх за очевидної переваги конкурентів. Просто за більш-менш рівної форми віддасть перевагу «своїм». Заслужити його прихильність не можна у штучний спосіб і тому це величезний привілей. Навіть Неймар, чиє его нині активно зростає, оцінив прості слова Тіте на його підтримку, як ексклюзивну підтримку. Журналісти хотіли розігнати чергову «зраду» про конфлікт тренера та гравця, на що, традиційно зовсім інертний наставник, відповів емоційним спічем на захист Неймара та назвав його людиною з великим серцем. Від будь-кого іншого у бразильському футболі це звучало б як затертий комплімент, незалежно від наявності-відсутності конфлікту. Та від татуся Тіте такого не чекали, тому навіть гравець-суперзірка був ошелешений.

Бразильська сьогоденна ідилія чималою мірою тримається на харизмі тихого тренера. Далеко не найкращого в історії селесао, але справді людини з величезним серцем. Від нього вже не вимагають перемог у товариських матчах, бо впевнені, що він робить свою справу добре.