Вщент заповнені трибуни, красива телевізійна картинка, море зірок на футбольному полі, непередавана футбольна атмосфера – ми десятиліттями дивилися АПЛ, Ла Лігу, Бундеслігу, Серію А й відчували себе чужими на цьому святі життя. Бомбардир Шевченко, трудівник Тимощук й технічний Коноплянка згадуються одразу ж, коли ведеться розмова на тему «А що там наші за кордоном?». Правда, ці хлопці стали швидше виключенням із правил, ніж створили логічний ланцюжок. До того ж, Толік та Женя так і не стали (останній ще має шанс) зірками світового масштабу. В цілому картинка навіває смуток – ми з року в рік продовжуємо варитися у власному соці, коли поляки, албанці чи навіть корейці підкорюють Європу.
З відсутністю грошей в українському футболі все змінилося – умови контрактів перестали виконуватися, шалені гроші вже не пропонуються, а сам чемпіонат скоро має всі шанси перетворитися на змагання дублерів. В Україні стає банально нецікаво й невигідно грати у футбол. Гравці середнього рівня розбрілися за низькими, проте стабільними зарплатами в Азербайджан, Казахстан, Грецію і навіть Білорусь. А от що робити так званим зіркам, які складають кістяк збірної України? Комусь пощастило – він грає за Динамо і Шахтар, де поки все гладко. А комусь – не зовсім.
Ось тут і починається найцікавіше. Раніше ми не могли в повній мірі оцінити потенціал Романа Зозулі, Артема Федецького чи Руслана Ротаня, а сьогодні це бажання нарешті здійснюється. Звісно, ми й раніше бачили, що це непогані футболісти – на фоні Карпат, Ворскли чи Олександрії вони виглядали здорово, а інколи й взагалі шикарно. Раз, а, можливо, й два на місяць могли слідкувати за їхніми лігоєвропейськими баталіями, а варшавський фінал став вишенькою на торті – ці хлопці й правда щось можуть. Пора їм і Європу підкорювати.
Цей момент наступив зовсім не швидко, а скоріше неочікувано. Він прийшов тоді, коли український футбол пережив фінансовий колапс. Футболістам відверто ніде подітися в Україні. Хоч-не-хоч, але треба їхати туди – в Європу. Це, безперечно, найкрутіший момент у цій невеселій історії скрути й безвиході. Бачити хлопців, які ще вчора приїжджали у твоє місто й рвали місцеву команду, у топ-чемпіонаті – хо-хох, тепер захочеться вмикати не лише Ель Класіко чи Рурське дербі, а й матчі за участю Дармштадта чи Бетіса.
Все це зрозуміло навіть людині, яка опосередковано слідкує за футболом. Можливо, виникне питання: «Чому не Барса, Челсі чи Ювентус, а Бетіс?» Але ж не суть, згодьтеся. Невже хтось очікував побачити Федецького чи Зозулю в гранді топ-чемпіонатів? Сам перехід у статусний чемпіонат – вже круто для футболістів й іміджево вигідно для українського футболу.
Щоправда, тут є одне невеличке «але». Саме все сказане після нього ставить трансфер українців під серйозний ризик і має всі шанси стати жирною рискою, яка підсумує кар’єру покоління «Ех».
Ці люди звикли жити безтурботно й не напружуючись. Звісно, так і мають жити професіонали в футбольній країні. Мова про інше: не про рівень життя, а про спортивну ціль і методи, завдяки яким її можна досягнути. Вони звикли жити у своєму середовищі, де за розгром Волині платилася премія, за перемогу над Шахтарем дарувалося авто, а за невдачі в єврокубках ніхто не картав – це ж зовсім інший рівень.
«А що ви хотіли? У нас немає технічних виконавців, як у Хайдука. Хлопці не можуть виконати прості речі, яким навчають в ДЮСШ. Ми – не технічна команда, ми – силова», – слова Володимира Шарана після вчорашнього погрому Олександрії звучать звично. Приблизно таке ж ми чуємо після поразок Динамо, Шахтаря, Дніпра чи Зорі. Що ж тут скажеш? Футболісти не винні – винна система. І це, як не дивно, правда.
Додайте сюди важкий процес обживання в європейській країні, який не може пройти навіть Міша Кополовець – людина комунікабельна й зовсім не зіркова. Які там вимоги? Мова ще й про регіональну німецьку лігу йде. Що тут важкого? Мовний бар’єр – раз, побут – два, і, не смійтеся, їжа – три. Кополовцю банально ліньки вчити німецьку – краще поїхати в умовний Рух, де все зрозуміло не на пальцях, а не морочити голову вивченням іншої мови. Йому, правда, пощастило – в Анхайті його так і не змусили вчити німецьку, але це ж рівень п’ятої ліги – вимоги відповідні.
У першій Бундеслізі стовідсотково не спустять цей процес по гальмах. Треба не лише добре виконувати свої функції на полі, а й повністю адаптуватися до життя в країні. Як показують приклади, без другого нема першого. Ці речі є взаємопов’язаними, а вільна комунікація між футболістами й з тренерським штабом – один із найголовніших факторів успіху. Інколи внутрішній зв’язок у команді навіть важливіший за високий ККД на полі.
Тут згадується талановите російське покоління, яке вистрілило на Євро-2008. Аршавін, Павлюченко, Білялєтдінов, Погребняк – всі вони відправилися підкорювати Європу, і ми пам’ятаємо, чим завершився цей похід. Справа тут не у відсутності певних футбольних якостей, а у неспроможності адаптуватися до життя по той бік кордону. Наприклад, гравці Тоттнема кепкували над Павлюченком, називаючи його «Диким» – вони банально не розуміли, що за хлопець сидить з ними в роздягальні. Під час невдалого етапу на Вайт Харт Лейн Романом цікавилися Рома, Мілан, Ліверпуль, Вест Хем і Валенсія, але футболіст вирішив перейти в Локомотив. Найлегше – повернутися додому, де все знайомо, де ні до чого не доведеться звикати.
Приблизно така ж ситуація зимою трапилася з Селезньовим. Євгену дзвонили з Астон Вілли, але футболіст просто виключив телефон. «Англія – це не мій чемпіонат», – потім сказав Євген, але тут швидше питання в тому, що Англія – не його країна. Перехід у Кубань – не справа зради, а справа свого оточення. Зручного й зрозумілого. Та ж мова, ті ж люди, ті ж приколи. До того ж практично ті ж фінансові умови.
Зозуля і Федецький – не з тих зіркових хлопців, які виставляють в інстаграм фото з лондонського кальян-бару. Вони достатньо скромні й приземлені люди. Вони живуть практично тим же життям, що й ми, без царя в голові. Єдина відмінність – вони звикли заробляти мільйони, не долаючи при цьому перешкод у чужорідному оточенні. Як і все покоління «Ех». Від завтра вони вже не будуть зірками. Навіть на рівні Бетіса чи Дармштадта. Звісно, роботящість цих хлопців не викликає жодних сумнівів, але в їх командах це зовсім не в новинку – там майже всі такі. Цим не здивуєш.
До своєї праці на полі потрібно додати бажання рости поза ним. Можливо, саме тут і постає проблема Коноплянки, який так і не вивчив іспанську. Потрібно виходити із зони комфорту, а це створює певні незручності. Виходить, добре бити по м’ячу мало, щоб стати своїм.
Здається, для цього покоління переїзд у топ-чемпіонат – останній шанс, аби довести свою спроможність на топ-рівні. Якщо не вдасться ним скористатися, то вже остаточно зможемо говорити про втрачене покоління. Покоління, яке запам’яталося не лише тим, що не використало свого шансу, а й навіть і не спробувало ним скористатися. В нас же також добре годують. Принаймні годували.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться