Обман форматом. Як УПЛ закриває очі на важливі проблеми

Багато поважних людей українського футболу виходили з кімнати після цієї наради. Там були тренери, генеральні директори, а це майже найважливіші люди клубів Прем’єр-ліги. Їх стомлений вигляд говорив, що розмова була довгою. Їх відчужений вигляд говорив, що розмова була не дуже продуктивною.

Хтось подумав, що не варто було їхати до Києва та сидіти декілька годин за зачиненими дверима. Дехто навіть сказав, мовляв, це того не варте.

Уже не перший рік головною проблемою чемпіонату України називають формат. Минулої весни було прийнято рішення перейти на чемпіонат з 12-ти команд та після першого етапу розподіляти учасників на дві шістки, одна з яких боролась за чемпіонство та єврокубки, а інша – за виліт.

Протягом сезону позиція щодо нового формату помінялась, хоча ще донедавна його називали ледь не єдиновірним. Проект був насправді гарним, він мав збільшити кількість важливих матчів між командами одного рівня. Проте виявилось, що Шахтар та Динамо не ведуть боротьбу за чемпіонство, все ясно з тими, хто вилетів, а претенденти на єврокубки типу Олександрії та Олімпіка настільки важливі для загальної маси любителів футболі, що їх напружена боротьба не виходить за межі двох клубів.

Тепер нормальне запитання звучить так: хто від України вилетить в першому для себе кваліфікаційному раунді Ліги Європи?

Чи це ненормальне формулювання. Але чомусь має вигляд справедливого.

Цього року розмови про формат чемпіонату досягли свого апогею. Ледь не кожен день представники клубів дають свої коментарі та обговорюють різні варіанті, ніби насправді це найважливіша тема. Пропонуються формати, президент УПЛ Володимир Генінсон говорить про важливість єдиного телевізійного пулу, представники телебачення буквально шантажують своїми вимогами.

Не всі помітили, але сталось саме те, чого хотіли ще давно: телебачення почало шантажувати футбольні клуби. Минулого року ТК Футбол та 2+2 в один голос кричали, що без зміни формату український футбол не виживе. Але якщо вони не уточнювали ніде, то треба було слухати правильно – не виживе у них на каналах. Чемпіонат України й досі виграє конкуренцію у Англії та Іспанії, але все частіше люди задумуються: треба їм дивитись матч Сталь – Зірка чи вибрати англійський чемпіонат. А вже годі й казати, якщо на матч УПЛ накладається гра Барселони, Реала чи англійських грандів, а цей матч не Динамо чи Шахтар.

Безперечно, представникам телеканалів потрібно рятувати рейтинги. Тому саме від них і починаються усі ці розмови щодо формату. З фейсбуку Сергія Палкіна та випусків Футбол NEWS усі дізнались, що теперішній формат у нас поганий, тому його треба змінювати та шукати інші варіанти. «Якщо ми не змінимо формат, наслідки будуть плачевними», – говорив Палкін минулого року.

Формат змінився. Кількість матчів поміж суперниками одного рівня збільшилась. Але де рейтинги матчів за участі Олександрії, Олімпіка та Чорноморця? Саме заради цього все робилось. Заради збільшення рейтингів та ТБ.

Важко сперечатись з тими, хто говорить, що телебачення – головна сила у достатку найкращих ліг. Проте важко зрозуміти й інше, чому треба йти на його повідку та приймати рішення, які в першу чергу вигідні ТК Футбол. 16 команд найвищого дивізіону сучасного українського футболу – занадто багато. Навіть і 12 – перебір. Але багато не через те, що матч 8-ю та 11-ю команди нікому не потрібен, бо, бачте, його не захоче показувати офіційний транслятор. Тут причини та проблеми інші. І без їх вирішення усілякі розмови про формати не мають ніякого значення.

Найперше, що має продаватись на телебаченні – продукт. Цього продукту в українському футболі немає. Посередні гравці грають у слабкий футбол на порожніх стадіонів чужих міст. Можна зробити з цього правдивий слоган. Але його не продати.

Прем’єр-ліга замість того, щоб збирати представників клубів на обговорення нового формату, краще б проводила інші речі. Треба турбуватись не через те, чи буде хто дивитись матч Олександрія – Олімпік у Києві, Ужгороді чи Новій Каховці, треба турбуватись, що на матч з Динамо не збирається повен стадіон. Не може бути ніякого продукту, якщо навіть на клуби, що грають у своїх містах, приходить менше 1000 глядачів. Потрібен насправді рекламний геній, щоб продавати матчі Ворскли.

Це робота не ТК Футбол та, можливо, навіть не УПЛ, а самих клубів. Проте у багатьох з них не будуть двічі думати над цим. В Україні ж війна. В України ж не до футболу. В Україні ж падає рівень чемпіонату. Ясно, чому люди не ходять на стадіони. А їх туди взагалі хтось запрошував чи пропонував залишитись. В Україні нема культури вболівання як збоку глядачів, так і збоку самих представників клубів, які іноді не хочуть, щоб за них хтось вболівав. Але парадокс у тому, що вони хочуть, аби за трансляцію їх домашніх матчів платили гроші, ще й великі, а не якісь там.

Найголовніше, чим мають перейматись в клубах та УПЛ – як повернути глядачів на стадіони. Телетранслятори самі від цього тільки виграють, але це не їх головна проблема. Весь свій медіаресурс вони використовують заради іншого. І представники клубів від цього тільки щасливі, адже це вирішує дві їхні головні проблеми: вони не хочуть, щоб хтось ходив, вболівав та критикував їх особистий клуб, але завжди хочуть бути на телебаченні.

Наразі формат чемпіонату України – це не найважливіша проблема. Краще говорити про домашні стадіони деяких команд. Наприклад, Сталь два роки провела в Прем’єр-лізі, але за цей час жодного раз не грала у рідному місті, не жила та не тренувалась там. Зрозуміло, коли таке дозволяється представникам клубів-переселенців із зони АТО, але ж не Сталі. (Це та сама проблема відношення по поняттям, а не по закону, про яке було у цьому матеріалі).

Не хоче й не буде цей клуб грати у Кам’янському – це точно. Він взагалі мало відношення має до старої Сталі та до міста, то нехай і назву поміняє.

Прецедент Сталі створить ще одну проблему. До Прем’єр-ліги рвуться Десна та Верес, у яких різними темпами йде реконструкція стадіонів. Верес грає на більш схожому на покинуте будівництво стадіоні, Десна – на Оболонь-Арені. Атестаційний комітет не хоче дозволяти їм приймати не в себе вдома, але є ж Сталь, якій це можна робити.

Чому б і ні. Грати в одному місті, домашні матчі приймати в іншому з середнім показником у 200 глядачів на трибунах – це так в дусі сучасного українського футболу. Як змінить це формат проведення чемпіонату?

Насправді не існує ніякого формату, який би був гарним чи поганим. Є набагато важливіші проблеми, якими з такою ж серйозністю треба перейматись.

Український футбол не потрібно рятувати, постійно згадуючи його колишні досягнення/недоліки та порівнювати з теперішніми. Український футбол потрібно створювати з нуля та робити речі, про які раніше навіть ніхто й не міг подумати: заманювати людей на стадіони, вирощувати та продавати гравців, платити адекватні зарплати.

Формат української Прем’єр-ліги — це не та проблема українського футболу про яку треба так завзято говорити.