Коли по бороді тече гаряча липка рідина з розв’юшеного носа, обличчя не хочеться називати по-іншому, ніж морда. Обличчя зазвичай фарбують, морду – розфарбовують. Олександр Кучер уже сидів на лаві для запасних та витирав кров, аж арбітр матчу Юрій Можаровський по наводці одного зі своїх помічників показав йому червону картку. Хіба може бути винним той, у кого йде кров? Хіба може бути не винним той, у кого йде кров після бійки?
Багато хто назвав те, що відбулося після третього голу Шахтаря моментом сорому. Звісно, жах. Де таке бачено?
Чоловіки побились.
Завжди хочеться віднайти правих та винних. Проте той, хто хоч раз приймав участь у бійці, розуміє, що не буває такого визначення. Аби розпочати щось подібне, треба вихід за межі емоцій від декількох людей. Навіть бажання однієї людини побитись не призведе до масової штовханини.
Безперечним провокатором виступив Тарас Степаненко, який взагалі провів матч у шаленому образі Роя Кін. Увесь матч Степаненко балансував на межі. Він постійно зустрічався в ігрових та не ігрових ситуаціях з Денисом Гармашем, стикався з Андрієм Ярмоленком та не жалів нікого.
Коли Мірча Луческу та весь Шахтар перед початком матчу завели пісню, що Динамо не може вважатись справжнім чемпіоном, якщо не виграє у Шахтаря – це також була свого роду провокація. Проте такими випадами румунський тренер мотивував, як виявилось, не суперника, а своїх гравців. Більш умотивованою командою у цьому матчі були саме Гірники. Вони справді прониклись ідеєю, що їх перемога якимось чином відбере у Динамо титул. Моральний чемпіон це не так почесно, але не для морального стану команди.
Шахтар був заведеним. І Степаненко виступав тут у ролі передового загону. Врешті-решт, провокація – звична частина гри у футбол. Справжньої гри у футбол, а не того, що ми бачимо по телевізору.
Просто динамівці не втримались лише тоді, як Степаненко зачепив уболівальників. Чи «зачепив». Насправді різниці немає. Тут важливішим був уже сам рахунок 0:3 та неспроможність киян відповісти інакше.
Ну, провокував Степаненко. Але і Андрій Ярмоленко міг не робити того, що він зробив. Хоча нічого дивного в реакції Ярмоленка теж не було. Він не стримався та утнув дурницю. Зреагував просто неадекватно.
Потім розпочалася справжнісінька бійка. Сильна, красива та швидка. Коротка бійка справді найкраща. Олександр Кучер, Максим Малишев та сам Ярмоленко показали себе непоганими майстрами цієї справи. Можливо, ще хтось був активним учасником, проте телекамера не дає точної інформації.
У кінці важкого сезону хлопці відвели душу. Це варто сприймати саме таким чином через одну просту обставину. Хто з учасників упав та корчився від болі?
Кучер з кров’ю на обличчі та кров’ю в очах все ж точно виглядає не настільки ганебно, як Кучер, що падає в давній ситуації з Огнєном Вукоєвічем.
Можливо самі гравці цю бійку б швидко забули, але звідусіль повиходили моралісти, які почали навчати уму-розуму.
Футболісти начебто не повинні себе так поводити. Те, що футбол зараз намагаються піднести вище його рівня гри джентльменської гри для хуліганів, але він таким і залишається. Здебільшого футболісти у своїй сутності не інтелігенти чи інтелектуали. Попри свої зарплати, авто та інші можливості за суттю своєї роботи вони залишаються звичайними трудягами важкої праці. Інтелігент не зможе пробігти 10 кілометрів за гру та утримувати нормальний стан за шаленої сердечної аритмії.
Футбол – брудна гра. Там матюкаються та б’ють один одного по ногах, там пітніють та смердять. Футбол по телебаченню та футбол у грі – зовсім різні речі.
Безперечно, у Степаненка та Ярмоленка була оверреакція на ситуацію. За це їх виправдовувати не варто. Проте у матчі з таким градусом, коли уже все було ясно, навіть вчинок Ярмоленка може бути нормальним.
Він не вміє програвати. Не вміє. Але вміння програвати в жодній філософії не може бути чеснотою. Можна жити з гідністю, але померти з гідністю неможливо.
Футболісти не можуть бути прикладом для дітей. Щоб не бачити матюків, штовханини та ось тепер бійки – краще водити дітей де-інде.
Хіба ви знаєте якийсь інший футбол.
Ще один важливий момент стосується відносин Степаненка та Ярмоленка у контексті майбутнього Євро. Взагалі-то бійка інтимний момент близькості у відносинах чоловіків. Побившись, чоловіки стають друзями. Або випиваючи.
Проте насправді головні учаснику конфлікту не бились між собою, а Степаненко так і взагалі сказав, що Ярмоленко йому більше не друг. Але чи всі мають бути друзями? У світі футболу, де конкуренція дуже велика друзі, може, й не потрібні. Конфлікти у товаристві чоловіків взагалі нормальне явище, жодна футбольна команда не обходиться без цього. Щоб ще раз з’ясувати стосунки Степаненку та Ярмоленку не потрібно згадувати цей момент.
Наприклад. Хто знає, чому під час зборів команди намагаються не їхати більше, ніж 14-16 днів. Бо на 20-й день перебування у фактично закритому приміщенні футболісти готові один одного загризти.
У спорті та футболі поняття дружба підмінюється загальною метою. Буде і підтримка, і взаємоповага у робочих стосунках тільки тоді. Й не треба дружити. Не треба навіть розмовляти один з одним.
Виходить що найбільший скандал року насправді відбувся не на полі. Він був штучно створений реакцію. Оверреакцією на буденну подію. Чоловіки побились. Чоловіки за роботою.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться