Наприкінці липня Юрій Дячук-Ставицький розповідав про повне взаєморозуміння з тренерським штабом Сергія Зайцева, відзначаючи неймовірну атмосферу в команді. На думку генерального директора львів’ян, той командний дух мав стати найважливішою деталлю у побудові нових Карпат. Карпат, які до чергових неймовірних звершень повинен був повести Сергій Зайцев. Повинен був, але не повів.
На початку жовтня Зайцев був звільнений з посади виконуючого обов’язків головного тренера Карпат. У Львові призначили нового наставника, а разом з цим у Левів розпочався новий цикл.
Насправді нічого неймовірного не сталося – Сергій Зайцев став черговим елементом, якого відкинула система. Або ж він сам вирішив не боротися з системою, зрозумівши усю складність ситуації. Врешті-решт, це не так і важливо: зразу ж після призначення Зайцева виконуючим обов’язків головного тренера, можна було приймати ставки на дату його звільнення. Це Львів – і для місцевого футбольного клубу доволі несподівана зміна тренерського штабу така ж буденність, як і ранковий похід на філіжанку кави в одну з кав’ярень.
З іншого боку, назвати призначення Олега Дулуба абсолютно несподіваним ніяк не можна – керівництво Левів «вело» цього білоруського наставника протягом доволі довгого періоду часу, а це означає, що рано чи пізно він би все одно очолив клуб. Однак усе це аж ніяк не в’яжеться з концепцією Карпат, яку озвучив Юрій Дячук-Ставицький після звільнення Ігоря Йовічевіча (на початку року), заявивши тоді, що відтепер у клубі працюватиме 90% власних тренерів, які безпосередньо пов’язані зі «львівською школою».
Звісно, ця заява загубилася на фоні гучних слів про бажання грати лише своїми вихованцями, хоча в комплексі усе це звучало доволі круто. Побудова дієздатної команди з власних резервів – це мрія будь-якого футбольного управлінця чи вболівальника. Особливо, якщо мова йде про місто на кшталт Львова, де фактично усі мешканці називають себе як не патріотами, то націоналістами – а для такої маси дуже важливим є оце становлення «місцевої» команди, без залучення чужоземних футболістів чи тренерів. Консерватизм у чистому його вигляді, не інакше.
Втім, красиві і гучні слова Дячука-Ставицького розійшлися з дійсністю уже влітку, коли спершу Карпати змінили зразу трьох тренерів, жодного з яких не можна назвати відверто «львівським», а згодом ще й понапідписували гравців, які аж ніяк не підходять у рамки тієї «концепції». Призначення білоруського тренера виглядає остаточним цвяхом у домовину побудови «місцевого» клубу.
Зрештою, таку різку зміну філософії – чи концепції, як забажаєте – теж аж ніяк не можна назвати дивною: зрозумівши, що справи йдуть геть не так, як було заплановано, у Львові вкотре хапаються за соломинку, сподіваючись, що саме вона стане рятівною. Як показує практика, усі ці соломинки не є доволі міцними та надійними, і їх вистачає лише на певний (короткий) проміжок часу. Саме той проміжок часу, який потрібен для пошуку нового рятівника, а клуб тим часом продовжує грузнути у болоті, з кожною наступною спробою втрачаючи все більше часу, енергії та зусиль – скоро Карпати затягне настільки глибоко, що вилізти звідти, без якихось колосальних втрат, буде надзвичайно складно.
Проте, у Львові ніяк не хочуть помічати свого становища – керівництво клубу досі живе у своєму власному світі, де Карпати є основним брендом Західної України, а значить, Карпати є іменем, про яке не треба зайвий раз нагадувати. Втім, це занадто застарілий підхід, котрий уже давно не тільки не приваблює вболівальника, але й відштовхує його – у нинішньому жорсткому світі не вижити без правильного підходу до глядача та інформації.
Однак у Карпатах нехтують обома цими факторами, а постійна зміна філософії лише вкотре підтверджує цю тезу – керівництво Левів не тільки зневажає свого прихильника, постійно намагаючись водити його за ніс, але й з жахливою непрофесійністю подає ту чи іншу інформацію. Один простий приклад: ефектно подати призначення нового білоруського тренера можна було б, закцентувавши увагу на його схожості з Олегом Кононовим, який був останньою світлою плямою у житті Карпат. Однак вищенаведені слова Дячука-Ставицького про «90% власних тренерів» перекреслили можливість такого маневру для Левів – кого цікавить схожість одного білоруса з іншим, якщо раніше були обіцяні львівські тренери?
З іншого боку, генеральний директор Карпат разом з почесним президентом клубу прекрасно розуміють, що усі різкі зміни філософії насправді хвилюють занадто обмежене коло людей. Від походу на стадіон вболівальників, у першу чергу, відлякують результати – незважаючи на усі фрази про шалену любов львів’ян до футболу, у місті Лева люблять результат, а уже потім сам футбол. Нема перемог? Нема й вболівальників, усе дуже просто.
Чи зможе новий головний тренер гарантувати переможний результат Карпатам? Сказати поки складно. Необхідні слова про важливість здобуття очок та повернення клубу на більш високі місця Олег Дулуб уже встиг сказати, а значить, історія цього наставника розпочинається так само, як і усі попередні. Його тренерський досвід з Крумкачами наче й натякає на можливість якихось позитивних зрушень, а п’ятирічний контракт так і змушує сказати про те, що білорус приїхав до Львова всерйоз і надовго. Проте, це ж Карпати, а значить ніхто і нікому не може гарантувати якусь стабільність.
Не варто відкидати варіанту, при якому Дулуб залишить команду зразу ж після вильоту з Кубку України, доволі очікуваним видається сценарій, в якому шляхи львів’ян і білоруса розходяться після завершення цього сезону, а от розвиток подій з повноцінним відпрацюванням контракту поки виглядає занадто малоймовірним. І справа тут не лише в Карпатах – хоча здебільшого саме в них, – Олег Дулуб ніде не затримувався довше, ніж на два сезони, а Львів з його реаліями не виглядає саме тим місцем, в якому білорус зможе почати будувати довготривалу кар’єру.
Зрештою, усі ці імена та зміни не варті й виїденого яйця: допоки керівники Карпат не зрозуміють, що саме вони хочуть отримати від клубу, доти у Львові не буде ні спокою, ні розвитку. Нинішні Карпати просто приречені на поступовий регрес: кидаючись з боку в бік, львівський клуб нагадує маленьке левенятко, яке бігає за своїм хвостом, очікуючи, а що ж буде далі, коли хвіст таки опиниться у нього в роті. Левенятко не знає, що хвіст йому за жодних обставин не вдасться впіймати, так само і Карпати не усвідомлюють, що постійні зміни – це все нові й нові кроки в нікуди. А болото, тим часом, продовжує засмоктувати зелено-білих, і з кожним наступним рухом, вибратися звідти буде все складніше й складніше.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться