Серед його футбольних досягнень – статус срібного призера чемпіонату України 2004 року з донецьким Шахтарем, дві бронзові медалі з Металургом в 2002 і 2003, роках звання володаря Кубка України 2004 року з тим же Шахтарем та фіналіста 2001 року зі столичним ЦСКА. А також, між іншим, бронзова медаль першої ліги з нікопольським Металургом та участь у золотому сезоні друголігової команди ФК Полтава.
Однак цим розповідь про Сергія Закарлюку не обмежується – він був не просто титулованим футболістом, колишнім збірником, а ще й неймовірно харизматичним гравцем, справжнім лідером своїх команд, який залишався у пам’яті вболівальників на довгі роки. І це цінніше навіть за сухі рядки статистики та перелік досягнень – тому що люди пам’ятають його як символ світлих часів своїх улюблених клубів. А саме за такий статус футболіста називають «народним улюбленцем» і вводять його в ранг легенди…
Із козацького краю
Дитинство Сергія Закарлюки припало на славні часи унікальної команди Колос (Нікополь), яка під керівництвом легендарних Ємця та Жиздика і за підтримки місцевого агропідприємства-мільйонника пробилася на всесоюзний рівень і наробила там багато шелесту. Як і чимало інших нікопольців (а вихованців футбольної школи цього міста можна перелічити десятки!), юний Закарлюка рано відправився у обласний центр. У Дніпрі він подавав великі надії, в 17 років дебютував у основному складі, вийшовши з перших хвилин на кубковий матч проти Чорноморця. У молодій команді Миколи Павлова він був серед найбільш юних – разом із них вступали у великий футбол Перхун, Задорожний, майбутній білоруський збірник Максим Ромащенко, а також багато інших хлопців, імена яких нині знають хіба історики спорту.
Утім, Павлов з четвіркою лідерів вже невдовзі перебрався у Динамо, а німцеві Штанге, який очолив Дніпро, було важко висувати молодь, маючи у складі низку досвідчених майстрів. Закарлюка повернувся у рідний Нікополь, і це було правильне рішення. Там якраз очолював місцевий Металург славетний Павло Яковенко. Під його керівництвом ця команда завоювала третє місце у першій лізі (поступившись лише таким сильним командам, як Зірка-НІБАС та ЦСКА-Борисфен), а такі талановиті молоді гравці, як Кирюхин, Закарлюка і Бабич, досить швидко здобули необхідний досвід і пішли на підвищення. Уже десь через рік Сергія «призвали в армію», і це був переломний момент у його кар’єрі.
Не рядовий солдат
«Служити» Закарлюці випало у столичному ЦСКА, де відбувалася справжня «революція». Бернд Штанге, який мав очолити команду й привезти з Дніпропетровська майже десяток майстрів, виявився поза командою, а оновлене керівництво «армійців» кинуло в бій молодь під керівництвом тренерського тріумвірату трьох видатних динамівців – Володимира Лозинського, Володимира Безсонова та Геннадія Литовченка.
У цій оновленій команді уже грали такі майстри півзахисту, як Цихмейструк, Костишин, Гончаренко, але молодий дебютант швидко знайшов собі місце на полі. У неповні 20 років Закарлюка виходив у основі сильної вищолігової команди – проти зіркового Динамо, Шахтаря, рідного Дніпра. Через рік ЦСКА дістався фіналу Кубка України (Сергій у тому розіграші був заграний за ЦСКА-2), завоювавши право грати в єврокубках. І ось уже молодий гравець у Кубку володарів кубків, де столичні «армійці» пройшли ірландський Корк Сіті, але поступилися московському Локомотиву, який під керівництвом Юрія Сьоміна на той час нерідко доходив до високих стадій єврокубків.
Чудова «армійська» команда була помітним, авторитетним учасником вищої ліги. Не претендуючи на медалі, ЦСКА неодноразово втручався в боротьбу за кубок, а також брав участь навіть у медальній інтризі, свого часу серйозно упираючись Шахтарю та Динамо. Це був прекрасний колектив із тим же Цихмейструком і стрімким крайнім Левченком, з майбутнім воротарем збірної України Ревою та хавбеком збірної Росії Карякою, з перспективними Ткаченком, Олексієнком, Дараселією-молодшим, з ветеранами рангу Калитвинцева, Леоненка, Шкапенка, які час від часу навідувалися у «армію».
Саме у ЦСКА при Лозинському, Безсонову, Фоменку вималювався особливий стиль Закарлюки – неспішний, розумний, з чітким розрізаючим пасом та сильним, добре поставленим ударом. Як вінець тієї команди – фінал Кубка України 2001 року, коли вона вела в рахунку завдяки ранньому голу Костишина, але дубль донеччанина Ателькіна подарував трофей Шахтарю. У Кубку УЄФА ЦСКА виб’є фінський Йокеріт з О.Єременком та Вейріненом, Црвену Звєзду з Дишленковичем, Лалатовичем і Марковичем, Іличем, Ачимовичем, П’яновичем. І лише Брюгге зупинить ходу армійців. А вже взимку ЦСКА поступиться місцем у вищій лізі новому столичному клубу – Арсеналу, опустившись в перший дивізіон. Щоправда, сам Закарлюка опиниться у донецькому Металурзі. Так починалася ще одна віха його кар’єри.
З титулами, але без повного задоволення
Саме тоді, в 2001-2005 роках, Закарлюку почали, нарешті, називати не лише талановитим, а й статусним футболістом. На той час він був одним із найкращих футболістів нашого чемпіонату, підтвердження чому – виклик у національну збірну від Леоніда Буряка та регулярні потрапляння у різноманітні символічні збірні, список «33 найкращих», тощо. Нема нічого дивного, що одного з найпомітніших плеймейкерів чемпіонату придбав претендент на медалі – донецький Металург. Там він знову прилучився до єврокубків, а також завоював свою першу медаль – бронзову, і, до речі, саме його гол запоріжцям і допоміг донеччанам завоювати третє місце.
Після двох неповних сезонів у донецькому Металурзі Сергій знову змінив свою футбольну долю. Кликав московський «Локомотив», але він відгукнувся на запрошення із Шахтаря. Разом із іншими новачками донецького гранда – Плетикосою, Вукичем, Срною, Рацом – він був представлений на урочистій перс-конференції. Легендарний Бернд Шустер, який очолював «гірників», навіть зронив фразу про схожість в ігровій манері зі своїм новачком…
Утім, витримати неймовірну конкуренцію з трьома, а то й п’ятьма гідними претендентами на місце в основі не вдалося – Закарлюка перебрався у сусідній Маріуполь, благо, Іллічівець якраз збирав досвідчений склад. Разом із Закарлюкою із донецьких Шахтаря і Металурга, а також інших команд Микола Павлов зібрав воротаря Нікітіна, захисника Конюшенка, хавбеків Цихмейструка, Шищенка, Гунчака, Єсіна, Краснопьорова, Платонова, форварда Кривошеєнка й багатьох інших. З такою командою можна було штурмувати вершини!
12 голів Закарлюки допомогли маріупольцям пробити й «вікно у Європу» – через жеребкування фейр-плей Іллічівець потрапив у Кубок УЄФА, пройшовши вірменський Бананц, але поступившись Аустрії, яка раніше перегравала й Шахтар. Саме у той період Сергія покликав у збірну Блохін, але після нічного інциденту Олег Володимирович відчислив як порушників режиму його, Зотова й Чечера. Так закінчилися його виступи за збірну – одна із помилок молодості, яка, втім, не перекреслила чудову кар’єру. А невдовзі Маріполь покинув Павлов, гравців приазовців розтягнули інші колективи. Закарлюка повернувся в донецький Металург, з яким провів іще одну єврокубкову каденцію. Але то вже була не та команда – вона вилетіла, не дійшовши й до групового етапу, від грецького ПАОКа, а в чемпіонаті опинилася у середині таблиці. Сергій вирішив повернутися у столицю.
Заслужений «канонір»
У Арсеналі Закарлюка знову знайшов себе і той смак до футболу, який змушує гравця видавати феноменальні ігри. «Дев’ятка» столичних «канонірів» опинився у команді, яка спершу була на 14 місці. Однак добротний колектив під керівництвом Заварова пізніше піднявся, а такі молоді гравці, як Селезньов, Лисенко й Олійник, змогли тут по-новому розкрити свій потенціал. І при Грозному, й при Бакалові Сергій був серед лідерів команди. Арсенал запам’ятався колективом з особливим командним духом і атмосферою. Чимало вболівальників не лише у столиці симпатизували «каштанчикам», і Закарлюка був серед тих, хто надихав молодих футболістів.
Навіть у пізньому ветеранському віці він залишався затребуваним – досвідчений Микола Павлов запросив його у «Ворсклу» (там, до речі, провів свій 350-й матч в чемпіонаті України), а коли травми й конкуренція змусили зробити крок назад – Закарлюка допоміг ФК Полтава виграти Групу «Б» другої ліги, а догравав на Київщині, де часто виходив на поле пліч-о-пліч із давніми знайомими по Арсеналу – Литовченком, Цихмейструком та багатьма іншими. Тренерську кар’єру він також почав у клубі, який став рідним, і це був серйозний крок, адже Сергій прибув у Арсенал у не найкращі для клубу часи, залишившись вірним навіть у період банкротства «канонірів».
Не сказавши останнього слова,
але лишившись у пам’яті
…У кар’єрі Закарлюки були моменти, коли інші могли б і «зламатися». Скажімо, тяжка травма на «хрестах» і операція у 18 років. Або інцидент у збірній за часів Блохіна. Або кілька зірваних переходів (а Сергієм часто цікавилися амбітні клуби, і не лише з України). Однак він лишався «залізним», принциповим, справжнім. Він любив футбол у собі, а не себе у футболі, як це зараз, на жаль, модно.
Цього року йому виповнилося б лише 40. Це вік футбольного розквіту, коли емпіричний досвід гравця, підкріплений набутими знаннями тактики, теорії та методики, міг би дати нам непересічного тренера. На жаль, на цій стезі він пропрацював зовсім недовго – спершу у штабі київського Арсеналу, а потім на посту старшого тренера охтирського Нафтовика-Укрнафти. Усі, хто знав Сергія, переконані, що він зі своїм характером, почуттям гідності та справедливості швидко показав би себе й у тренерській професії, завоював би повагу своїх підопічних і багато дав би їм у плані футболу.
На жаль, та сама «небесна команда», яку так часто згадують у поминальні дні, передчасно поповнилася уже багатьма чудовими футболістами. Сергій Закарлюка, улюбленець уболівальників Арсеналу, потрапив у пантеон вітчизняного футболу. Його пам’ятають, його шанують, а якби зараз викласти підбірку його голів – можна було б садовити юних футболістів і на прикладі майстра показувати, як розпоряджатися м’ячем, як правильно виконувати стандарти, як своєчасно постачати одноклубників зручними передачами.
Міцний професіонал, екс-збірник з міжнародним стажем, лідер усіх команд, за які виступав – Сергій Закарлюка заслужив турнір своєї пам’яті. ФК Арсенал-Київ шанує традиції й збирає футбольну громаду на Меморіал Закарлюки – Arsenal Cup. І нехай лауреати цього нового, але претендую чого на традиційність змагання будуть гідними пам’яті непересічного майстра, ім’я якого прикрашає афіші та трофеї…
Артур Валерко, Sport Arena
Источник: Sportarena.ua
