Футбольна доля у нього дуже цікава: ледве не школярем дебютував у Динамо часів Лобановського, Михайличенка, Безсонова та Яковенка, потім смалив у Поділлі часів Маркевича та Ковальця, далі подавав великі надії у Металісті, а знайшов себе у Кривбасі – де забивав переможний м’яч у ворота київського суперклубу.
Але по-справжньому знаменитим і титулованим він став уже в сусідній Угорщині. Ніченко завоював дві золоті, дві срібні та одну бронзову медалі, ставав найкращим бомбардиром і найкращим форвардом сезону, був найдорожчим і найрезультативнішим легіонером в історії місцевого чемпіонату, а також удостоївся абсолютно унікальної честі – захоплені фанати-винороби присвятили йому окремий сорт токайського…
Читайте також: Слава – Україні: які титули здобували наші футболісти в 2019 році за кордоном
Слухаю історії від Ігоря Григоровича – й думаю, а є щось у футболі від дипломатії! І якщо так – то Ніченко зробив більше для україно-угорських стосунків і підвищення нашого іміджу в країні, що поруч, аніж більшість із політиків. Отже, що розкаже нам про свої виступи в Угорщині наш футбольний «амбасадор», якого в пресі називали «український ас»?
«Влучив тренеру в голову – забив у ворота київського Динамо»
– 25 років тому Угорщина з’явилася в вашому житті. Давайте згадаємо, як це було.
– Пам’ятаю, зима була, безгрошів’я… Обстановка у нас у Кривбасі була не найкраща. А в мене контракт завершувався влітку 1995-го. Про це знали футбольні люди, були різні розмови. Приїжджав скаут із донецького Шахтаря, але я вже побував на перегляді в Угорщині. Кривий Ріг цей варіант влаштовував, тому що угорці готові були платити за мене.
– Зараз ідея вибрати угорський клуб, а не Шахтар, виглядає несподіваною. Тоді як розмірковували?
– На той час Шахтар ще не був таким могутнім – це вже під кінець 90-х він почав набирати оберти, пізніше вийшов у Лігу чемпіонів, почав запрошувати дуже якісних легіонерів. А тоді в Україні був тільки один суперклуб, і ситуація сприймалася так – що в інші українські команди ще можеш потрапити, а от за кордон?
Тепер можна тільки думати, припускати, як би все вийшло, поїдь я в Донецьк. Може, вийшло б краще, може – гірше. Свій вибір я тоді зробив і не скажу, що помилився.
– Прокрутивши назад, тут треба сказати, що ви й за Динамо встигли пограти, й за Металіст…
– Та що я там грав… У Кубку Федерації футболу СРСР кияни грали резервним складом зазвичай, давали вихідний основним ветеранам. А я якраз був у випускному класі спортінтернату. Віталій Григорович Хмельницький, царство йому небесне, десь своєчасно порадив мене Лобановському. Нас, кількох, привезли на базу, ми там поспали, зранку з командою прослухали установку. Так я й дебютував у Динамо 7 травня 1989 року в матчі проти харків’ян. Замінив самого Яковенка. Вийшов 68 хвилині, динамівці програли.
Для мене тоді це була неймовірна подія – 18 років, за Динамо побігати… Міг би й залишатися, але там навіть у дублі яка конкуренція – Юран, Канчельскіс, Саленко… Такі зірки, що зараз дубль Динамо був би лідером у Favbet Лізі нашій. Тому я не бачив для себе особливих шансів, а грати хотілося. Коли порадили йти у Поділля до Маркевича, був дуже радий, хоч це й була Друга ліга СРСР. Там застав Сергія Ковальця – от із його подач немало забив…
Читайте також: Пейнтбол и строгость на тренировках: как Нуну Эшпириту Санту стал одним из лучших тренеров Европы
Далі перейшов у Металіст до Леоніда Ткаченка – там якраз було хороше молоде покоління (Кандауров, Призетко, Помазун, Скаченко). Мені було важко конкурувати. Тож ненадовго пограв вдома, в Херсоні. А вже звідти заслужив запрошення в Кривбас. От там гралося добре – і колектив хороший, і в мене пішла гра. Забивав навіть в ворота Динамо.
– Чекайте, це та легендарна історія з кепочкою Надєїна?!
– Тренуємо дальні передачі перед матчем з Динамо. І я якраз так влучив – у тренера кепка з голови метрів на п’ять відлетіла. Він її підняв, гарно так подивився, я присів навпочіпки, вибачаюся. Наступного дня мене, гравця основи, Надєїн у стартовому матчі не називає. І чи то він так здорово задумав, чи мене момент завів і мотивував, але виходжу десь на 68 хвилині, а на 74-й забиваю в ворота Динамо!
У Кривбасі я знайшов свою команду – хороший колектив, ми одне одного чудово розуміли. Але клуб був не таким багатим, і якщо раніше нас підтримували преміями, навіть долари вперше в руках потримали, то потім настала криза. На фоні безгрошів’я багато хто збирав валізи. Так і я там недовго затримався.
«Президент мого першого угорського клубу закінчив в’язницею»
– Кажуть, багатий угорський клуб Штадлер заплатив за вас Кривбасу 50 тисяч доларів і цими грошима клуб зміг розплатитися з боргами і, цілком можливо, зберегтися в Вищій лізі ще на два десятиліття…
– Ну, не знаю, як щодо місця в Вищій лізі, але що мій трансфер допоміг дещо позакривати перед хлопцями – то це правда. Були заборгованості, настрій взимку був не дуже, а якраз ці гроші допомогли їм отримати гроші, зарплати та преміальні, якийсь час протягнули, а далі все пішло.
– Ваша перша угорська команда була дуже цікавою: ексцентричний мільйонер Йожеф Штадлер хотів кинути виклик грандам, але закінчилося все погано, ледве не банкротством і в’язницею…
– Містечко Акасто невелике, а він – на той час успішний бізнесмен – побудував модерний на той час стадіон. Зібрав хороший колектив. Гралося нам добре. Штадлер тоді добре стояв на ногах – займався всім, чим можна. І базари, і алкоголь, і фури. Він у цьому плані був талановитим і хорошим чоловіком. Що сталося з ним? Політика… Може, десь не поділився з кимось і його просто «задавили». Знайшли якісь справи, прибрали його з футбольної карти.
Але на той час, як я приходив, все було в порядку. Команда на ходу. Головним тренером Штадлер запросив закарпатця Шандора, він зліпив командочку непогану. Вони тільки-но вийшли з нижчої ліги й відразу ж закріпилися в «вишці», ажіотаж навели трішки.
Читайте також: Шева — красавчик: увел нашего игрока из-под носа Венгрии
– Шандор – угорець за національністю, та й переїхав, здається, раніше за вас. А як ви себе почували в «справжньому закордоні», де навколо вас – досить складна угорська мова?
– Та чудово! Не забувайте – там були наші. Тренер був наш, український – Іштван Шандор. Було кілька гравців із колишнього СРСР, в тому числі – львів’янин Юрка Мокрицький у захисті, одесит Славік Єремеєв у півзахисті. Спілкування у нас було чудове. А угорці – що? Навчили мене вітатися, так і спілкувалися: «Jó napot! Üdvözlünk!» («Добрий день, привіт»).
– Ну хай навіть тренер – наш, але щось нове було в тренувальному процесі, тактиці, житті в команді?
– Іштван справді – як наш тренер, тримав дисципліну, давав хороші тренування. Але справді у нього була така особливість, яку я надалі спостерігав і в інших командах Угорщини. Ніяких заїздів на базу! Ніяких монотонних нотацій! Ніякого контролю за гравцями, в плані, як у нас – щоб ні крок вліво, ні крок вправо! І грали всі нормально, і претензій було небагато. Я із задоволенням грав після наших заїздів на базу за два дні до гри.
Угорський футбол вражав на той час після СРСР розкутістю. У тебе, як у футболіста, було більше часу на родину. Ти більше знаходився вдома. Та й після розпаду Союзу у нас людські стосунки стали жорсткішими, а там відчувалася Європа.
Ще один момент – після наших переїздів, наших доріг, наших автобусів, наших готелів я там просто «відпочивав». Це для мене був «санаторій» – прийшов за годину до гри, перевдягнувся і без напруження вийшов, зіграв.
– Ваші враження, коли вперше побачили, що після матчів на командних обідах гравцям не забороняли келих вина?
– Ну от в Україні, припустимо, ми після ігор збиралися з хлопцями й ішли до когось додому. Знали, що вихідний – тому трішки дозволяли собі. А в Угорщині ми спершу ховалися, щоб тренер не бачив, а потім зрозуміли – всі знають, хто покурює, а хто попиває. І якщо ти не в мінус футболу це робиш, без ентузіазму й надмірностей, то яке чиє діло?
– Що старалися везти додому з Угорщини?
– Тоді справді різниця була між нашими магазинами. Старався щось із речей привезти, якийсь цікавий алкоголь на подарунок землякам. Це вже пізніше все стало однаковим, супермаркети рівні за асортиментом. Але в середині 90-х Угорщина йшла дуже вперед у цьому плані.
«Ференцварош заплатив за мене в 5 разів більше, ніж Штадлер – Кривбасу»
– Ви прийшли в Штадлер під час зимової перерви 94/95 і пішли з клубу під час зимової перерви 95/96. І за ці, по суті, два кола встигли забити 16 м’ячів у чемпіонаті і ще трішки в кубках. Що це за голи були?
– Я фізичними даними не відзначався, зросту такого великого не було, тож за рахунок випередження, переміщення по карному майданчику. Пам’ятаю, приїхав до Іштвана Шандора, а він запитує: «Ігор, що треба, щоб ти забивав?» Кажу: «Хай крайки подають, а там розберемося». Так воно й пішло. Я їм трішки допоміг, вони на мені трішки заробили…
– Ну нормально «трішки» – у п’ять разів більше, біля 250 тисяч доларів…
– На той момент гідні гроші для угорського чемпіонату. Таких фінансів в їхньому футболі ще не було. Я, по-моєму, був довгий час найдорожчим легіонером ліги. У мене контракт закінчувався, можна було почекати кілька місяців, але Ференцварош вирішив відразу мене купити.
– Знаєте, коли саме на вас звернув увагу Ференцварош? Може, в очному протистоянні змусили їх себе запам’ятати?
– Здається, раз я за Штадлер проти них грав… Не пригадую вже. Розумієте, на той час Угорщина була далеко попереду від України за висвітленням футболу. В середині 90-х у них уже були передматчеві інтерв’ю для телебачення прямо зі стадіону, студії, де обговорювали матчі. Я зіграв за свою першу угорську команду 22 матчі в чемпіонаті й забив 16 м’ячів. Що тут ще додати? Знали мене, стежили, обдумували.
– У вас тоді був вибір? Могли перейти в інші команди, а не до Фраді?
– Розумієте, для Угорщини Ференцварош – це як київське Динамо для України та СРСР. Якщо вже кличуть – то хто з ними може поконкурувати? Якраз восени того сезону вони грали в груповому турнірі Ліги чемпіонів. Суперники – чинний переможець Аякс і Реал (Мадрид). І в цій групі Фраді взяли почесне третє місце під грандами, обійшовши швейцарський Грассхопер. На шляху до групи вони «вибили» Андерлехт, потім з Реалом внічию зіграли. Команда була чудова! Я це все по телевізору дивився, а потім раз – і в цій команді опинився. В себе в Угорщині це були гранди та легенди, де б вони не з’являлися – повні стадіони.
– Гра та кадри – одне, а навколофутбол – інше. Ференцварош і столиця після Штадлера й невеличкого селища Акасто як вами сприймалися?
– Розумієте, у них в Угорщині є клуби з великою історією – як Ференцварош, МТК і так далі. Заводські команди, спонсорські – вони могли прожити свій вік добре, навіть титули якісь зібрати, але в країні всі там розуміють, що є гранди і всі інші. «Фраді» – це означає щось типу «титани», «гіганти». Так підкреслюють, що значить Ференцварош для футболу Угорщини.
«Із нашого Ференцвароша вийшли гравці для Вердера та Рехагеля»
– Назвіть кілька імен, які могли б щось сказати про Ференцварош 90-х навіть українському вболівальнику.
– Ну, передовсім Сергій Кузнєцов – легенда Металіста, батько форварда Серьожі Кузнєцова. Він тоді дуже солідно грав, був одним із найдосвідченіших у захисті Фраді. Крістіан Лістеш – технічний, розумний центральний півзахисник. Пізніше успішно грав за Вердер. Раз ми згадали Бундеслігу, то ще Янош Хрутка. Він із Кайзерслаутерном Рехагеля ставав чемпіоном Німеччини. Флорі Альберт – син володаря «Золотого м’яча» – за нас грав, дуже хороший гравець. Був у нас захисник Норберт, з чиїх флангових подач я чимало забивав.
Плюс хороші тренери – як Дежо Новак, так і Золі Варга. Ти отримував задоволення від роботи в атмосфері без істерик, без криків, все спокійно. Правда, я тоді ще не розумів так особливо угорської мови. Тому почув своє прізвище у складі перед матчем – значить, все нормально, граємо.
Читайте також: Отсутствие конструктива в переговорах или более выгодный контракт? Почему Петряк решился на уход из Ференцвароша
У нас була хороша команда. Були хороші футболісти. Просто не пощастило з ними пограти в Лізі чемпіонів, я буквально через місяць-два прийшов. Але радий, що був причетним до цієї команди.
– Але вам також пощастило пограти в єврокубках за Фраді, чого варті матчі з Ньюкаслом Кевіна Кігана із Ширером, Жинола, Гіллеспі, Аспрільєю…
– Дивлюся на табло – а ми виграємо 2:0. Думаю, що твориться? Що ми творимо? Але потім вони нас почали піддавлювати, все ж виграли вдома – 3:2. Ширер був настільки злим, що навіть з Кузнєцовим не захотів обмінюватися футболками. Взагалі, у Ньюкасла всі основні дуже неохоче віддавали свої майки. Я зрозумів цей момент і пішов до лави запасних. Бачу там сидить хлопець, обмінялися з ним. А це був Фаустіно Аспрілья, потім він у домашньому матчі два забив – вони виграли 4:0, на місце нас поставили й пішли далі. Ну що тут поробиш – вони на той момент були в лідерах англійської Прем’єр-ліги, як нам розказували, МЮ «винесли». Клас є клас. Добре, що і так змусили себе поважати. Тим і прекрасний футбол, що кожен може кожного обіграти.
– Саме в ті роки в тренерський штаб Ференцвароша прибув Василь Рац. І навіть не одну подачу для вас на тренуваннях виконав…
– Так, так… Віце-чемпіони Європи, володарі Кубка кубків. Всі вони, тодішні динамівці, це для мене були «боги»! Коли змінився тренер і прийшов Варга Золі, то запросив Василя Карловича. Іноді після тренувань він виконував мені з краю свої знамениті подачі. Це була грандіозна честь!
– Не впізнав вас, колишнього динамівця?
– Та як легенди мене могли запам’ятати? Один раз побігав, коли у них був вихідний… Раца в Угорщині дуже поважали. Для мене це був тренер, у якого можна багато чого повчитися. Коли збиралися разом ми, українці – стільки цікавих історій пощастило почути, мудрих порад.
«Тренер, поруч із яким ми йшли в Угорщині, пішов з життя прямо з поля»
– Золтан Варга, з яким ви не один рік спільно пропрацювали, це олімпійський чемпіон Токіо-64, бронзовий призер Євро-64, учасник чемпіонату світу 1966 року. Яким він був?
– Легенда неймовірна. Недалеко від Пушкаша, Альберта, Божика, Кубали. У Будапешті є красива церква, де похоронені знамениті люди. Зі спортсменів там тільки два – Пушкаш Ференц і Варга Золі. Центр міста, пантеон – і така честь. Самі розумієте, просто так не дається вона. І це при тому, що доля у Золі непроста. В 1968 році під час Олімпіади в Мехіко він утік в «капіталістичні країни», грав за Аякс, дортмундську Борусію. А коли комунізм того… і Угорщина стала вільною, він повернувся й тренував Ференцварош, потім забирав мене в Дунауйварош і РАБА-Ето. Моя футбольна кар’єра в цій країні йшла поруч із Варгою.
Читайте також: Роздягальня в тролейбусі, стадіон – народна будова. Як жили футбольні команди в радянські часи?
– Кажуть, Варга пішов із життя прямо під час футбольного матчу…
– Вони зібралися своєю ветеранською компанією на маленькому майданчику. Збиралися на вихідні, мали свій колектив. Я тоді, в 2010 році, в Україні жив – спеціально приїхав на похорони. До мене підійшов один ветеран і сказав, що Золі помер прямо на його руках… Ранувато пішов… Був справжнім фанатом футболу.
– Ви з Ференцварошем виграли повний медальний комплект, ставали найкращим бомбардиром місцевої ліги. Коли в клубі стало настільки погано, що довелося замислитися про перехід?
– В 1998 році, після 2,5 сезонів, у мене завершувався контракт. А у керівництві клубу відбулися зміни, закінчилися у них гроші, зароблені в Лізі чемпіонів. Я не бачив уже для себе перспектив, почали таких гравців туди присилати, що це вже був не рівень Фраді.
– Колеги присилали мені вирізку з російської газети «Комерсант» із об’явою про продаж Ференцвароша для потенційних покупців. Усе було настільки погано?
– Ференцварош пізніше навіть вилетів у Другу лігу, пішла велика криза. Тільки через кілька років почали відроджуватися. Грошей не було зовсім.
– А як ваш перехід у Дунаферр сприйняли фани Ференцвароша? Не так, як у Петряка в МОЛ-Віді?
– Я відразу, коли прийшов, дав зрозуміти, що я – українець, тому поважаю всі клуби. Це Динамо (Київ) у мене – улюблена команда з дитинства. Все інше – це робота. Тим більше, я не приховував, чому переходжу. Люди знали, що в клубу фінансова криза.
– Ультрас Фраді – одні з найшаленіших у нашій частині Європи. Доводилося відчути на собі їхню лють?
– Та ні, адже Ференцварош у мої часи був постійно в медалях. Хіба що «посвистували», якщо десь ми програвали. Зате у нас завжди був повний стадіон. Пам’ятаю, приїхав після СРСР – був шок від їхньої вболівальницької культури. Це зараз особливої різниці нема, а тоді від трибун у клубних кольорах і постійних зарядів на суто футбольному стадіоні справді почував себе футболістом.
– Дунаферр кінця 90-х – початку «нульових» переживав найкращі роки в своїй історії. За рахунок чого?
– У них там був дуже потужний металургійний комбінат, як у нас у Кривому Розі. Навіть були ділові зв’язки між ними, якось їхні керівники навіть у відрядження в Україну їздили. Вони вийшли в «вишку», Золі Варга допоміг їм запросити з Ференцвароша мене та Габора Завадські (забивний теж хлопець був). Плюс, Дунаферр Славу Єремеєва із Штадлера запросив. Я прибув уже в досить цікавий колектив. Коли восени до нас приїхав Ференцварош, ми виграли 2:1, я два й забив. У єврокубках вибили Хайдук, грали рівно з Фейєноордом і Русенборгом. З голландцями було дуже цікаво – мав чудовий шанс забити Єжи Дудеку на Де Кейпі. Чесно кажучи, в цих іграх мені десь не вистачило чогось, щоб забити…
– Після столиці скромне місто Дунауйварош не було нудним?
– А я навпаки за три роки стомився від уваги в Будапешті. Коли грав за Ференцварош, було дуже багато уваги. Якось зайшов у торговий центр – а на мене «косі погляди». Аж потім я зрозумів, що магазин у кварталі вболівальників Уйпешта. Забрів я на чужу територію, як мені пізніше пояснили, і ще добре, що так все скінчилося… До речі, я колись Уйпешту двічі за Фраді забивав, ми вигравали велике дербі – 3:2.
Дунауйварош у цьому плані дав можливість просто жити. Команда навела ажіотаж, її всі любили, але при цьому життя в місті було більш розміреним, тихим, плавним. Пам’ятаю, як стали чемпіонами – свято там тривало кілька днів.
– Пам’ятаю, у нас в Україні була маленька «сенсація» – 18-річного форварда Мозгового запросили в команду, яка стартувала в Лізі чемпіонів. А це був якраз ваш Дунаферр. Олег по юності справді цікавим гравцем був?
– Ну так, цікавий. Швидкий, різкий. Не знаю, чому так з ним вийшло, не склалося. Так буває в футболі.
– Чому вирішили перейти в РАБА-Ето? Слідом за Варгою?
– Те ж саме, що й у Ференцвароші – на два сезони Дунаферр вистачило, потім почалися фінансові «дзвіночки». А я вже бачив цю ситуацію, тому перебрався в нову команду. Ще кілька років у Дунаферрі та Дьйорі провів на хорошому рівні й отримував задоволення від футболу.
«Зі сталеварами знову став чемпіоном Угорщини, із автомобілебудівниками входили у п’ятірку»
– Із угорських футболістів в Україні особливо пам’ятні двоє – динамівці Ласло Боднар і Балаж Фаркаш. Перший кілька сезонів відіграв правим захисником після Лужного, другий грав мало, але залишився в історії як «угорський Мессі». Перетиналися з ними?
– Без поняття. Про Фаркаша мене з України часто запитували, але коли я грав – його не бачив, потім був в Україні, коли він починав. Пізніше, коли вже був тренером, він був у мене у Дьйорі. Ну так, далеко не Мессі. Навіть не знаю, хто його так назвав. Щодо Боднара, ну дійсно – він тоді з Динамо повернувся, грав. Бачив його. Нормальний футболіст. Але важко мені порівняти його з Лужним. Та й в Угорщині він не залишив такого сліду, як Лістеш чи Гера.
– Ви пробували працювати тренером на батьківщині, але невдовзі повернулися в Угорщину. Чому?
– В Україні неможливо вижити, якщо працюєш з дітьми. Щоб тренувати ту ж аматорську команду, треба мати ще роботу або якийсь бізнес. Хто б не хотів працювати вдома, з рідною командою? Всі хотіли б. Але не всі ж будуть працювати в клубах УПЛ. А в інших тренер не зможе забезпечити свою сім’ю.
– Повернувшись в Угорщину, застали іншу картину?
– Спершу працював у тренерському штабі Дьйорі-ЕТО, потім у нижчолігових командах Ясберень і Папа. Цієї зими повернувся в Дьйор, працюю в академії клубу, де завершував виступи як гравець. Ну що сказати… Зрозуміло, тут умови набагато кращі. Як інфраструктура, так і забезпечення. Відчувається зацікавленість клубу в своїх власних вихованцях.
– Впізнаєте у них своє херсонське дитинство?
– Херсонське дитинство… Неповторні часи. У нас і близько такого не було, як у них – сучасних м’ячів, власних фірмових бутсів, можливості дивитися який хочеш футбол і коли хочеш.
– Але, здається, такої черги на футбольні секції, як раніше, зараз нема…
– Оце в точку. Найбільша проблема – все тяжче дітей захопити футболом. Діти на футбол не йдуть. У команді 2-3 чоловіка, хто любить футбол, інші приходять за компанію та від нудьги. В цьому плані робота в академії Дьйора для мене – це як порятунок. Тут уже відбір, а не набір, тут більш серйозні хлопці, які вже всерйоз пов’язують своє майбутнє з футболом і хочуть в нього грати.
– Наші легіонери з Польщі кажуть: виходиш на вулицю в Варшаві чи Кракові, а на вулицях рідний говір. В Угорщині те саме?
– На жаль, так. Чому на жаль – бо треба працювати на благо своєї власної держави, а у людей нема такої змоги. Їдуть за кордон не від хорошого життя. Тяжко працюють, щоб у родину щось принести.
– Ще років 20 тому було відомо, що у вас посвідка на постійне проживання в Угорщині. Зараз уже з місцевим громадянством?
– Ні, поки що тримаюся:) Але задумуюся про це.
– Ваш син колись також починав грати в футбол. Чим Ігор Ігорович займається зараз?
– Працює на фірмі в Будапешті, але також грає в футбол в одній із команд тутешньої Другої ліги. Але футбол для нього – вже не основне заняття, а хобі.
– У Херсоні на футболі давно бували?
– Півтора роки в місті не був, не кажучи про футбол. Стежу зі сторони за розвитком команд нашої області. Хочеться, щоб на батьківщині все було добре й знайшлася можливість вивести команду хоча б у Першу лігу.
– Коваленко, Караваєв і Нойок відбулися, бо вчасно поїхали?
– О, бачите! Багатий мій рідний край на футбольні таланти. Юра Максимов був. Головко Саша. Навіть у таких умовах є шанс виростити гравця. В бур’янах знайти:)
– На агентську стезю не було бажання зайти й привозити гравців туди-сюди між нашими двома країнами?
– Та в мої часи такого слова не знали! Правда, був якось випадок – після гри підійшов до мене чоловік, представився – «Варга Шандор, менеджер, агент. Давай спільно працювати». Це був 1996 рік, мені тоді ті агенти – що це? Як це? Я подякував і відмовився. А пізніше почув, що є така людина, що представляє інтереси Реброва та Лужного. Так у мене не склалося з агентом. Хтозна, може, інакше щось би в мене склалося.
– До речі, так – адже Кирай і Дардай опинилися в Герті, Лістеш і Хрутка – в Вердері та Кайзерслаутерні. А у вас був шанс вибратися з угорського чемпіонату?
– Може, щось і було, коли я тут найкращим бомбардиром ставав. Якби був тоді агент – можливо, склалося б. Найконкретніші бесіди? Важко сказати. Ну от, італійський Торіно цікавився. У мене гра тоді йшла. Але якщо підписи під контрактом не поставлені – що тепер говорити.
«Херсонську „Мертву рибу” угорці їсти побоялися. А дарма!»
– Чи стикалися з таким явищем, як «русская мафия»? Адже ваш знайомий по Динамо Деркач в підсумку навіть відсидів в угорській в’язниці…
– Все залежить від того, як ти спілкуєшся, наскільки багато дозволяєш у спілкуванні. Всі ми люди, всі одне одного знали…
– Угорці переповідали таку історію, що одного разу після вашого голу в контрольному матчі 600-ті «мерседеси», припарковані обабіч тренувального поля, почали сигналити. Отже, непрості знайомі підтримували вас?
– Та всяке бувало. Були знайомі. Коли ти граєш в найкращому клубі країни, ясно, що всі підходять знайомитися.
– За кордоном радянську людину підстерігали одні спокуси. В казино не заходили?
– Заходили, але не грали. Товариш якось запропонував подивитися, що там і як, але це захоплення мене обійшло стороною. Тож просто переживав за товариша.
– Ми з угорських машин знали тільки «ікарус». Думається, багато хто з нас намотав на ньому кілометраж довжиною з екватор. А ви в Угорщині які машини застали?
– Передовсім, клубні автобуси були сучаснішими і комфортабельнішими. А я сам… Всяке бувало – і «мерседеси», і BMW, і «ауді». Хороші на ті часи.
– В Угорщині на них можна розігнатися?
– По молодості знаходили місця, де можна.
– Максимум на спідометрі?
– Автобани там хороші. Що тепер про це говорити? Молодими були, мізків не мали – пробували витискувати все, що машина могла віддати.
– Із угорського у нас був поширений лише гуляш і консервовані овочі. На місці що з провіанту виявили для себе й полюбили?
– Ну, гуляш тут із нашим тільки назвою схожий. Прекрасні рибні страви. Ковбаски, місцеве специфічно зроблене сало. Все – гостре, пікантне. І під вино! Є що спробувати у них, хороша кухня.
– Наші футболісти, виїжджаючи з СРСР на закордонні збори в 80-х – на початку 90-х, брали горілку, матрьошки та побутову техніку. А ви чим угорців дивували?
– Я ж із південних країв, Дніпро-море, все таке. Вони все просили екзотику – отримали екзотику. Ну от якось привіз був соленої риби. Сидять, дивляться – «та не будемо ми мертву рибу їсти!» «Дураки ви, нічого не розумієте!», – сказав я, забрав рибку додому й із задоволенням з’їв. От цього мені тільки й не вистачало в Угорщині, якщо раз на півроку додому повертався – то тягнув назад обов’язково. Іншим був забезпечений – спасибі дружині, борщ завжди на столі, коли хочеш. І все таке.
– Невже не подивували угорців херсонськими кавунами?
– У них, до речі, свої дуже непогані ростуть.
– Токайське вино, яке назвали ім’ям Nicsenko Igor, бачили?
– І бачили, і пробували:)
– Хороше?
– Токайське вино – є токайське вино. А особливо приємна увага до мене.
– Раз уже хуліганимо – то запитаю про знамените фото. Що за біляш у вас на знімку з Королем, Єремеєвим і Брінкушем?
– Теж якось зустрічав в інтернеті фото, як я жую якісь сандвічі. Колись сфотографували за перекусом – так і залишилося в історії…
– Футболіст проживає дуже нетривалий вік, і слава ця – швидкоплинна. Ви, наприклад, у Будапешті зараз можете спокійно пройти?
– Та звичайно, я ж давно грав, зараз виросли й виходять на поле ті, хто мене в грі не бачив. Інша справа, що є таке поняття, як історія. От у Будапешті зробили музей Ференцвароша. Зайдіть, коли будете там гостювати, обов’язково.
– І що я побачу?
– Там є експозиція з великими іменами – Кочиш Шандор, Кубала Ладіслав, Альберт Флоріан, Балінт Ласло, Ньїлаші Тібор. Десь там поруч і я – футболка моя, мій приз найкращого бомбардира, фото. Із музею Ференцвароша це вже не викреслити – значить, недарма виходив на поле.
Досьє Sport Arena
- Ігор Ніченко
- 18.04.1971 (Херсон)
- форвард
Вихованець ДЮСШ №1 м. Херсон (перший тренер – Василь Кравченко). Займався в Київському республіканському спортінтернаті (тренери – Олександр Щанов, Віталій Хмельницький).
Команди гравця: «Динамо» (Київ) – 1989, «Поділля» (Хмельницький) – 1989, «Металіст» (Харків) – 1990-92, «Кристал»/«Таврія» (Херсон) – 1992, «Кривбас» (Кривий Ріг) – 1992-95, «Штадлер» (Акасто, Угорщина) – 1995-96, «Ференцварош» (Будапешт, Угорщина) – 1996-98, «Дунаферр» (Дунауйварош, Угорщина) – 1998-2001, «Раба-ЕТО»/«Дьйор-ЕТО» (Дьйор, Угорщина) – 2001-05.
Досягнення: Чемпіон Угорщини 1996 і 2000, віце-чемпіон – 1998 і 2001, бронзовий призер – 1997. Найкращий бомбардир чемпіонату Угорщини 1995/96 (18 голів). Найкращий гравець сезону Ференцвароша (перехідний приз Тольді) – 1996, 1997.
Команди тренера: «Кристал» (Херсон) – 2005-06 (асист.трен.), «Сігма» (Херсон) – 2007 (асист.трен.), 2008 (гол.трен.), академія «Дьйор» (Угорщина) – 2011-12 (трен.), «Дьйор-ЕТО ІІ» (Угорщина) – 2012-13 (асист.трен.), «Дьйор-ЕТО» (Угорщина) – 2013-15 (асист.трен.), «Ясберень» (Угорщина) – 2015-2018 (гол.трен.), «Папа» (Угорщина) – 2018-2019 (гол.трен.), академія «Дьйор» (Угорщина) – від 2019 (трен.).
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться