Біографія Литовки – як «американські гірки»: зовсім юним займався у Динамо, пізніше належав іншому столичному клубу – ЦСКА (з яким дійшов до фіналу Кубка України 1998 року), пограв на професіональному рівні в Україні та Молдові, а у складі збірної України із пляжного футболу навіть став бронзовим призером чемпіонату Європи.
А потім поїхав у В’єтнам, де вибився у топ-воротарі місцевого чемпіонату й заслужив настільки велику шану, що був викликаний у національну збірну цієї країни. Його назвали Дінь Хоанґ Ла і надали громадянство, але Микола повернувся в Україну й нині поєднує роботу дитячого тренера із музикою. Після одного із концертів ми поговорили про футбол, В’єтнам і «Сьоме небо».
«Контракт у В’єтнамі отримав, уже коли клуб купував мені квитки назад»
– А у вас цієї весни ювілей – 10-річчя від часу дебюту у національній збірній В’єтнаму. Розкажіть, як так вийшло, що ви після українського чемпіонату та пляжного футболу пережили натуралізацію та отримали азійське ім’я?
– Чесно кажучи, ще за кілька місяців до 2005 року, коли почалася ця вся історія, я й подумати не міг би, що опинюся так далеко від дому. Так, на той час я – киянин – встиг пограти, скажімо, у Мелітополі Запорізької області чи молдовському місті Атаки (там я грав за вищоліговий Ністру). Але цей варіант з’явився несподівано, змінивши моє життя назавжди.
Я, як ви знаєте, пройшов школу ЦСКА. Там працював із відомим тренером Віктором Іщенком (читайте його інтерв’ю про роботу в Катарі, – прим. Sport Arena). От саме він запропонував мені спробувати сили у В’єтнамі. А у мене на той час народилася дочка. Потрібні були гроші. Там пропонували кращі умови, аніж я міг отримати у клубах, у яких грав до того. Тож вирішив спробувати.
– На той час у В’єтнамі було чимало українців…
– Дійсно, мій клуб – Канг-Сайгон – мав у складі Олександра Баленка та Юру Клименка (також воротаря). Ціла «колонія» була у ФК Дельта-Дон-Тхап – Євген Немодрук, Юрій Маркін, Толя Балацький, Олександр Сидоренко, Артем Яшкін… І це я ще не всіх перечислив. Всі вони грали приблизно в один час, але із часом наших стало дуже мало – з’явилися у чемпіонаті гроші, приїхали міжнародні агенти – навезли бразильських, африканських агентів. А у нас на той час агентів не було.
Ось як я там опинився? Якісь в’єтнамські підприємці знайшли контакти з Віктором Іщенком, замовили у нього певну кількість гравців на потрібні позиції – він назвав кілька прізвищ, серед них – і моє. Пов’язую це із специфікою їхнього ринку. У нас просто нема агентів, які займалися б цим напрямком. А от бразильців, балканців туди охоче везуть. Там селекція специфічна: зазвичай шукають досвідчених іноземних воротарів, високих габаритних форвардів. Вписуєшся у тактику – граєш. Переконати їх узяти гравця, який не втрапляє у цей шаблон, непросто. Тим більше, коли у них ліміт став більш жорстким – зараз, наскільки знаю, всього трьох іноземців можна підписати. Отже, якщо людина займає «лімітне» місце – вона повинна не просто бути присутньою, а суттєво посилювати. Для цього мене й брали.
– Раді були такому варіанту?
– Було дуже цікаво! Я в Азії ще ніколи до того не бував, а інтуїція підказувала – «їдь і пробуй»! Коли приїхав у В’єтнам, побачив, що там зростає економіка і в конкуренція чемпіонаті. Хошимін (колишній Сайгон) – це «південна столиця» країни, дуже велике багатомільйонне місто. Я приїхав і сказав друзям – «ще й за збірну можна зіграти». Неймовірно, але саме так і вийшло. Хоча починалося все погано…
– Чому?
– У них на той час уже був воротар – мій земляк Юра Клименко. А я прибув дещо «розібраним», вони, напевно, на мене вже й не розраховували. Але квитки назад мені дали на тиждень наперед. Я попросився, щоб за цей час попідтримувати форму – і встиг за короткий час на зборах набрати кондиції, так що мені дуже несподівано запропонували контракт.
Канг-Сайгон на той час встиг пережити чемпіонство, виліт у нижчий дивізіон і повернення у V-лігу. У них були великі сподівання, хоча команда фінішувала, переважно, у нижній частині таблиці, потім ще кілька разів вилітала. За таких обставин новачку не так просто, мій конкурент Клименко провів хороше півріччя, а я шансів себе проявити не мав. І тоді мене вирішили віддати в оренду в Тханьхоа. І я знову ожив…
– Що допомогло?
– Клуб був на підйомі. Тханьхоа – це велике місто, центр однієї з найбільших провінцій. Люди там жили мрією про те, що футбольна команда підвищиться у класі. І ми змогли вийти у V-лігу. Хоча Канг-Сайгон віддавав мене в оренду, щоб зекономити на зарплаті, вийшло, що я прибув у Тханьхоа з максимальною мотивацією й перезавантажив свою кар’єру.
«Після історичного рекорду отримав паспорт на ім’я імператора Діня»
– Розкажіть історію успіху Тханьхоа.
– Клуб там дуже хороший – вони, до речі, за останні п’ять років здобули дві бронзові та дві срібні медалі. Мені приємно, що я був серед тих, із кого все починалося. Ми в 2006 році зайняли друге місце у їхній Першій лізі – із цього й почалося зростання Тханьхоа, далі вони незмінно грали у V-лізі.
– Яким був ваш вклад у здобуття срібних медалей?
– Грав регулярно. Той сезон, який ми завершили з медалями й підвищенням у класі, завершив трьома матчами без пропущених м’ячів. І, як виявилося, розпочав рекордну серію! Упродовж десяти з лишком матчів не пропускав – як мені розповідали місцеві історики футболу, принаймні, на той час, це був історичний рекорд! Він у мене тривав 10 турів від 2006 року до середини 2007 року. За пропущеними м’ячами ми, новачки, тоді виявилися у трійці найкращих у V-лізі.
– Приємно було знову відчувати гру?
– Не те слово! Дуже радувало, що знову граю в основі, відчуваю, що потрібен команді. У мене теж бували помилки спочатку, але колектив підтримав – старався віддячити Тханьхоа. Не забуду свій перший матч проти Канг-Сайгону – ми приїхали до них у гості, на матчі було десь 11-12 тисяч глядачів. І більше десяти тисяч – фанів Тханьхоа! Люди «пробили» виїзд на відстань більше 1500 кілометрів! Ясно, що місцевих з легкістю перекричали, а ми – виграли в гостях.
Саме там я відчув, що таке – азійська відвідуваність. У нас на матчі продавали більше квитків, ніж уміщав стадіон! Люди сиділи на сходинках секторів, стояли обабіч огорожі, висіли на заборах.
– Здавалося б, чого бажати. Так чому змінили команду й вирішили починати все спочатку із нижчої ліги?
– Розумієте, там немає великої різниці між V-лігою та Першою лігою – ні в грошах, ні в рівні команд. Тому опуститися вниз – це не така велика проблема була, як і назад повернутися. У них команда може стати чемпіоном, а потім через рік-два вилетіти. І почати все заново – повернутися, знову боротися за чемпіонство.
Так от, футбольний клуб Ніньбінь мав хорошого спонсора (провідний виробник цементу та різних будматеріалів у країні), але ніяк не міг вийти у V-лігу. У них був бразильський воротар – із хорошими даними, але припустився кількох серйозних помилок. А я уже славився як один із провідних голкіперів, мені навіть в’єтнамське громадянство пропонували. От Ніньбінь і почав працювати над моїм запрошенням.
У них був великий козир – Ніньбінь був фарм-клубом клубу Донгтам, який очолював португалець Енріке Калішту. Він якраз приймав збірну В’єтнаму і цікавився мною. Мені говорили – є шанс отримати виклик. Плюс серйозні завдання. Словом, я все зважив і вирішив зголоситися на цей варіант.
– І як пішли справи?
– Відразу завоював місце в основі, а Ніньбінь із першого місця підвищився у класі. Виходить, друга медаль у мене вже була. І я справді отримав місцеве громадянство. А з ним – і нове ім’я.
– Навіщо?!
– У в’єтнамців короткі імена – для них вимовити «Микола Литовка» було б важко. От вони, з подачі президента клубу Ніньбінь, і дали мені своє, в’єтнамське ім’я. Коли отримував місцевий паспорт, пояснили – воно дуже почесне. Дінь – це прізвище славетної династії правителів давнього В’єтнаму. «Хоанг», власне, означає «імператор». А «Ла» – це скорочення від мого імені. От так я й став Дінь-Хоанг-Ла. Саме Đinh Hoàng La написано у моєму в’єтнамському паспорті, а також на воротарському светрі моїх команд.
– Отримання громадянства передбачало якісь іспити?
– Не дуже суворо, але запитували про історію В’єтнаму, про культуру. Мені це було неважко – на той час я вже бував у багатьох історичних місцях, встиг вивчити в’єтнамську мову. І зараз, до речі, в основних рисах її пам’ятаю.
«За В’єтнам м’ячів так і не пропустив»
– Я так розумію, шлях у збірну після цього був для вас відкритим?
– Містер Калішту на мене розраховував – він користувався у країні великою повагою, якраз на той час привів збірну В’єтнаму до перемоги в чемпіонаті АСЕАН (це змагання для країн Південно-Східної Азії). Планував залучити мене з прицілом на найближчі відбіркові турніри.
У нас на травень були заплановані дуже відповідальні збори. Було «вікно», яке дозволило зіграти два матчі. Перший – проти грецького клубу Олімпіакос, другий – проти збірної Кувейту. Обидва ми виграли – 1:0. Виходить, дві зустрічі – нуль пропущених. Я вже готувався до офіційного дебюту, але тут втрутилася федерація футболу В’єтнаму.
Там були свої «підводні течії» – хтось виступав за натуралізацію провідних легіонерів, інші – категорично проти. І хоча я не підвів Калішту (він, до речі, пізніше в Лізі Європи працював), а статистика у чемпіонаті В’єтнаму у мене була дуже хороша, продовжувати виступи у збірній не міг. Федерація прийняла рішення не залучати до збірної вихованців іноземного футболу, у числі яких опинився і я. Хоча преса мене хвалила, та й тренер підтримував, більше за В’єтнам я не грав. Було прикро, але, разом із тим, я з розумінням поставився до такого рішення. Мені, наприклад, також хотілося б, щоб за збірну України грали наші хлопці…
– Давайте про в’єтнамський чемпіонат. Якщо сприймати це все стереотипно, як у фільмі «Шаолінський футбол», місцевий спорт можна не зрозуміти. А що ви застали у тодішній V—лізі?
– Ой, ви знаєте, порівняно з екзотикою самої країни, тамтешній футбол нічим конкретним не виділявся. Зараз усі можуть дивитися зарубіжні чемпіонати (у В’єтнамі люблять і Лігу чемпіонів, і англійську Прем’єр-лігу), тому всі більш-менш однакові.
Чим відрізняється в’єтнамський футбол від, скажімо, українського? Він неспішний, тягучий. Гравці більше возяться з м’ячем, не поспішають атакувати. Але у мене є пояснення – там клімат такий, що важко носитися від воріт до воріт 90 хвилин. Особливо, якщо це денний матч, а у них аж до вечора у теплу пору року сонце пряжить дуже сильно.
– Після розчарування зі збірною не розчарувалися?
– Не було часу! Я був на піку форми. Мною цікавилися. Була пропозиція із клубу Бінь-Зионг, за умовами надзвичайно вигідна. Ніньбінь не хотів мене відпускати, але припустився помилки, підписавши контракт на три роки з пролонгацією ще на два не автоматично, а за бажанням. Ніньбінь якраз ішов четвертим, я довго сумнівався – мене в цьому клубі любили, але все ж пропозиція Бінь-Зионга була в 3-4 рази більшою. Так я перейшов у цю команду, хоча інтуїція десь підказувала цього не робити.
У Бінь-Зионг був тренер-в’єтнамець, який намагався вибити з команди дисципліну, але взявся не за порушників, а за всіх. Сидіти по 5 днів на тиждень на базі не хотілося, тому я по ходу сезону попросився на звільнення. Так завершилася моя в’єтнамська кар’єра. Поки що…
«У ДТП «згрупувався» так, що не розбив жодного яйця»
– За радянських часів багато в’єтнамців побували у нас в Україні – студентами, робітниками заводів. Таких зустрічали?
– Так, бувало! Як чули, що я із України, багато хто озивався до мене. Вони взагалі нас дуже любили, завжди доброзичливо ставилися. До слова, це у нас апаратура вітчизняного виробництва не цінується – а в’єтнамці з радістю користувалися нашими магнітофонами, телевізорами. Доводилося зустрічати звичні речі, скажімо, вдома у місцевих чи десь у кафе їхніх міст.
– Що вражало у В’єтнамі?
– Швидкість життя та змін. Ось я шість років там не був – прислали фото місць, де я жив, грав, тренувався, а я їх не впізнав! Будуються нові розв’язки, будинки. Постійно все змінюється. У цьому плані В’єтнам опереджає Україну – до речі, інтернет 3G там з’явився раніше, коли я туди приїхав, у нас серфити сайтами було ще дорогувато й важко, а у них швидкість була просто космічна.
– На дорогах, здається, там також все дуже інтенсивно – скутери, тук-туки, потік транспорту без упину…
– Попервах ми, європейці, не знали, як вулицю перейти! Всі їдуть, сигналять – ніхто не пропустить. Секрет розкрили місцеві: «Йдіть повільно, але впевнено». Коли освоїлися, самі сіли на скутери. Якось я влетів у ДТП, яке, на щастя, закінчилося без тяжких травм. Мені допомогла воротарська реакція – я їхав по головній вулиці, а він зачепив заднє колесо мого байка. Уявіть собі, я їхав із ринка з яйцями – і зумів «скластися» під удар так, що жодного не розбив!
– Кажуть, спробувавши в’єтнамську їжу, відкриваєш нові смакові відчуття.
– Що є, то є. Скажу чесно, ми спершу ностальгували за нашою їжею. Потім уже втягнулися, адже у В’єтнамі скрізь свіжі морепродукти, фрукти. Якщо знати міру зі спеціями, можна жити.
– Банальне запитання про собачатину…
– Була. Щоправда, не в гастрономічному сенсі – я там собі придбав (і досить дорого) собачку породи «голден ретрівер». Вона ще довго з нами жила, ми дуже її любили.
– Що ще залишили на пам’ять про В’єтнам?
– Привіз невеличку статуетку – нецке, вона у мене стоїть, нагадує про ті часи та надихає. А ще – змію, законсервовану в пляшку з горілкою. Пити пробував – звичайна, я не любитель алкоголю, тому мені воно все однакове. Мені ця «консерва» весь час тепер нагадує, як одного разу на базі одного із моїх клубів спіймали випадково змію і пояснили футболістам, що вона належить до найбільш отруйних. Якби хтось із гравців не помітив – у команди склад би зменшився…
«Із бразильцями грали не лише на гітарах, а й на каструлях»
– В інтернеті чув записи пісень вашого гурту «Сьоме небо». Звідки таке захоплення у футболіста?
– Чесно кажучи, музикою займаюся досить давно. Чи закінчував музичну школу? У тому-то й річ, що ні. Можливо, й жалкую. Але ще за футбольних часів грав для себе, а коли перестав виступати – розвинув своє хобі. Зібралася наша група, почали не лише записувати музику для себе, а й співати для публіки. Не маю якихось ілюзій – важко пробиватися зі своєю творчістю, але все ж отримую величезне задоволення від виступів. Мені просто подобається грати.
– І яке ваше «амплуа» у гурті?
– Співаю. Граю на ритм-гітарі – мені вистачає одного інструмента, хоча міг би спробувати й на клавішних. Саме я написав музику й текст кількох пісень, які ми виконуємо. Хлопці кожен роблять свій внесок – допомагають мені й із аранжуваннями. Який стиль нашого гурту? Ви знаєте, не хотілося б обмежуватися якимись рамками. Думаю, ми творимо від натхнення, а стилі (як і засоби) можуть бути різними. Аби від душі йшло.
– Скільки виступів уже було у «Сьомого неба»?
– Ми не рахуємо, але за минулий рік було близько ста виступів. Зазвичай граємо двічі на тиждень, інколи – частіше. Вже виступали у багатьох клубах Києва. Приємно, що люди приходять послухати нашу музику. Ми поєднуємо наш оригінальний контент із кавер-версіями відомих композицій.
– Які групи назвете джерелами натхнення для себе особисто?
– Із української естради – Сергія Бабкіна, у нього дуже глибока музика й тексти. Також – «Океан Ельзи», «Бумбокс», багато інших. В Україні зараз багато яскравих артистів. А всі ми, напевно, росли на зарубіжній музиці – від Bon Jovi до AC/DC.
– У футбольному житті вам траплялися гравці, які могли заспівати чи заграти на гітарі чи інших інструментах?
– Аякже! І в Україні, і в Азії. До речі, у В’єтнамі мені довелося грати з багатьма бразильцями, а ці хлопці – просто неймовірно музичні! Я грав на гітарі, а вони барабанили у каструльки-тарілки, «джемилися» у вільний час для гарного настрою.
Взагалі, серед футбольних людей багато творчих особистостей. Якось, уже будучи тренером, я повіз наших дітей на турнір у Ковель, взявши з собою гітару. І знаєте, на прощальному банкеті співав не тільки я, а й багато колег – гітара переходила з рук у руки, ми розставалися у прекрасному настрої, як після концерту.
– Як справи у вашої дитячо-юнацької футбольної школи?
– Спортклуб «Дніпровський князь» бере участь у багатьох турнірах у столиці, їздимо й на змагання в інші міста. Намагаємося не лише навчити дітей грати в футбол, а й допомогти їм вирости особистостями, даємо навички роботи в колективі. Робота подобається – дуже цікаво брати участь у долі дитини, вчити її тому, що сам раніше навчився робити й дуже любив. Одне – дуже сутужно у нас у Києві із інфраструктурою, важко знайти тренувальні поля, а щоб свої мати – так це взагалі неймовірно. Хотілося б, щоб це вирішилося. А так – дуже задоволений самою навчально-тренувальною роботою. Поки що не думаю ні про тренерство у В’єтнамі, ні про інші країни – аби все було добре у нас на батьківщині, щоб була змога розвиватися, будувати стадіони та манежі, тоді й футбол у нас би краще розвивався.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться