Дивно спостерігати, наскільки коротка людська пам’ять та дрібні інтереси любителя елітного футболу. Ще пару років тому Іллічівець був на виду — його матчі в Прем’єр-лізі дивилися на рівні з іншими, смакували «рятівну перемогу» над Динамо та «поливали» через «родинні зв’язки» з Шахтарем…
Але після вильоту з УПЛ від того залишились лише «епізодичні уламки». Увагу збирають на себе нові герої вищої ліги, склад Іллічівця суттєво обновився, а за командою з трибун тепер спостерігає 2-2,5 тис. глядачів. Погодьтеся — Іллічівець добряче випав з нашого футбольного життя, будучи поглинутий Першою лігою.
Однак, клуб нікуди не подівся, і зараз все більше претендує на повернення в УПЛ (на сьогоднішній день у команди в Першій лізі 8 перемог та 1 нічия в 9 матчах сезону). І робить це команда в специфічному статусі, про який зараз більшість не хочуть згадувати. Але — Іллічівець живе та грає у фактичній прифронтовій зоні. Зоні, де добре знають тонкощі нинішної «ситуації» та інколи чують постріли…
Прямуючи в Маріуполь, хотілося не просто з’ясувати, як живе команда. Хотілося відчути, чи почуває зараз себе Іллічівець в особливому статусі та як загалом складається життя маріупольців в сьогоднішніх реаліях. І чи варто взагалі акцентувати на цьому увагу?
Звичайно, розмов про специфічну ситуацію Іллічівця не оминути навіть у футбольних колах (особливо коли періодично звучать фрази типу «на Донбасі знову стріляли в маріупольському напрямі»). А в Маріуполі та самій команді як змовилися — все відбувалося так, щоб переконати в зворотному. За 3 дні слова Олександра Севідова, гравців, працівників клубу та вболівальників зводилися до одного: «Ми живемо нормальним життям та НЕ відчуваємо себе у прифронтовій зоні». І після того часто додавалося: «Це ж не 2 роки тому…»
Якщо брати загалом, сумніватись тут нема чого: Маріуполь та Іллічівець потроху починають забувати всі жахи, а постріли віддалік чути лише на окраїні східної частини міста (з донецької сторони). Впевнений, деякі нинішні гравці маріупольців навіть і не чули тих звуків війни.
Але й повністю розлучитися з ознаками війни Іллічівцю вдасться ще, напевне, не скоро. Хоча б тому, що одним з найбільш сконцентрованих місць військової поліції, міліції та національної поліції є міський стадіон. Мабуть, ніде в Україні футбольні матчі не охороняються так ретельно: на підступах до стадіону чергують поліцейські на Тойотах нац. поліції, в місцях скупчення людей та біля фан-сектору вистачає військових патрулів, а на трибунах внизу присутня навіть міліція (так-так, та сама стара міліція в синьо-блакитній уніформі).
«Але в Україні ж міліція заборонена на трибунах!» — парируєте ви. Так, заборонена, але не в Маріуполі. В сьогоднішній ситуації місто має особливий статус, тому для матчів Іллічівця зроблений виняток. На центральній трибуні (де зібрано 95% вболівальників), внизу біля поручнів можна було побачити до 10-ти правоохоронців в синій формі, які пильно спостерігали за фанатами (що цікаво, в рядах міліції можна було знайти й чимало жінок).
В Києві чи Львові така кількість силовиків безпосередньо в чаші стадіону (та ще й зі зброєю) явно викликала б певний резонанс. Але не в Маріуполі. Тут вже звикли, і говорять про це навіть з вдячністю — мовляв, «добре, що кожна силова структура пильно ставиться до охорони порядку на футбольних матчах». Таки так, заперечити тут нічого.
Якщо придивитися, то можна знайти людей у військовій формі й на самій трибуні. Але вони вже розцінюються, як прості вболівальники — без зброї та не при виконанні обов’язків. Вони просто дивляться футбол, лускають насіння та свистять на адресу суперника. Хоча в той же час військові патрулі та міліція слідкують і за ними (бо, по словам знаючих людей, раніше траплялися неприємні прецеденти на трибунах і за участю самих військових).
Як в таких умовах почуваються вболівальники, футболісти та клуб в цілому? Чудово! Приводів для негативу на трибунах нема, правоохоронці поводять себе адекватно, а футбол проходить без ніяких обмежень. Тут чомусь подумалось, а чи не виникне знову прецедент з відмовою грати в Маріуполі, якщо Іллічівець зустрінеться з командою УПЛ (а таке може статися в цьому сезоні в Кубку України)?
«Севідов, коли вже будете грати?» — лунає хриплий голос вікового вболівальника, коли Іллічівець доволі повільно «підбирає ключі» до воріт Миколаєва. І хоча маріупольці в Першій лізі і виглядають своєрідним «Шахтарем» чи «Динамо» (проти якого 90% команд грають суто від оборони), вболівальники не упускають можливості «підбадьорити» команду. В даному випадку вдалося потрапити на матч 8-го туру Іллічівець — Миколаїв, який почався в четвер о п’ятій вечора. Сонце ще високо, а робочий день досі триває — такий час є далеко не кращим варіантом для вболівальника, тому основну масу на трибунах склали вікові фани та школярі, які «вже встигли зробити домашнє завдання».
Хоча загалом доводилося не раз чути, що на стадіон ходить і чимало молодих людей та сімей, які вже не бояться приходити на масштабні події з дітьми. Але і тоді, на матчі з Миколаєвом, стадіон зібрав 2 100 вболівальників — доволі пристойний показник в сьогоднішніх реаліях у Першій лізі (особливо враховуючи фактор буднього дня).
Напевне, тут варто сказати, що сам стадіон Іллічівець не змінився з часів гри команди в Прем’єр-лізі. Поле в пристойній якості, трибуни та табло підтримуються в належному стані, навколо арени нічого особливого, що б перешкоджало вболівальникам навіть у кількості 10-ти тисяч збиратися на матчі (тут великий плюс, що стадіон знаходиться в парковій зоні). Якщо Іллічівець повернеться до Прем’єр-ліги, то його арена не має зустрітися з проблемами при атестації до УПЛ (якщо порівнювати із домівками нинішніх учасників УПЛ, то стадіон Іллічівець не поступається аренам в Луцьку, Запоріжжі, Кропивницькому чи Дніпрі (Метеор, де грає Сталь)).
«Завтра у команди фактично вихідний, але гравці зранку прибудуть на базу для відновлення» — кажуть нам в клубі після завершення матчу з Миколаєвом. Як відомо, далеко не в кожному клубі УПЛ футболістів збирають наступного дня для відновлення (замість цього просто розпускаючи команду на вихідні). Але в Іллічівці всіма силами стараються відповідати нормам вищої ліги. «Тим паче, зараз у нас складний календар — 5 матчів за 19 днів» — розповідає керманич маріупольців Олександр Севидов.
Де ж відновлюються футболісти і, взагалі, в яких умовах проводять свою роботу? Не подумайте, що перебільшую, але знову ж таки — в кращих умовах, чим деякі учасники УПЛ. Адже доволі часто ми забуваємо, яким містом є Маріуполь та хто донедавна був президентом команди? Правильні відповіді в двох словах — «металургійним» та «Бойко».
Щодо першого, то тут все просто: в Маріуполі й сьогодні функціонують два металургійні гіганти (Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча та Азовсталь), тут же і морський порт, тому гроші (які не які) на команду знаходились завжди. Ну а прізвище Бойко в Маріуполі знає навіть першокласник. Коли розмова заходить про вже покійного екс-президента Іллічівця Володимира Бойко, то багато хто з маріупольців відразу скаже «він так багато зробив для міста…» та в першу чергу наведе приклад спорудження спортивного комплексу (того самого, який містить в собі відомий накритий манеж).
Як би воно не було, а просто пройдемось реєстром майна:
— 4 відкритих поля стандартного розміру, одне з яких — з синтетичним покриттям. Поля розташовані каскадом неподалік від манежу та обслуговують дві команди (Іллічівець та Іллічівець-2);
— синтетичне поле стандартних розмірів в критому манежі, який є основною частиною СК Іллічівець;
— спортзали та ігрові зали в СК Іллічівець, що дозволяє повноцінно проводити зимові збори на місці, без втрати якості робочого процесу;
— окремий корпус бази з усім потрібним для адміністративної роботи клубу та команди;
Для порівняння: луцька Волинь має в своєму розпорядження поля стадіонів Авангард та Підшипник (які орендує у міста), 2 натуральні поля (хоча одне з них не втримує ніякої критики) і тренувально-робочі приміщення при стадіоні Авангард та місцевому університеті (Луцький НТУ)…
Звичайно, Маріуполь — не футбольна Мекка, і тут теж вистачає своїх проблем. Наприклад, як би гарно не виглядали поля, а їх практично неможливо довго утримувати в чудовому стані. Сухе (плюс не завжди чисте) повітря при морському кліматі добряче висушує ґрунт, а необхідної кількості дощів тут годі й чекати. В результаті на поля закачується вода з самого моря та фільтрується від солі, і вже потім пускається на полив.
Або ж взяти питання стадіону. На відміну від бази та спортивного комплексу, які знаходяться в західній частині міста неподалік від моря, арена стоїть у східній частині, де дуже добре видно труби металургійних комбінатів. А звідти (з труб) доволі часто пахкотить і чорний дим з важким осадом, і яскраво-помаранчевий дим. І все це, при певних напрямах вітру, може спокійно накривати футбольне поле, де проходить матч… Можна тільки уявити, які емоції будуть у гостей міста, коли вони потраплять під чорно-помаранчевий димовий покров.
Але, як кажуть, «то все дрібниці» (хоча хіба не з дрібниць складається наше життя?). Команда в Маріуполі продовжує існувати, робить це доволі успішно і все частіше говорить про Прем’єр-лігу. «Ми не маємо права не вийти до Прем’єр-ліги, бо підведемо місто та своїх вболівальників» — кажуть футболісти Севідова.
Повернеться Іллічівець до еліти найближчим часом чи ні — це питання майбутнього. Зараз же маріупольський ФК все більше позбавляється наслідків війни та всіма силами повертає собі імідж звичайного українського клубу. Звичайно, певною мірою Іллічівець продовжує сидіти на пороховій бочці (адже війна на сході ще далека від припинення). Але поки вогонь тліє, команда Севідова повністю в грі.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться