Тарас Романчук, przegladsportowy.pl
Він має незвичну футбольну біографію. На батьківщині так і не зміг зацікавити жоден професіональний клуб, хоча переглядався у Волині, Кримтеплиці та білоцерківському Арсеналі. У Польщі опинився багато в чому випадково, пробивався через нижчі ліги й отримав запрошення у Яґеллонією, з якою здобув срібну та бронзову медалі чемпіонату Польщі та був визнаний найкращим півзахисником оборонного плану в Екстраклясі.
Недивно, що в сусідній країні такий прогрес не залишився непоміченим. Дивно, що в Україні, яка взяла за правило відправляти у польський чемпіонат «породистих» молодих гравців та купувати звідти легіонерів штибу Лукаша Теодорчика чи Томаша Кендзьори, ніхто так і не поцікавився, а що ж за волинянин прогресує в одному із найкращих клубів Екстракляси?
Нині Романчук бореться із Яґеллонією за чемпіонство, сьогодні отримав польське громадянство і вже називається головою Польського футбольного союзу кандидатом у національну збірну Польщі. Як так сталося? Ми поставили це і чимало інших запитань натуралізованому поляку. Уродженець Ковеля, який може стати однією з найприкріших втрат національної збірної України з часів російських натуралізацій 90-х, відповів на всі.
«Свій вибір зробив давно»
– Тарасе, доброго вечора. Спілкуюся із громадянином України чи obywatelem polskim?
– Сьогодні я отримав польське громадянство. Наскільки чув, у нас подвійне громадянство не дозволене, тож, напевно, відтепер я не є громадянином України.
– Як довго виношували це рішення і чи були сумніви щодо отримання польського громадянства?
– Свій вибір я зробив досить давно – коли рік тому в лютому здавав документи на отримання польського громадянства. Готувався до цього і знав, що цей день прийде. Моя родина мене в цьому підтримала.
– Ви отримали громадянство Республіки Польща за звичайною процедурою чи скористалися якимись привілеями «карти поляка» або ж польського походження ваших родичів?
– У мене справді бабуся народилася у Польщі, однак, як мені здається, я отримував паспорт точно так, як і інші. Тобто подав заявку, чекав відповіді з Варшави. Припускаю, що допомогло те, що я в архівах знайшов підтвердження, що бабуся народилася на польських теренах. Завдяки цьому не чекав два-три роки, а здобув паспорт за рік.
– Чому змінили громадянство? Це суто життєві питання чи футбольні?
– І те, і інше. З одного боку, своєю натуралізацією я відкрию Яґеллонії можливість запросити і награвати на вакантне місце ще одного легіонера. З іншого, якби я отримав нагоду зіграти в європейських чемпіонатах, польський паспорт захистив би мене від лімітів, які обмежують громадян країн не з Євросоюзу. Щоправда, зараз всі мої думки пов’язані винятково з Яґою – ми боремося за найвищі місця, тому зосереджені тільки на цьому.
Мали місце й життєві обставини – ми з дружиною обжилися у Польщі, вже не один рік я тут. Напевно, все йшло до того, що я отримав паспорт.
«У команді кажуть, що я тепер не Тарас, а Лукаш…»
– Президент Польського футбольного союзу, легенда європейського футболу й ветеран Ювентуса Збіґнєв Бонєк, оголосив, що ви дали згоду грати за Кадру…
– Дійсно, у мене була бесіда з паном Бонєком. Він зателефонував мені й запитав, чи хотів би я грати за збірну Польщі. Я відповів: «Так, я готовий. Я свій вибір зробив».
– Ще в лютому польська преса цитувала вас, що про збірну Польщі ви не думаєте. Тож отримання паспорту не було пов’язано і з футбольною натуралізацією та загранням за Кадру?
– В принципі, так. Я починав цю процедуру, ще не думаючи стосовно можливої натуралізації. Однак я – професійний футболіст. Для кожного гравця виступ за збірну – це честь, підвищення статусу та велика відповідальність. Одне слово – збірна! Футболіст має бути найкраще підготованим фізично, психологічно, щоб представляти країну. Збірна означає – команда найкращих. Тому маю працювати над собою, щоб сподіватися на те, що проявлю себе на міжнародному рівні.
– Чи мали ви бесіду з головним тренером репрезентації Адамом Навалкою стосовно ваших перспектив?
– Ні. Поки що говорили тільки із паном Збіґнєвом Бонєком.
– Зрозуміло, що ви вже тримаєте в голові певне коло гравців, які будуть вашими конкурентами. Хто вони і чи є змога позмагатися за ними за місце в основі національної збірної Польщі?
– Я особисто про це ще не думав, але в пресі, наскільки бачу, вже багато пишуть на цю тему. Я – центральний напівоборонець. На моїй позиції польська збірна має Ґжеґожа Крихов’яка із Вест Бромвич Альбіона, Кароля Лінетти із Сампдорії, Яцека Ґуральського із Лудогорця, Кшиштофа Мончинського із Леґії. Тут конкуренція дуже серйозна, і щоб сюди потрапити – треба дуже добре і стабільно показувати свої можливості.
– До натуралізованих футболістів ставлення неоднозначне: хтось їх сприймає, хтось категорично не сприймає. Враховуючи специфічне ставлення «кібіців» до українського питання, ви впевнені, що вас сприймуть вболівальники збірної Польщі?
– Мені здається, у будь-якому випадку знайдуться люди, які будуть проти того, щоб людина з іншої країни виступала за їхню збірну. Я не маю нічого проти таких розмов, кожна людина має право висловитися і залишити свій коментар.
– Ця новина має великий резонанс: заходячи на польські сайти, навіть не суто спортивні, можна побачити новини про натуралізацію Тараса Романчука. А яке ставлення у публіки та преси стосовно вашої «полонізації»? Доводилося бачити банери на кшталт «Ласкаво просимо, Тарасе» чи, навпаки, «Тарасе, в жодному випадку не йди в нашу збірну, тобі не раді»?
– Ні, нічого такого. По-моєму, нормально проходить ця тема. Є різні думки, але в межах толерантності. Єдине, що змінилося – у моїй команді хлопці жартують, що, як поляк, маю змінити ім’я – і тепер я не Тарас, а Лукаш. Але це все доброзичливі жарти, для гарної атмосфери в команді вони необхідні.
«Ніхто із ФФУ та штабу збірної ніколи зі мною не зв’язувався»
– Я розумію, що в Яґеллонії мають бути задоволені вашим рішенням – за великим рахунком, клуб і є найбільшим вигодоотримувачем від вашої натуралізації. Клуб не спонукав вас до отримання польського паспорта, як це роблять деякі клуби, що платять за натуралізацію своїм легіонерам?
– Ні, тут ніхто такого не обіцяв. Більше того, я сам не йшов за корисними мотивами. Не знаю, чи й погодився б, якби пропонували гроші, бо в очах людей я виглядав би не як свідомий громадянин, а як якась підкупна людина. Звісно, для Яґеллонії моя натуралізація – це плюс, тепер клуб може брати іще людину з-за меж Унії Європейської. Я вивільнив місце для легіонера, що, сподіваюся, поліпшить конкуренцію в команді.
– Є легіонери, які вивчають мову чужої країни й справді натуралізуються, стають більш своїми за своїх. А є ті, хто лишається тим, ким був, навіть із чужим паспортом. Пригадаємо Мауро Каморанезі, який під час гімну Італії мовчав і не притуляв руку до серця. Що з цього про вас?
– Гімн польський я співав, уже коли в серпні було національне свято – День війська польського. Щойно приїхавши у Польщу, я почав вчити польську мову, щоб спілкуватися і писати вільно. Тому для мене це не проблема.
– Знайдуться, звісно, ті, хто готовий кинути в вас камінь за ваше рішення. Але все ж: ви лишаєтеся українцем за кров’ю чи залишили її позаду, в минулому?
– Звичайно, я пов’язаний з Україною і буду завжди пов’язаним. У мене практично вся сім’я й надалі живе в Україні. Це моя батьківщина, куди я буду завжди приїжджати на вихідні чи під час пауз у чемпіонаті. Буду спілкуватися з рідними й друзями, які знають, наскільки це важливий крок у моєму житті. Україна завжди буде для мене місцем, де я народився й виріс. Не забуватиму українську мову, культуру та традиції землі моїх предків.
– Щоб поставити питання щодо української збірної, чи відчували ви до себе інтерес Федерації футболу України, тренерів збірної, чи приїздив хтось подивитися на вашу гру чи з вами поспілкуватися?
– Ні, ніхто до мене не дзвонив і не приїжджав. Я навіть ніколи не чув про якийсь інтерес з боку збірної.
– Якщо раптом хтось прочитає про вас у зв’язку з останніми подіями й набере ваш номер телефону із Дому футболу, що ви відповісте?
– Я свій вибір вже зробив. Нам з дружиною подобається у Білостоці, ми плануємо тут жити.
«За мене готовий був платити мільйон клуб із Туреччини, що грав у Лізі Європи»
– Щодо поточного сезону. Яґеллонія лідирує в чемпіонаті, як вам таке?
– Ми поступово йшли до своєї мети. Хочеться вигравати кожен матч, здобувати якомога більше очок, відриватися від суперників. Так, ідемо першими, але спокійно ставимося до свого статусу. Цього уїк-енду граємо дуже важливий матч із познанським Лехом. Ця гра покаже, як ми себе проявимо. І кожну наступну будемо старатися перемагати, тому що інакше бути не може, якщо маєш високі завдання.
– Якщо залишити за дужками кількох молодих українців, які були в чемпіонських складах, будучи гравцями дубля, останнє чемпіонство Польщі українець завойовував ще 1997 року. І був це екс-динамівець Андрій Михальчук, який, загравши у Відзеві, у підсумку, як і ви, став громадянином Польщі.
– Ох, цікаво! Звісно, хочеться перервати цю смугу й здобути золото. Але у нас уже бувало, що ми боролися за найвищі місця і в підсумку здобували не перше, а срібне чи бронзове. Тому ми відчуваємо всю відповідальність і хочемо здобути титул. Мені особисто приємно, що є шанс, що я стану першим за 21 рік українцем – «містжем Польським».
– У Яґеллонії ви пройшли довгий шлях до визнання – доводилося грати і правого півзахисника, і лівого захисника. Наразі вже остаточно відвоювали улюблене місце центрхава?
– Так, було таке. При нашому колишньому тренерові ще й нападником грав. Нині ж граю тільки в опорній зоні, саме там бачать мене тренери.
– У Білостоку стали своїм?
– Я тут живу вже четвертий рік. Напевно, багато людей мене вже тут знають. Якщо згадати часи, коли я приходив у команду, то з того часу лише двоє гравців, крім мене, залишаються. Невипадково, напевно, вже й капітанську пов’язку довіряють…
– Клуб за цей час вас зумів оцінити? Контракт особистий відрізняється від початкового в рази?
– Вважаю, що це нормальна річ – адже я приходив із Другої ліги, багато кроків робив для власного розвитку. Але я не така людина, щоб зупинятися на досягнутому. Прагну працювати й розвиватися.
– Свого часу, за нашою інформацією, ви відмовили кільком клубам – турецькому, російському та польському гранду. Не шкодували, що тоді сказали «ні»?
– Напевно, відразу підкреслю, що найконкретнішою була одна пропозиція. Турецький Коньяспор хотів купити мене за мільйон євро. Це був, мабуть, мій найреальніший шанс поїхати в сильніший чемпіонат та пограти в Лізі Європи. Але я не живу вчорашнім днем, стараюся думати про сьогоднішнє та завтрашнє, насолоджуватися грою та життям, самовдосконалюватися.
– Скільки ще триватиме ваш контракт і наскільки великі шанси, що ви покинете Яґеллонію ще до його закінчення?
– Чи залишу команду – це не тільки від мене залежить. Побачимо, як закінчиться поточний чемпіонат. Контракт у мене ще два роки. Тож будемо зустрічатися з президентом, спілкуватися, чи захочуть вони мене залишити. Багато буде залежати від цього сезону та його підсумків, тому наразі думаю суто над тим, як допомогти Яґеллонії у досягненні її турнірних задач.
Источник: Sportarena.ua
