Створюючи текст, письменник не зобов’язаний дбати про достовірність. Хороше письмо повинно лише бути правдоподібним у відповідності до законів реального чи вигаданого світу. Проте спортивний автор, як журналіст, все ж має певні обов’язки (в тому числі перед законом), зокрема – подавати об’єктивну і достовірну інформацію. Маса матеріалів на футбольну тему, однак, мають відверто спекулятивний характер і повні суб’єктивних суджень, нерідко не зовсім адекватних. Великої трагедії в цьому немає, але є маленький грішок. Висловлюючи здогад чи оперуючи підібраними десь фактами, ти завжди ризикуєш ввести читача в оману. Це усвідомлення часом змушує відчувати себе обманщиком.
Минулого тижня на одному доволі якісному футбольному ресурсі мені потрапив на очі матеріал про Тоттнем, а саме про трирічну співпрацю лондонського клубу з нині безробітним голландським спеціалістом Мартіном Йолом. В матеріалі стверджувалося, що перебування Йола на Уайт Харт Лейн заклало підвалини прогресу, який Тоттнем пережив у наступне десятиліття. Бачите, саме в період його роботи більшою мірою сформувався колектив, який згодом гратиме в плей-офф Ліги чемпіонів під керівництвом Херрі Реднаппа. Юнес Кабуль, Гарет Бейл, Джермейн Джинас, Аарон Леннон та Том Хаддлстоун – всі вони завдячують своїми дебютами в складі Шпор Мартіну Йолу.
Окрім того, авторка стверджувала, що голландцю вдалося зняти з лондонців лушпиння посередності, адже команда заграла в безкомпромісний атакувальний футбол. Також Тоттнем вперше за 16 років обіграв Челсі, а ще ледь не фінішував у топ-четвірці – на заваді стало сумнозвісне отруєння гравців перед фінальною грою сезону в 2006-му. Коли ти читаєш перелік цих т.з. заслуг, то напівсвідомо погоджуєшся з тим, що таки хороший спеціаліст цей Йол. Відразу пригадався й сезон 2008/09, коли Гамбург під керівництвом цього тренера зайняв п’яту сходинку турнірної таблиці в Бундеслізі, а також грав у півфіналах Кубків Німеччини та УЄФА.
Власне, не дуже приємно закінчилася лише співпраця голландця з Фулхемом, і то – по двох доволі солідних сезонах. Окрім того, Мартіну Йолу не бракувало колоритності і харизми, і він викликав симпатію у більшості вболівальників. А нам характерно приписувати хороші якості тим, кому ми вже й так симпатизуємо. Та ця стаття змусила мене згадати історію, розказану кілька років тому Рафаелем Хьонігштайном, німецьким журналістом, який оглядає Бундеслігу для The Guardian. Хьонігштайн якось поспілкувався з футбольним агентом, чиїми клієнтами були кілька гравців, які виступали за Гамбург під керівництвом Йола. У агента не було жодних претензій до голландця, і його футболістам загалом сподобалося з ним працювати.
Однак як тренер Мартін Йол своїх підопічних особливо не вразив. Він не допускався великих помилок, однак і нічого нового не привніс, покладаючись на вміння своїх гравців. Йол не вірив у тактичні тонкощі, і його функції фактично обмежувалися вибором складу та схеми, а також мотиваційною промовою перед виходом на поле. Правильно вибрати склад на гру та добряче накрутити футболістів теж, мабуть, не так вже й легко, однак у наш час це вважається недостатнім для футболу на високому рівні. Таких спеціалістів нині навіть невибагливий український вболівальник часто зневажливо називає «фізкультурниками».
Цей приклад демонструє наскільки відірваним є футбольний медіапласт від того, що насправді відбувається під час тренувального процесу, в роздягальні і під час підготовки до матчів. Тренерів нам лишається оцінювати за результатами, виступами команд, часом – за їхніми відповідями на прес-конференціях та спритністю на трансферному ринку. Але цього недостатньо для того, щоби вповні оцінити їх роботу. Ясна річ, трапляється й так, що команда під керівництвом тренера починає грати у виразному стилі, який явно є наслідком впливу наставника – почерк Тоні П’юліса такий же відчутний, як і Юргена Клоппа. Проте у випадку більшості з тренерів ми поняття не маємо, чим конкретно вони займаються з командою.
Гравці надто рідко діляться своїми справжніми враженнями від роботи з тим чи іншим спеціалістом. Футболісти, що «виносять сміття з хати», зазнають осуду, в футболі культивується практика кругової поруки. Порушується вона лише в окремих випадках, коли відносини тренера та гравців псуються настільки, що це призводить до кризи – згадаймо емоційний та короткочасний шлюб Паоло Ді Каніо та Сандерленда. Час від часу той чи інший гравець в присмерку кар’єри чи по її завершенню ділиться враженнями від своїх наставників в інтерв’ю чи автобіографії. У своїй книзі 2011-го року Філіп Лам розповів саме про некомпетентність. Руді Фьоллер, як тренер, з яким збірна Німеччини взяла срібні медалі ЧС-2002 та провалила Євро 2004, обмежувався приблизно тими ж діями, що і Йол у Гамбурзі – вибором складу та формації.
Власне, навіть скрупульозна робота того чи іншого тренера не обов’язково приводить до видатних результатів. Навряд чи можна сумніватися у професіоналізмі Антоніо Конте, Маурісіо Почеттіно чи Хосепа Гвардіоли, однак щоразу, коли читаєте про те, що саме цей чи інший тренер привів команду до успіху, не забувайте – від конкретних людей залежить лише ось стільки. Минулого року мало хто скупився на компліменти тактичному хисту Конте, а нині лише по третині сезону багато хто поспішає віддати титул чемпіона АПЛ Манчестер Сіті та вихваляє геній Гвардіоли. Нещодавно у своїй колонці для Daily Mail навіть бідолашний Алан Пардью написав, що каталонець уже вивів Ман Сіті у окрему категорію і вводить в Англії нові стандарти.
Але наскільки поточний успіх команди залежить від здоров’я та фізичної форми власних гравців та проблем конкурентів? В якій мірі на руку їй зіграв випадок? Оцінити вплив цих нюансів важко, особливо якщо, окрім побаченого по телевізору чи на стадіоні, ти можеш покладатися лише на написане не надто відповідальним автором (навіть якщо він колишній гравець чи тренер), який полюбляє розповідати красиві історії та зловживати кліше.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться