Якщо замислитися, то, на перший погляд, іспанський мундіаль видався напрочуд цікавим та сповненим інтриг – весь світ із захопленням спостерігав за неймовірно драйвовою збірною Польщі, яка, вирвавши бронзу чемпіонату, повторила успіх восьмирічної давнини; не менш здивували і синхронні «вильоти» Бразилії, Англії, СРСР та чинного володаря кубка – Аргентини, у складі якої виступали Маріо Кемпес та Дієго Марадона. Хтось скаже, що змагання втратило у видовищі, однак, в цілому, розіграш подарував справжнє футбольне свято, однозначно варте уваги. Втім, не обійшлося, як то кажуть, і без ложки дьогтю, якої вистачило для того, щоб кинути тінь сумніву щодо компетенції організаторів світової першості та ФІФА – причиною якраз став вищезгаданий педантизм, проявлений у матчі між ФРН та Австрією.
Так от, так склалося, що доля звела у першому груповому раунді Чилі, Алжир, ФРН та Австрію. Зважаючи на перелік суперників, здавалося б, у групі 2 «вималювалися» очевидні фаворити та аутсайдери – Німеччина виступала у якості беззаперечного претендента на вихід із квартету, австрійці виглядали досвідченішими на тлі латиноамериканців, а на алжирців, що дебютували на заході такого високого рівня, ніхто особливо і не розраховував. Проте передбачення аналітиків підтвердилися лише частково – якщо Ла Роха провалилася у всіх трьох матчах, то Лиси пустелі добряче «покусали» конкурентів.
Вагомим «дзвіночком», що натякав на серйозність намірів африканців, став поєдинок із німцями – Алжир в першому турі сенсаційно обіграв зіркових опонентів 2:1, а в останньому, перегравши чилійців (3:2), опинився на другій сходинці у групі. Але, згідно з регламентом, Австрія та ФРН зустрічались в останньому турі аж наступного дня. Нащадки легендарної Вундертім випереджали алжирських переслідувачів за рахунок різниці забитих та пропущених м’ячів, а Бундестім все ще зберігав теоретичні шанси на вихід в плей-офф. Для цього Юппу Дервалю була конче потрібна перемога. Важливість третього туру усвідомлювали і австрійці – так, команда набрала хід і практично однією ногою перетнула груповий бар’єр, але все рівно, напередодні дуелі, Георг Шмідт нервував та побоювався німецької машини: варто було Орлам забити більше двох м’ячів, як його сподівання б розбилися в пух і прах.
До сьогодні невідомо, чи домовлялися в кулуарах обидва тренери про сприятливий рахунок (принаймні, офіційних фактів, що підтверджують скоєне, досі немає), але 25 червня команди вийшли на поле в Хіхоні і влаштували посміховисько – німці жваво розпочали матч, на 10-й хвилині відзначився Хорст Хрубеш, а решту відведеного часу – це, панове, цілісіньких вісімдесят хвилин! – збірні просто кволо пасувалися між собою. А що, чому б і ні? Програма «максимум» виконана – за таких обставин і ФРН, і Австрія проходили далі.
Щоправда, фальш, демонстровану гравцями, швидко розкусили уболівальники – уявіть, на стадіоні Ель Молінон була присутня 41 тисяча глядачів, і майже весь матч бідолашні фанати дивилися за тим, як команди буквально «вбивають» час. За весь другий тайм суперники не завдали жодного удару в площину, а про єдиноборства чи динаміку не могло йти і мови – хоча, а навіщо?
Трибуни скандували «Fuera! Fuera!» («Геть!»), а коментатори закликали телеглядачів не дивитися матч і вимикати телевізори. Наприклад, так вчинив австрійський коментатор Роберт Зігер.
«Я ніколи не забуду той матч. Я приїхав із Мадриду в Хіхон, з надією на те, що Австрія «виб’є» Німеччину із чемпіонату світу. Це був би великий успіх для нашого престижу, – наголосив Зігер.- Німці розпочали дуже агресивно, рано вийшли у лідери, і я подумав: «О, Боже, якщо ми програємо 0:3, то точно вилетимо». Я тоді сказав знамениту фразу «Мені соромно за гру австрійської команди», тому що я не розумів, що коїться на полі. В той момент я і не думав про наслідки. Проте після цього великого скандалу не сталося – деякі гравці навіть вимагали моєї відставки, але населення Австрії було повністю за мене».
Зігера підтримав німецький візаві Зберхард Штанек: «Те, що тут відбувається, ганебне і не має нічого спільного з футболом. Ви можете казати, що хочете, але не кожна мета виправдовує засоби».
Підсумок матчу викликав справедливі обурення та резонанс – а як ще адекватно реагувати на, без сумніву, холодний та тонкий розрахунок, вигідний обом командам? Ясна річ, що на папері винуватців даного фарсу було вкрай важко бодай у чомусь звинуватити – прямих доказів, які б вказували на те, що поєдинок між збірними Німеччини та Австрії виявився договірним, банально не знайшлося.
Іспанські видання назвали це «аншлюсом», зробивши референс у бік подій 1938 року; німецька преса, не відстаючи від іноземних колег, розсипалася у нищівних тирадах – провідні таблоїди вийшли із заголовками «Ганьба!», а визнаний колумніст, експерт, екс-захисник збірної ФРН та фіналіст ЧС-1966 Віллі Шульц назвав учасників поєдинку «гангстерами». «Хіхонський пакт про ненапад» (аналогія із пактом Ріббентропа –
Молотова), «Ганьба в Хіхоні» – ось так красномовно відреагували ЗМІ. Що тут уже говорити, якщо звичайні алжирці, австрійці та німці влаштували протести та пікети, а невідомий німецький уболівальник привселюдно спалив національний прапор ФРН.
«Я не знаю, що ви хочете, але ми от особисто пройшли кваліфікацію», – сказав півзахисник Австрії Ханс Кранкль. Гідна відповідь.
«Звичайно, все це було тактично вигідно обом командам і заздалегідь ними передбачено. Але якщо ви думаєте, що з-за цього 10 тисяч синів пустелі повинні влаштувати скандал на стадіоні, то ви помиляєтеся — вони просто багато чого ще не навчилися», – наголосив представник австрійської делегації Ханс Чак.
«З приводу вираження гніву алжирців хочу заявити, що я їх розумію: це виглядало так, як ніби алжирців вигнали з чемпіонату світу. Я не міг більше грати у другому таймі — це дійсно був пакт про ненапад» – згодом заявив захисник Карл-Хайнц Ферстер.
Зі зрозумілих причин скривджені алжирці подали апеляцію, але ФІФА прогнозовано відхилила клопотання та залишила встановлений у Хіхоні результат у силі. Таким чином у Лисів пустелі було фактично відібрано можливість добитися історичного успіху – не лише вперше за час існування національної команди кваліфікуватися на чемпіонат світу, але і, як мінімум, потрапити до другого групового раунду. Скоріше за все, що далі би Алжир вилетів із турніру – враховуючи те, що у наступній стадії Бундестім довелося змагатися із Англією та Іспанією, а Австрія натрапила на потужну Францію, у складі якої «запалював» Мішель Платіні – але це аж ніяк не дозволяє будь-кому применшувати чи нехтувати здобутками африканців.
В принципі, це не настільки важливо (хто зна, в фантастичній теорії чи паралельному всесвіті Алжир міг би і виграти мундіаль) – головне, що був порушений спортивний принцип, на якому базуються основні догмати гри. Це, зрештою, розуміли не тільки ображені, але і представники мас-медіа та небайдужі фанати, що, без перебільшення, за Зелених стояли горою – як не крути, колектив демонстрував доволі симпатичний футбол і точно заслуговував на вихід із квартету.
До речі, про догмати – розголос, спровокований подією такого масштабу, все-таки вплинув на проведення політики ФІФА. Варто зауважити, що федерація достеменно ще не знала як об’єктивно діяти в подібних ситуаціях і потребувала більш чітких інструкцій – з часом вони з’явилися у вигляді славнозвісного кодексу чесних правил або ж, як їх ще називають, принципів фейр-плей (втім, до цього кроку в Цюріху дійшли з початком 90-х років минулого століття). Але що ж робити зараз, у 1980-х, коли такі колізії плямують авторитет? Найвища футбольна інстанція вирішила внести корективи до регламенту, які світ побачив у дії на ЧС у Мексиці – як наслідок, з 1986 року всі матчі заключного туру групового етапу проводяться в один і той же час, щоб уникнути «домовленостей» та інших афер між суперниками.
Тож можна сказати, що в деякому сенсі завдяки Алжиру відбулися зміни, спрямовані на покращення якості гри – скандал створив ґрунт для обговорення, прикував увагу чиновників та, врешті-решт, змусив їх діяти; не менш легендарна в негативному контексті та оповита міфами зустріч між Іспанією та Мальтою (12:1) під час відбору ЧЕ-1984 остаточно переконала громадськість у необхідності та доцільності трансформацій.
З негативного – ні Австрія, ні ФРН не змогли сповна скористатися авантюрою, натомість поставивши під загрозу власні репутації. Тобто вийшло так, що ризикований вчинок збірних цілком не виправдався – Австрія попрощалася із турніром у другому груповому раунді, поступившись Франції із мінімальними 0:1, а Манншафт дісталися до фіналу ЧС, але у вирішальному двобої були нещадно биті Скуадрою Адзуррою 1:3.
Цікаво, що публіка, котра зібралася на Сантьяго Бернабеу, не стільки підтримувала підопічних Енцо Беарзота, як із нотками люті та ненависті ганьбила німців – по-перше, Бундестім залишили за бортом змагання Фурію Роху, а по-друге, уболівальники не забули цирк двотижневої давності у Хіхоні. Тому поразка Юппа Дерваля та компанії сприймалася як подвійний реванш та встановлення істинної справедливості – глядачі відверто глузували над футболістами у біло-чорній формі, а коли м’яч потрапляв до рук Харальда Шумахера, то фанати свистіли у бік голкіпера.
В історії багатьох команд бувають як світлі, так і темні моменти, дехто ретельно ховає свої скелети у шафі та намагається уберегтися від критики. Те що сталося із Австрією та Німеччиною – випадок непоодинокий та, звісно, непристойний, але є одне «але». Головне, які висновки зробили збірні і як провели роботу над помилками – це своєрідний приклад та досвід, який повчає і змушує робити нашу улюблену гру «прозорішою». Погодьтеся, інколи варто шукати «плюси» і в негативі – хто знає, може, якраз саме вони допоможуть добитися позитиву.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться