Александр Нойок, dinamo-minsk.by
Взимку минулого року опорний півзахисник Металіста Олександр Нойок перебрався до мінського Динамо. Якщо ще три роки тому цей перехід викликав певний резонанс, то сьогодні про нього швидко забули. Ситуація в Україні змушує наших футболістів відбувати у найбільш екзотичні куточки планети, і Білорусь серед них далеко не на першому місці.
Одному із найкращих вихованців Шахтаря свого покоління вдалося стати «своїм» у столиці – у цьому сезоні він провів аж 29 матчів, а тренерський штаб використовував Нойка на абсолютно різних позиціях – від центрального захисника до флангового хавбека. Чемпіонат Білорусі вже завершився, а Динамо фінішувало на третьому місці, завоювавши путівку до Ліги Європи. Зіграє там і українець – контракт Олександра з мінчанами триває ще 2 роки.
«В Україні все кипить-бурлить, а в Білорусі життя розписане по хвилинах»
— Ти відчуваєш себе щасливою людиною в Мінську?
— Я почуваю себе тут добре й комфортно. Тим більше, Динамо для Білорусі – велика команда, а Мінськ – красиве місто. Тут дуже спокійне життя, чисто на вулицях – мені все дуже подобається.
— До чого в Білорусі було найважче звикнути?
— Тут життя проходить в іншому ритмі. Воно не таке темпове, як в Україні. У нас все кипить-бурлить, пробки-затори, а тут все розписано по хвилинах.
— Документи на вулицях і взагалі часто перевіряють?
— Так. Мені адміністратор завжди каже брати все з собою. Головне, щоб була видна моя прописка, бо тут реально їх перевіряють. Раз в тиждень, коли гуляю центром, є такий нюанс.
— У Білорусі існує жорстка система штрафів за будь-які правопорушення. Часто попадався місцевій міліції з якимось порушенням?
— Частенько. Коли лише купив машину, то подумав собі, що застрахуюсь трохи пізніше. В Україні ж можна домовитися (сміється), а тут все не так. Порушив – поїдь в банк і оплати. Якщо пише десь, що треба їхати 90 кілометрів в годину, то швидкість в 91 – це вже порушення. Різниця невелика, але штрафи мені за таке приходили розміром в 10 білоруських рублів (десь 130 гривень).
Навіть коли оформлював машину на білоруські номери, то мав невеличку проблему. В Україні ж тобі все зроблять за 5 хвилин у МРЕВ, а тут треба побігати.
— Також тут існують штрафи за нецензурні слова, чим футболісти частенько зловживають на полі… Ще ніхто зі знайомих гравців чи тренерів не потрапляв на такий гачок закону?
— Наш тренер Боровський дуже акцентує на цьому увагу, але важко на полі стримувати емоції. Правда, ніколи не чув, щоб когось штрафували за таке. Хоча тренер про це і попереджував.
— Раніше казали, що такий поширений в Європі Wi-Fi в Білорусі є екзотикою…
— Не сказав би, що тут його нема, але є певні нюанси. До цього з часом звикаєш і все стає нормально. Хоча спочатку було незрозуміло, звісно.
— Яка головна різниця між українцями та білорусами?
— Й тим, й іншим можу сказати лише компліменти. В Білорусі є постійний порядок, що дає надію на наступний день. В Україні ж трошки важче з цим, бо в нас іде війна. Тому в людей нема ніякого захисту. Наприклад, моя мама – пенсіонер. Вона пропрацювала 27 років у відділі вагітних, а у неї пенсія 40 доларів. Невже вона заслужила на такі гроші? Вона ж відповідала за народжуваність народу!
В Білорусі є нормальна мінімальна зарплата, соціальний пакет. Сказав би, що саме в цьому різниця. Також українці більш відкриті, а білоруси – більш замкнуті. Правда, не знаю, з чим це пов’язано.
— Юра Габовда раніше в інтерв’ю говорив, що в Білорусі продавчиня в магазині «дивиться на тебе так, наче ти їй щось винен». Відчуваєш таке?
— Звісно, дещо Юра правий, але я не так часто потрапляв у такі ситуації. Спочатку на це звертав увагу, а потім звик уже.
— Загалом у Мінську є де провести вільний час?
— Звичайно. Є безліч ресторанів, де можна смачно поїсти. Навіть є заклад з українською кухнею. За рік я вже тут обжився й знаю, куди з друзями по команді можна піти попити смачної кави (посміхається) чи кудись на концерт. Скажу, що тут дуже круто на хокеї – його в Білорусі люблять куди більше, аніж футбол.
Хоча, на перший погляд, для хокею більше всього потрібно. Для футболу що треба? Є м’яч і майданчик, та й бігаєш собі, а для хокею потрібен недешевий інвентар… Але нічого, будемо сподіватися, що і тут футбол почне більше розвиватися. Тим більше, недавно читав інтерв’ю президента Білорусі, то він зазначив, що в його серці також є місце для футболу. Тут люблять футбол, але на стадіонах нема таких комфортних умов як на хокеї. Там можна подивитися гру в «тепличних» умовах, а на стадіоні треба трохи померзнути.
«Білоруси розділяють Україну на Захід та Схід»
— Що ти знав про Білорусь до приїзду сюди?
— Мало знав. Знав, що тут є БАТЕ, Динамо Мінськ і Шахтар з Солігорська, бо там Вася Кобін грав (сміється). Точно підозрював, що тут буде непросто. Навіть коли ми на рівні різних збірних України грали з білорусами, то це були дуже важкі матчі. Білоруси нам нагадували таких собі бійців до мозку кісток. Це й підтвердилося на футбольних полях.
— Що білоруси знають про Україну? Яка в них склалася картинка про нашу країну?
— Білоруси розділяють Україну на Захід та Схід. Вони знають, що в нас хороший народ – про це всі говорять. Звісно, знають що йде війна – це не дуже добре.
— Які можеш дати поради нашим футболістам, які хочуть поїхати в Білорусь?
— Показувати український бійцівський характер і боротися на полі до останнього. Хлопці мають знати, що тут є стабільність, але те, що ти її заслуговуєш, треба повністю доводити на футбольному полі. Також потрібно поводити себе скромно й бути уважним і вимогливим до себе. Коли людина порядна, в неї все всюди буде нормально.
— Партнери по команді часто розпитують про війну?
— Так. Це дуже тонка для мене тема, тому я не хочу багато про це балакати. Стає реально страшно. З села, в якому я виріс, багато хлопців поїхало в АТО.
— Вдома часто буваєш?
— Ні, але до мене прилітають батьки. Чесно кажучи, вони в шоці від Мінська – тут вони, наче маленькі діти. Їм багато що нагадує Радянський Союз. Тато часто на щось показує пальцем і згадує, як було колись. В Мінську неймовірний порядок. Скажу, що тут люди інколи навіть машини не закривають, криміналу немає взагалі, всі впевнені в своїй безпеці. Для цього держава виділяє чималі кошти. Якщо згадувати ситуацію в Україні, стає трохи боляче.
— Склався такий стереотип, що в Білорусі багато картоплі. Багато їси цей продукт?
— Небагато, але «пюрешечка» тут справді смачна (сміється). Порекомендую вам суп місцевий – холодник із буряка. Варто спробувати! Також хороші тут молочні продукти. Колгоспи В Білорусі працюють не так, як у нас. У мене на Херсонщині все стоїть і люди без роботи. Молоко дешевше за воду. Для чого тоді корову тримати? В селі без цього з розуму можна зійти. Треба ж десь працювати.
«Рідною позицією раніше вважав опорного півзахисника, а зараз для мене всі позиції – рідні»
— Головний тренер Динамо використовує тебе на абсолютно різних позиціях і в захисті, і в півзахисті. Вже звик до цього?
— Та вже звик. Я футболіст такого формату, що можу всюди грати. Ще в молодіжці Олександра Головка я центрального захисника грав, так що з цим питань нема. Це мені дуже допомагає тепер. Своєю рідною позицією я раніше вважав опорного півзахисника, а зараз для мене всі позиції – рідні (усміхається). Нема великого дискомфорту, коли мою позицію різко змінюють. Така я вже людина – універсальна.
— У Білорусі можна рости як футболіст?
— Відчуваю в середині себе, що виріс. Тут бійцівські якості потрібні вдвічі більше, аніж в Україні. У Динамо ти не маєш шансу на помилку – вболівальники, керівництво, тренер постійно вимагають результату. В підсвідомості ти розумієш, що повинен доводити свою силу на полі. В іншому випадку – відчуваєш тиск зі сторони фанатів та преси. Також скажу, що преса в Білорусі досить своєрідна. Любить трохи пополивати футболістів всім, що стосується неспортивних справ.
— Білоруський тренер Олег Дулуб говорив про те, що увага до футболу в Україні та Білорусі — кардинально різна. Тебе часто впізнають на вулицях у Мінську?
— Дуже рідко впізнають, скажу чесно. В Україні ажіотаж навколо футболу більший. У нас кілька аналітичних передач є, і матчі всі показують. В Білорусі більше люблять хокей, але ті, хто ходить на футбол, вже віддані цьому спорту. Мені сам білоруський чемпіонат сподобався. Він досить непередбачуваний – тут кожен кожного може обіграти.
— А культура вболівання на стадіоні відрізняється?
— По-перше, в Україні більше людей ходить на футбол, а, по-друге, тут менше класних стадіонів. Є ж різниця, де грати – на футбольному майданчику в дворі чи на стадіоні. У Білорусі мало яскравих арен. Хіба можу відзначити Борисов-Арену. Ще відзначу наш зручний стадіон Трактор.
— Чому Динамо нереально боротися за чемпіонство з БАТЕ?
— Чому нереально? Реально. У нас теж хороша команда, але БАТЕ теж сила (усміхається). Але чемпіонат – це змагання на довгу дистанцію. Що вже зараз говорити? Після бою кулаками не махають. З однієї сторони я бронзовий призер чемпіонату Білорусі, а з іншої — шкода, що втратили чемпіонство. Дивишся: і там очки випустили, і там… Хоча цього року справді мали шанси на чемпіонство (чи бодай на срібло).
— У тебе не виникало великої різниці між футболом в Україні та футболом в Білорусі?
— Ні. Обидва чемпіонати – «закриті». І там, і тут важко розкрити оборону, всюди багато боротьби. Коли в Україні грали солідні виконавці, то різниця була, але зараз все вирівнялося. Хлопці з U-19 та молодіжок одразу ж грають у вищій лізі. У Білорусі грають досвідченіші футболісти, хоча й не такі майстерні, як у нас.
— Ти своє найближче майбутнє пов’язуєш з Білоруссю?
— У мене був контракт з Динамо на 1 рік, а я продовжив його ще на 2. Тому ще 2 сезони буду тут. В Білорусі реально щасливий. Тьху-тьху (Саша тричі стукає по столу. — прим. А.С.). Дай Бог, аби й далі все так було добре.
«Зараз в українському футболі мало чого можна аналізувати»
— Як ти взагалі потрапив у Динамо? Як виник цей варіант?
— Вийшло так, що донецький Металург припинив існування… Я завжди згадуватиму цей час як «сказку моей жизни». Зробив би все, щоб там залишитися, але повернувся в Металіст, зірка якого також гасла. Це був час, коли там не було ані копійки. Важко грати, коли нема що додому привезти… Український футбол залишився без грошей, а в країні ще й війна. Що говорити, коли не платили зарплату понад півтора року. Тоді й вирішив щось змінювати в житті й «узяв» вільного агента.
Тоді й надійшла пропозиція від Динамо, куди я приїхав на оглядини. Мені через п’ять днів сказали, що все нормально. Лише попросили трохи почекати. Днів через 10 мене запросили на збори команди в Туреччину, де я й підписав контракт. Так і почалася моя білоруська історія.
— 3 роки тому ти міг уявити, що тебе занесе сюди?
— Навіть не знаю, не думав взагалі про це. Життя тебе саме несе. Такий важкий час зараз, але Бог знає куди і в який час мене нести.
— У чемпіонаті Білорусі грає багато українців. Як гадаєш, з чим саме це пов’язано?
— Футболісти сюди їдуть, тому що тут ти знаєш, що в тебе певного числа точно буде зарплата. Це дуже добре, бо ти працюєш і ризикуєш своїм здоров’ям зовсім не дарма. Українці від цього вже відвикли. Лише Динамо та Шахтар стабільно виплачують зарплати, тому гравці й звертають увагу на варіанти в Білорусі.
— Тобто 3 роки тому ти навряд звернув би увагу на Білорусь?
— Мабуть, так. Тоді ж ніхто не знав, що зараз у нас таке буде. Чемпіонат тоді в нас був суперовий, ми ж майже Росію наздогнали. У нас аналітичні програми дуже круті були, а зараз яка ж аналітика? Тобі видніше, звісно, але, мені здається, що зараз мало що аналізувати. Це не в образу нікому – такий час важкий.
— Свого часу ти, капітан молодіжного складу Шахтаря, перейшов у Металіст. Чому? Що трапилося?
— У мене тоді було багато варіантів, але я вирішив не продовжувати контракту з Шахтарем.
— Чому саме?
— Не вірив в те, що в мене вийде щось у цій команді, тому почав пошуки інших варіантів. У мене якраз залишалося півроку до завершення контракту, і я міг з будь-ким підписати попередню угоду. Чомусь вибрав Металіст і переїхав у Харків. Там мені говорили, що розраховуватимуть на мене і що я зможу рости біля досвідчених футболістів. Обіцяли також, що я отримаю шанс довести свою професійну придатність.
Я тоді був дуже окрилений. Працював, працював, працював, але шансу ніхто так і не давав. Чесно кажучи, почав тухнути й ставало важко. Може, тренер боявся ризикувати, я не знаю. За першу команду Металіста я практично не грав, а лише за «дубль». Коли прийшла пропозиція перейти в донецький Металург, я взагалі не думав і попросився в оренду. Це були супер-часи.
— Сергій Палкін заявляв, що молоді футболісти, які йдуть з Шахтаря, не мають майбутнього…
— Нічого про це не казатиму. Для чого воно мені треба? То вже такі вершини, які не хочеться чіпати.
— Чудовий період в Металурзі, а потім повернення у кризовий Металіст. Різниця між цими клубами була величезною?
— Металург визнали банкрутом, але я в будь-якому випадку повинен був повернутися в Металіст. У цій команді тоді змінився тренер, і зразу ж все пішло не так. Видно, то була не моя команда. Футболіст повинен відчувати себе добре й «літати». Я ж в Металурзі грав, а в Харкові — взагалі ні. Напевно, Севідов мене не бачив в основному складі.
Хоча на зборах я грав, але в чемпіонаті не грав, чекав свого шансу турів п’ять, потім почав виходити наполе. Та воно якось зім’ято вийшло… Лише люди й вболівальники тамтешні назавжди залишаться в моєму серці. А футбольний період там мені не вдався. Тут нема чого приховувати.
— У Металісті тоді було повно труднощів — від проблем з електроенергією до відсутності опалення. Що запам’яталося найбільше в плані побуту?
— Ой, та коли я повернувся, то там взагалі жах був. Дівчата нам на базі старалися і якось готували їжу — з сокири кашу (сміється). Опалення не було, води не було, доводилося митися в брудному басейні, всі це знають. Виручало те, що була хороша «пацанська» команда. Якщо були б гроші, то, впевнений, були б зовсім інші результати. Але деякі люди (маю на увазі керівників) просто не хотіли прогресу команди.
У команді ми всі добре дружили й переводили всі проблеми в гумор. Нема води — нічого, підемо в басейн покупаємося, загартуємося (сміється). Всі жили на базі, тому постійно грали в карти. Таке враження, що в таборі якомусь перебували. Коли двадцять мужиків живуть в одному приміщенні, то є з чого посміятися. Ось зараз зідзвонювалися з Льопою, Полянським, Чурковим, Рижуком, то добре насміялися, згадуючи цей час. Та й у Севідова гумор – дай Боже. Він «підсипав» дуже нормально, тому та атмосфера нас і рятувала хоч трохи.
— У Металісті тобі залишились винні багато грошей?
— Так. У мене десь папірець вдома лежить, де записано. Він вже ніякої юридичної сили не має, то хай десь у рамочці повисить і в моїх спогадах. То вже історія.
— Скажи чесно, в українському футболі розчарувався?
— Звичайно! Майже всі команди, в яких я грав припинили існування (Говерла, Металург Донецьк, Металіст. — прим. А.С.). Дуже різко все відбулося. Йде війна, спорту немає… Ну, як немає – ще залишилися хороші футболісти, але чемпіонат вже не такий, як був раніше. Думаю, ніколи таким він вже й не буде.
Источник: Sportarena.ua
