Біблія розповідає багато цікавих історій. Бог зображується там умільцем карати людей найрізноманітнішими витонченими способами. Віруючі головним покаранням вважають вигнання Адама та Єви з Раю та намагаються протягом життя зробити усе можливе, аби якимось чином заслужити повернення туди. У світської люди свої погляди на біблійні оповідки. І тоді головним ударом по людству треба вважати не гріхопадіння Єви, не Всесвітній потоп, а Вавілонську башту.
Розділити по національності — ось найбільш болючий удар, якого міг завдати головний герой цієї книги своїм лютим ворогам — людям.
Радикалізація поняття патріотизму призвела до виникнення націоналізму. І у нерівній боротьбі з глобалізацією та космополітизмом націоналізм завжди переможе. Адже люди завжди легше бачать відмінності, ніж спільні риси. А не такий як я — завжди поганий. Хіба це не загальна норма?
Совєтський союз свого часу створював доктрину рівності усіх людей, у тому числі й зникнення націй. У межах своєї держави це майже вдалося зробити, проте за територією «великого и могучего» завжди були вороги-капіталісти: американці, британці, німці та інші. Націоналізм є всюди, навіть там, де здається створюють йому протилежність.
На руїнах совєтського футболу було створено безліч різних футбольних країн, у яких спільним стало одне дуже і дуже дивне твердження: легіонер має бути на голову вищим за місцевого виконавця. Запитання, мовляв, чому завжди натикалось на якесь нерозбірливе марення та ліміти на місцевих (адже нелогічно називати лімітом на легіонерів обмеження у кількості семи гравців). Штучно вводити гравців до складу — найлегший спосіб імітувати розвиток. Тобто легіонер має бути обов’язкового удвічі кращим за місцевого гравця. А якщо у півтора рази, то він уже не підходить. А якщо того ж рівня, то він взагалі не потрібен. Нехай він навіть більш професійно ставиться до своїх обов’язків, більше навчений та краще розуміє гру.
Навіщо брати чужого, якщо він нічим не краще за свого. Типовий націоналізм. Бог може бути задоволеним.
І хоча за багато років в українському футболі було безліч різних прикладів, від запрошеного легіонера все одно очікують чогось неймовірного. Завжди.
Мігел Велозу переходив до Динамо відразу після Євро-2012. Зі своєю збірною Португалії Мігел дійшов до півфіналу турніру, де лише в серії пенальті його команда програла самій Іспанії. Основний гравець однієї з найкращих команд Європи — рівень очікувань підскакував до небес.
Ще тоді мало хто помічав, що Велозу на клубному рівні грає за скромну Дженоа, де не завжди потрапляє до стартового складу. Та збірна Португалії сама по собі була обмеженою, хоча й добре готовою командою. Але вона більше заважала грати суперникам та досягала успіху своїми командними якостями.
В центрі поля поряд с Мігелем грали два динамічні хавбеки Рауль Мейрелеш та Жоау Моутінью, які контролювали гру команди. Велозу виконував роль звичного опорного хавбека, який підбирав м’ячі та збивав темп своїми повільними поперечними передачами. Коли треба було швидко довести м’яча до Роналду, то цим займались зовсім інші люди.
Велозу був міцним механізмом у цій системі. Важко було його уявити сильним де-інде. Взагалі сама по собі підготовка португальських футболістів здається не розрахована на створення різнобічних гравців. Вона схожа з голландською на папері (невеличка країна, робота з кожним гравцем, прихильність до однієї системи), але голландці пропагують універсалізм. У Португалії вирощують сильних, але дуже вузькоспеціалізованих гравців. Тому Кріштіану Роналду і є винятком з системи.
Мігел відіграв у Динамо чотири роки. За цей час у нього було багато різних відрізків від одного з лідерів команди на початку та в самому кінці кар’єри в Динамо, так від ненависного гравця при Олегові Блохіну та далекого резервіста у перший сезон Сергія Реброва. Загальним враженням від виступів Мігела у Динамо є фраза: міг би й краще. Але чому міг? І тим більше, чому повинен був краще — ніхто не знає відповіді.
Хоча статистично та візуально Велозу виглядав якось по-іншому, при більш детальному погляді вийде навпаки — більш стабільного гравця за ці чотири роки не знайти. Просто минулого сезону Сергій Рибалка та інші хавбеки проводили більш потужний сезон, тому Велозу й не проходив до складу. Навесні і вищезгаданий Рибалка, і Денис Гармаш, і Сергій Сидорчук виглядали не найкращим чином, тому Мігел повернув собі роль безумовного гравця основного складу. Чи невже можна говорити, що він видавив зі складу Гармаша своєю неймовірною формою?
Стабільність Велозу полягає у тому, що коливання між його найкращими та найгіршими матчами не настільки високі, як у інших хавбеків Динамо. Він завжди грав однаково на відміну від того ж Гармаша. Так, від нього очікували більшого. Мігел мав отримати роль Рибалки ще до повернення того зі Словану.
Усі чотири роки португалець відіграв у Динамо з тим же фоном, з яким він й залишає команду: могло бути краще. Проблема очікувань — це ж проблема не того, від кого очікують. Мігел Велозу провів кар’єру у Динамо на одному звичному рівні. Нехай він і не такий високий, який би хотілось бачити уболівальникам та представникам клубу.
Але на краще від нього чекали лише через одне: він легіонер та має бути на голову сильнішим за місцевого. Це аксіома.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться