Одна душевнохвора людина в середині XX зробила дуже багато, аби поняття націоналізм в сучасному світі вживалось у контексті лайки чи навіть злочину. Після винищення людей за національною ознакою, найбільшої в історії людства війни та інших страшних речей у світі відбувся великий глобалістичний та гуманістичний процес, який мав стерти нації, раси, відмінні віросповідання, кордони, статі.

На багато років ідея націоналізму по всій Європі була глибоко схована у потайний та добре зачинений підвал, куди ніхто не міг дістатись. Лише невеликі острівці в Європі були оплотом націоналізму. Проте вони були якраз чудовим показником тих жахіть, до яких ніби призводить ідея. Націоналізм – це теракти та війни. Поглянути хоча б на Атлетик та усю Еускаді (Країну Басків).

Кожен, хто перший раз вивчає цю проблему, від самого початку є упередженим, адже будь-яке попереднє судження засноване на відомих та популярних відомостях, що баски – сепаратисти та терористи. І їх відразу не люблять.

Атлетик у цьому випадку є також частиною упереджених суджень, адже у сучасному світі не повинно бути кордонів та якихось штучних обмежень, вже не кажучи про негласну, а це навіть серйозніше, ніж записана у статуті клуба відмова від появи в клубі гравців, які не мають баскського коріння. Коли в Атлетика розпочинаються проблеми з результатами, відношення до клубу перетворюється на зверхньо-саркастичне. Проте навіть у один з найтяжчих сезонів 1995/96, коли клуб з Більбао боровся за виживання та був близьким, аби перервати свою серію без вильотів з найвищого дивізіону (ніколи не вилітали крім Атлетика ще Реал та Барселона), в клубі відразу сказали: «Нехай ми краще будемо в третій лізі, ніж за нас зіграє не баск».

Під цими словами готові були підписатись майже всі вболівальники команди. Націоналізм вже давно частиною культури басків. Вони просто не знають, як бути іншими. Звичайно такий світогляд виражається не завжди терактами, але націоналіст – це не завжди нацист, він не тільки хоче винищувати інші раси, як навчали в усьому світі після 1945 року. Націоналіст просто ставить інтереси суверенності своєї держави вище інших чинників.

Парадокс Країни Басків у тому, що вона є всього лише набором різних областей Іспанії та Франції. Але це є не стільки проблемою, скільки навіть перевагою для Країни Басків. Вони відомі своєю боротьбою, утратили б свою ідентичність у світі та усякий інтерес.

У разі виходу зі складу Іспанії Еускаді б стала просто однією з рядових країн Європи. Відмовившись від своїх принципів, Атлетик став би звичайним іспанським клубом. А так не виникає ніяких сумнівів: Більбао – не Іспанія, Атлетик – не іспанський клуб.

«Батько басків» письменник Сабіно Арана був якраз нацистом та підтримував ідеї ксенофобії. Він писав про чистоту нації Басків, говорив про переваги біскайця над іспанцем. «Біскаєць – ставний і мужній; іспанець ж або взагалі не знає, що таке стать, або жіночний у своїй зовнішності. Біскаєць енергійний і рухливий; іспанець – ледачий і незграбний. Біскаєць розумний і здатний у всіх сферах діяльності; іспанець дурний і тугодум», – говорив він на з’їзді Баскської Націоналістичної партії.

Він, як і його вчення, яке потім лягло в основу терористичної організації ЕТА (Еускаді Та Аскатасуна), є частиною радикальної історії Країни Басків. Праворадикальне крило націоналістів.

Проте відмова від запрошення футболістів інших національностей, насправді, не частина радикального націоналізму.

У одній з книг про історію націоналізму в Країні Басків розповідається, наскільки важливим для місцевих жителів було таке правило Атлетика та Реал Сос’єдаду. «У найтяжчі часи правління генерала Франко нам заборонялось бути басками, говорити своєю мовою та жити у власній країні, для людей важливо хоча б десь відчувати себе своїм серед своїх».

Реал Сос’єдад відмовився від цього правила у 1989 році, коли придбав ірландського форварда Джона Олдріджа. Тоді в стосунках Країни Басків та Іспанії відбулись значні зміни, до того ж клуб з Доностії не міг конкурувати з іншими клубами. Атлетик постійно перехоплював найкращих молодих гравців, а у інших потім забирали у зрілому віці. Протягом року Барселона підписала відразу трьох гравців команди – Луїса Лопеса Рекарте, Хосе Марію Бакеро та Чіки Берігістайна. Після цього було зроблено крок до змін.

Спочатку Реал Сос’єдад думав лише про іноземців, але в 2001 році трансфер Боріса з Ов’єдо зламав і це правило. В Доностії спочатку дуже погано сприйняли це рішення, саме тоді вперше прозвучала фраза про третій дивізіон та не басків у складі.

Проте згодом ситуація змінилась. І Олдрідж швидко став улюбленцем місцевої публіки, й до інших гравців відносились нормально. Зараз Реал Сос’єдад без проблем купує гравців з інших країн та інших іспанських клубів, хоча все одно залишає великий відсоток басків у складі.

Чекати змін в політиці Атлетика не варто. Ця доктрина настільки стала частиною життєдіяльності клуба та його вболівальників, що змінити її майже нереально. До того ж клуб зараз переживає успішні часи: він займає високі місця в чемпіонаті, досягає успіхів в Європі та навіть перемагає в Суперкубку Іспанії.

Хоча заради простого інтересу було б дуже цікаво побачити, наприклад, виліт команди з найвищого дивізіону. Окрім усього іншого, Атлетик – привід для гордості. Легко відчувати її, коли команда постійно знаходиться серед найкращих, не маючи у складі жодного іспанця та навіть жодного представника іншої національності. Але чи зможуть на Сан Мамесі пишатися командою, яка насправді буде грати у третьому дивізіоні?

Відмову Атлетика від підписання гравців з-за меж однієї національності помилково називають трансферною політикою. За ідеального розвитку подій Атлетик взагалі нікого не хоче підписувати, усі гравці повинні вирощуватись у власній футбольній школі Лемасі. Трансфер Андера Еррери говорить швидше про погану роботу скаутів, ніж про їх успіх. Його потрібно було запросити ще в дитинстві, а не чекати, поки він десь в Арагоні виросте, щоб потім купити баска для головної команди Країни Басків.

Клуб дуже серйозно відноситься до виховання своїх гравців. Зрештою, і Атлетику, і Реал Сос’єдаду довгий час нічого не залишалось. Коли в кінці 80-х – на початку 90-х років поступово відмовились від ліміту на легіонерів, інші клуби могли собі знайти підсилення від Росії до Венесуели, навіть Реал Сос’єдад зламався, але Атлетик вирішив компенсувати це покращенням роботи своєї футбольної школи. Запросити Кріштіану Роналду не вдасться, залишається тільки намагатись його виростити.

За останні 10-15 років Атлетик покращив умови для тренувань молодих гравців, займається пошуком талановитих гравців в усіх куточках світу, адже за часів Франко, а до того Мігеля Прімо де Рівери, а до того під час Карлових воєн багато басків емігрували. Ікер Мун’яін, Емерік Ляпорт, Мікель Сан Хосе, Андер Ітурраспе, Кепа Аррісабалага, Ін’які Вільямс, теперішній капітан команди Маркель Сусаета – це все досить молоді вихованці клубу, які є важливою частиною першої команди.

Завдяки комплексному підходу у роботі, плануванню та працездатності Атлетику вдалось зробити великий крок вперед у своєму розвитку. Якраз про ці звичні для басків характеристики забувають, спершу називаючи їх войовничими, непокірними та гордими. Ні ЕТА, ні Атлетик, навіть не постійне незламне прагнення незалежності повинні бути першою темою для розмови про них. Дехто з вчених називає успіхи економічним чудом, хоча насправді це слово означає дещо інше. Економічний успіх малопримітних регіонів типу Біскайя чи Гіпускоа.

Зрештою, розповідь про сучасний баскський націоналізм та Атлетик не обійдеться без того, щоб не озирнутись в історію.

Зазвичай радикалами називають тих, хто просто не боїться сказати речей, що думають інші. І коли Арана у своєму виступі називав іспанців ледачими та дурними, то не придумував чогось такого, що б не міг почути у приватних бесідах з сусідами чи друзями.

Розвиток Іспанії дуже підкосили її колоніальні успіхи. В державі завжди було вдосталь грошей через сплати данини з великої кількості колоній. А кого не влаштовувало життя в Іспанії, він запросто міг перебратись в Америку, де було повно вільних земель, особливо після винищення корінного населення.

Саме в Більбао та Барселоні відбулось розуміння того, що Іспанія почала сильно відставати у розвитку. В портових містах зі своїм власним самоврядуванням було багато іноземців, які привозили багато чого нового. Так в Іспанії дізнались, що в світі вже добігає кінця промислова революція. Для басків завжди важливо було знаходити свої можливості для розвитку. В рамках договору з Іспанією у місцевих регіонів було власне самоврядування та відмінна від інших областей та колоній система податків. Баскам потрібно було годувати себе самим, а це було непросто в регіоні з непростими природними умовами.

В гірській місцевості виявилось багато залізної руди, за допомогою британського капіталу відкрились підприємства та розпочалась торгівля. Проблеми не змусили себе чекати. Іспанська верхівка захотіла відмінити усі домовленості з басками та взяти від власний контроль успішні нові підприємства. Втрата майже усіх колоній в Америці призвела до фінансового колапсу Іспанського королівства. Якраз в той час розпочалась Перша Карлістьска війна у боротьбі за трон після смерті Фердинанда VII. Баски підтримали Інфанте Карлоса у боротьбі проти Ізабелли II та програли.

Лише в 1878 році після завершення Третьої Карлістської війни Країні Басків повернули економічну автономію. Фактично Іспанія брала просто певний сталий відсоток від заробітків регіону, але не претендувала на решту грошей та контроль за процесами. Проте цих 50 років вистачило, аби баски по-новому зненавиділи іспанців.

У той час багато людей з інших регіонів почали переїжджати на промислові підприємства у Країну Басків. Проте якість їхньої роботи взагалі не влаштовувала місцевих. Вони не знали, що таке сієста, грубо кажучи. Чи дивно, що після такого Атлетик відмовився від «ледачих іспанців» у своїй команді?

В економіці також завжди проявлявся націоналізм басків. Вони спершу намагались забезпечити роботою місцеву громаду, вміли працювати та дивились вперед. Але співпраця з іспанцями не завжди радувала ще й тому, що з Великобританією чи іншими країнами можна було торгувати на рівних умовах, тоді як іспанці по-братські все хотіли забрати й так.

Працювати на експорт завжди було нормою. І зараз місцеві клуби не проти продавати гравців, просто за Хаві Мартінеса, Андера Ерреру чи Асьєра Ілльярраменді потрібно заплатити потрібну суму.

Ідеолог баскського нацизму Арана помер у віці 38 років на самому початку XX століття ще задовго до правила клубів щодо гравців з-за кордону та щодо нової великої хвилі національних рухів. Потім були кілька нових десятиліть за часів Прімо де Рівери та Франко. Місцеве населення тиснули, вибивали з них будь-які ознаки басків, забороняючи мову та символіку. Зрештою, тільки після смерті Франко все почало мінятись в кращий бік.

Але навіть у ті часи були досягнення. Найбільшим з них стало створення у 1956 році Мондрагонської корпорації, яка зараз налічує близько 75 тисяч працівників та має оборот у 12 мільярдів євро. Великою міжнародною компанію став банк BBVA. Розвиток економіки в Країні Басків ніколи не зупиняється. Зараз в Більбао відкрились дослідницькі університетські центри, створені можливості для роботи IT-компаній. Якщо інтереси нації передусім в усіх питаннях, то хіба це не націоналізм?

В ці дні в Каталонії проходить процес референдуму щодо виходу з Іспанії та створенню незалежної держави. Колись саме Еускаді була головним претендентом на те, щоб відколотись від Мадриду. Проте неможливість об’єднання усіх можливих регіонів (частина Наварри все ще під Францією) заважає цьому процесу. Окрім того, економічні успіхи, найкращий ВВП серед усіх провінцій Іспанії та постійне покращення розвитку життя дозволяють не думати про незалежність. Насправді, Країна Басків і так напрочуд незалежна економічно, політично та культурно навіть без визнання світу та під кастільським прапором.

А для підтримки гордості за країну є Атлетик. Його характер націоналізму нікуди не зникне, як і загалом в самій Еускаді.