Доброго осіннього дня, вітаємо вас, друзі!..
І знову розпочинається свято, яке завжди з нами. Турнір, який зігріває нас дощовими осінніми вечорами, а напровесні рятує від «футбольного авітамінозу». Змагання, яке, попри щорічність та регулярність, залишається топ-подією, цікавою всьому світу далеко за межами рідного континенту.
Але ж були часи, коли європейський футбол не був ще настільки прибутковим і добре організованим, і лише журналістська дискусія змусила континент об’єднатися заради того, щоб визначити найкращого. Про появу єврокубкових турнірів, два шляхи їхнього розвитку та революцію, яку ми застали – поговоримо далі.
Кубок усіх кубків, турнір усіх медалей
За двома світовими війнами та самодостатністю статусу «родоначальників футболу» європейці довго не могли дозріти до власних турнірів. Це Копа Америка стартував ще 1916 року, а у Старому Світі власні турніри з’явилися лише у післявоєнні роки, коли відновилася економіка й господарство, а футбол почав стрімкий економічний розвиток і не потребував більше кордонів.
Тіснішали й частішали міжнародні контакти – і після одного з товариських матчів, у якому англійський Вулвергемптон переміг угорський Гонвед з Пушкашем, Божиком, Цибором та Кочишем. 14 грудня 1954 року газета Daily Mail відреагувала на цей успіх земляків статтею із заголовком «Вітання Вовкам, клубним чемпіонам світу!» Виграш у міжнародній зустрічі у «чарівних мадярів», котрі до того перегравали навіть збірну Англії, справив враження на Туманний Альбіон.
Утім, коли номер британського видання потрапив до Франції, знайшлися люди, незгодні із таким формулюванням. Редакція L’Equipe з обуренням сприйняла «самозваних» чемпіонів, і на газетній «летучці» звичайне обговорення перетворилося на історичну ініціативу. Редактор паризького видання, колишній гравець національної збірної Франції Габріель Ано запропонував розробити проект турніру, який би об’єктивно визначав найкращу команду Європи.
Того ж місяця Ано опублікував статтю, у якій розгромив ідею «проголошення» найсильнішої команди континенту й запропонував альтернативу. У статті «Пропонуємо футбольний кубок Європи» L’Equipe подавав ескіз турніру, який мав об’єднати найкращі команди Старого Світу, котрі у спортивній боротьбі визначили б Чемпіона чемпіонів. Колеги Ано з ентузіазмом взялися за новий проект: Жак де Рісвік запропонував можливу схему проведення, а Жак Ферран розробив регламент турніру.
На той час у Європі було вже кілька турнірів, які намагалися об’єднати окремі, сусідні, країни – легендарний «Кубок виклику», «Кубок Мітропи», «Латинський кубок». Однак турніру, який вирізнявся б системністю та шириною географії, континент іще не мав. І «Кубок європейських чемпіонів» ідеально вписувався у вільну нішу.
Журналісти досить ретельно підійшли до проектування турніру – вже тоді була вироблена формула проведення турніру як кубкового змагання, матчі якого проходили б посеред тижня, щоб не заважати національним чемпіонатам (це було дуже важливо, адже попервах єврокубків боялися, вважаючи, що вони зірвуть проведення першостей країн). Також була розроблена двоматчева система – матч вдома, матч на виїзді, яка дозволяла обом командам порадувати своїх вболівальників. Щоправда, попервах у турнірі збиралися задіяти не конкретно чемпіонів, а найкращі, на думку організаторів, клуби з найсильніших чемпіонатів. Утім, уже тоді, на стадії обговорення, висувалася думка, що найоб’єктивнішим критерієм відбору буде саме перемога команди у внутрішній першості.
Не зійти б на манівці
Ідею Габріеля Ано підтримали представники провідних клубів Європи. Лишалося взятися за її реалізацію – ініціативна група написала листи в ФІФА і новостворену УЄФА. Представники L’Equipe Ано та Ферран відвідали перше засідання Конгресу УЄФА ранньою весною 1955 року, а вже 4 вересня у Португалії відбувся матч місцевого Спортинга та белградського Партизана. Поєдинок закінчився бойовою нічиєю – 3:3, а честь забити перший м’яч нового турніру випала гравцеві господарів Мартіншу.
Із цікавинок нового турніру. Зважаючи на його новизну, організаторам довелося чимало посперечатися стосовно деталей проведення. Йшла суперечка: кому належать прибутки за білети на стадіон? Хто має оплачувати арбітраж? Кому грати першим удома? На всі ці питання знайшлися відповіді. Кожна команда отримувала собі всі кошти за глядачів на домашньому матчі, але при цьому брала на себе оплату суддівства (арбітри отримували по 15 швейцарських франків добових – це були не такі й малі гроші, за них можна було поснідати, пообідати, повечеряти, та ще й купити додому кілька сувенірів з поїздки). А з приводу усіх суперечливих питань щодо гри «суддею» був сліпий жереб – ним визначали переможця у випадку нічиєї аж до появи екстра-таймів та серій післяматчевих пенальті.
Найголовніше ж: уже перший розіграш засвідчив величезний інтерес до нового турніру. Навіть у «малих футбольних країнах» невеличкі стадіончики були заповнені вщерть, середня відвідуваність склала більше 30 тисяч глядачів на матч, а на окремі зустрічі збиралося й більше 100 тисяч. Це був успіх – і жоден клуб, напевно, не пошкодував про участь у прем’єрному розіграші, заявковий внесок на який складав усього 100 (сто!) швейцарських франків. А ось англійський Челсі, котрий перед стартом прем’єрного турніру відмовився від участі в ньому, у майбутньому мріятиме про цей турнір і зможе його підкорити уже пізніше, в еру комерціалізації футболу.
Утім, у Кубка чемпіонів був конкурент із романтичною, овіяною ореолом європейського середньовіччя, ідеєю. Мова про Кубок ярмарок, який паралельним курсом форсувався іншою ініціативною групою, яка засідала у невеличкому містечку неподалік від швейцарського Базеля. Хоча цей турнір стартував навіть раніше – у червні того ж 1955 року, у підсумку він не витримав конкуренції із значно продуманішим, краще організованим Кубком чемпіонів.
Річ у тім, що Кубок ярмарок не мав тієї стрункості та системності, що були у турніру-конкурента. Кубок ярмарок мав жорстке правило щодо участі: у ньому могли грати лише команди міст, де проводилися великі ярмарки, та ще й, бажано, у дні ярмаркувань. А у містах, де було більше однієї команди, пропонувалося збирати збірні команди. Так, наприклад, Лондон задіяв у прем’єрному розіграші турніру 54 гравців з десяти міських команд! Ясна річ, попри зірковість учасників, збірна команда столиці Великобританії не могла конкурувати з більш зіграними, згуртованими клубними командами. Тож у фіналі прем’єрного розіграшу Лондон програв Барселоні, яка формувала свою команду на основі однойменного клубу. 6:0 – з таким рахунком команда столиці Каталонії розгромила у матчі-відповіді родоначальників футболу.
Найголовніше ж – Кубок ярмарок не зумів органічно вписатися в клубний календар Європи. Через участь команд у національних чемпіонатах перший розіграш розтягнувся на цілих три роки, і дехто з тих, хто грав у стартових зустрічах Кубка ярмарок, за той час встиг змінити команду а то й завершити кар’єру.
Таким чином, уже після прем’єрних розіграшів двох єврокубків стало зрозуміло, що Кубок чемпіонів буде беззаперечним №1. А Кубок ярмарок, провівши ще кілька розіграшів у старому форматі, на початку 70-х переріс у Кубок УЄФА. Майже три десятиліття європейський футбол прожив у режимі трьох взаємодоповнюючих турнірів – Кубок чемпіонів, Кубок кубків та Кубок УЄФА.
На рейки комерційності
Утім, у кубкових турнірів на виліт був суттєвий недолік – чим ближче до завершення, тим менше у них залишалося учасників, а, отже, з часом зменшувався, розсіювався глядацький інтерес, і весняні дофінальні стадії, на думку організаторів, недотримували уваги. Та й самі учасники хотіли більше матчів – щоб бути впевненими, що ігрова практика та великі прибутки не закінчаться уже восени, і клуб отримає своїх гарантованих 6-10 поєдинків за сезон на євроарені.
Треба сказати, що й сам час підштовхував європейський футбол до серйозних реформ. З одного боку, комерційний успіх Олімпіади, чемпіонатів світу та Європи показував правильний шлях – груповий турнір, який гарантував би кожному учаснику зайнятість упродовж чи не половини турніру. З іншого боку – континентом ходили чутки про появу нового турніру, який проводився б за «заповітами Ано» – тобто без чемпіонів слабкіших країн, а за участі 4-5 представників від топ-першостей. «Привид» майбутньої G-14, прообраз «Євроліги», всерйоз турбував УЄФА, яка на той час володіла монополією у проведенні та організації єврокубків.
До того ж, сам час – кінець 80-х – початок 90-х – був і неспокійним, і сповненим надій. Падіння Берлінської стіни та возз’єднання Німеччини, розпад СРСР та Югославії, Справа Босмана у футболі – все це непокоїло футбольних функціонерів і спонукало їх до організації самодостатнього, багатого турніру, котрий не лише був би по-спортивному привабливим, а й по-комерційному успішним.
До появи Ліги чемпіонів лишалися лічені місяці.
Хто ж призвів до радикальної реформи європейського футболу? Тут були й мудрий керівник, і «сірі кардинали», і сильні світу сього, які вимагали змін і їх отримали.
Почнемо з того, що 1990 року п’ятим в історії президентом УЄФА було обрано Леннарта Юханссона. 60-річний швед, який на батьківщині прославився не лише як футбольний функціонер, а й як умілий організатор «бенді» – хокею з м’ячем, прийшов в УЄФА, обіцяючи реформи, і стримав своє слово.
У реформуванні єврокубків Юханссон орієнтувався на кілька основних зразків. По-перше, це – власне, чемпіонат світу та Європи з футболу. Ці турніри також з часом переросли із змагань на виліт на симбіоз чемпіонату (груповий турнір) та кубка (фінальний плей-оф). По-друге, це американські турніри – НБА, НХЛ, НАСЛ, АСЛ, котрі зуміли стати комерційно привабливими та зберігали при цьому максимальне напруження та глядацький інтерес від першого дня сезону до заключного. По-третє, це олімпійські турніри, котрі з романтичної ідеї відродження античних змагань виросли до глобальних «фабрик із заробляння грошей» з пулом спонсорів, чіткою системою організації та прибутками на всьому-всьому-всьому.
На допомогу Юханссон викликав двох головних ідеологів перебудування клубних турнірів Європи. Перший – Юрген Ленц – свого часу був у команді розробників концепції «Олімпійських партнерів» – спонсорського пакету Міжнародного олімпійського комітету, завдяки якому Олімпіада з турніру-прохача перетворилася у надприбутковий захід. Другий – Клаус Хемпель, котрий за роки праці в Адідасі здобув чимало зв’язків, завдяки чому компанія зайняла практично всі можливі ніші – «офіційний постачальник м’ячів» на всіх крупних турнірах, «офіційний технічний партнер» провідних клубів світу, «ексклюзивний партнер» великих заходів.
Ленц та Хемпель під керівництвом Юханссона розробили ідею тієї самої «Євроліги», яку передрікали у своїх інтерв’ю Берлусконі, Тапі, Беккенбауер. З Кубка чемпіонів – турніру популярного, культового, але в плані маркетингу застарілого, вони утворили Лігу чемпіонів – централізовану махину, забрендовану від рекламних щитів на стадіонах до футболок гравців і фону з їхніми спинами.
Вісім зірок на пам’ять
Сезон 1991/92, згідно з нинішнім літописом УЄФА, став останнім в історії розіграшем Кубка чемпіонів. Проводився він уже за цілковито новою схемою – вісім команд, розділених на дві групи, делегували у фінал по одній команді. Симбіоз чемпіонату та кубка був визнаний успішним, і вже у вересні 1991-го, на позачерговому конгресі УЄФА у швейцарському містечку Монтрьо, було прийняте рішення про утворення Ліги чемпіонів. Вісім зірок – на пам’ять про вісім учасників останнього розіграшу Кубка чемпіонів, передвісника нового формату турніру, залишилися на емблемі Ліги чемпіонів – нового улюбленого дітища УЄФА.
Пам’ятаючи про романтичний порив 50-х, Юханссон взявся за єврокубки із усім сталевим прагматизмом 90-х. Компанія TEAM Marketing, котрій було доручено організовувати маркетингову систему ЛЧ, утворила пул спонсорів, рекламний пакет та зібрала в руках УЄФА усі виняткові права на організацію, проведення, брендування та розвиток турніру. Ідея полягала в тому, що відтепер турнір матиме власних, ексклюзивних, спонсорів, і в кожному місті, на кожному стадіоні команд-учасниць ви будете бачити одні й ті ж баннери, постійні й запам’ятовувані.
Британська компанія DesignBridge розробила саме ту айдентику турніру, яка нині знана кожному вболівальнику по всьому світу. М’яч, прикрашений вісьмома зірками, напис UEFA Champions League та особлива сіро-чорно-біла кольорова гамма зробили цей турнір не тільки надпопулярним, але й своєрідним, ексклюзивним, впізнаваним з першого погляду. Лондонський королівський філармонічний оркестр та скромний хор Академії святого Мартіна в полях виконав для оновленого турніру класичний твір Георга Генделя – «Цадик-священик» у аранжуванні Тоні Брайттена.
І лише 74-сантиметровий трофей – «кубок-вухань», виготовлений швейцарською династією ювелірів Штадельманнів, залишився все тим же – таким, яким його тримали ще ді Стефано та Пушкаш. Таким, яким його розціловують нині Мессі та Криштіану Роналду.
…Справа Босмана не зруйнувала трансферну структуру футболу, поява нових країн та збірних не ослабила європейські турніри, а навіть зробила їх сильнішими, багатшими та різнобарвнішими. G-14 залишилася у минулому. Кубок чемпіонів дав життя Лізі чемпіонів, не змінивши самої суті – визначення найкращих з кращих, щорічного свята футболу, яке завжди з нами. Спасибі Габріелю Ано та його колегам за ідею, варту мільйонів. Спасибі УЄФА на чолі з Еббе Шварцем за сміливість у 50-х, офісу Леннарта Юханссона – за революційність у 90-х, а Мішелю Платіні – за розважливість, вдосконалення й збереження спадщини попередників у наші дні.
Ліга чемпіонів – це такий же атрибут сучасності, як і ранкова кава чи улюблена музика. Перші тури сезону – такий же атрибут осені, як і перше пожовкле листя та першокласники на шляху на перший дзвоник. Ось-ось настане довгоочікуваний вечір, і ми засядемо за блакитні екрани телевізорів та мерехтливі монітори наших комп’ютерів. Гра розпочнеться зі свистка арбітра, а дійство – із цих урочистих нот, які назавжди будуть для нас аналогом якісного футболу найвищого класу.
Sport Arena
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться