Мені видається, що одні люди народжуються з хистом до мистецтва, інші до військової справи, а я народився для футболу.
Казімеж Гурський
Львів подарував світу багатьох видатних письменників, художників, композиторів, математиків, спортсменів. Саме в місті Лева народився польський тренер тисячоліття – Казімеж Гурський. Він ніколи не забував про своє рідне місто, а воно про нього. Після фантастичного виступу Кадри на чемпіонаті світу 1974 року наставник отримав наступного листа: «Коханий, тримайся. Я тобі розповім, Казьо (так його називали рідні та друзі), про те, що цілий львівський світ дивиться на тебе і підтримує».
Казімеж народився 2 березня 1921 року у Львові на вулиці Городоцькій у славному районі Богданівка. Його батько був залізничником, який нещодавно повернувся з війни цілим та неушкодженим. У 1920 році польська армія змогла зупинити наступ на Європу світової революції. Тато Максимілан неабияк тішився з приводу народження Казімежа, адже той був його первістком і тепер продовження роду було гарантоване. Тодішній Львів був багатонаціональним містом. Поляки становили близько половини населення, євреї – 33 %, українці – 16%. Казімеж завжди підтримував хороші відносини з представниками усіх національностей. Видавалося, що усі є його друзями, а ворогів у нього ніколи не було. Батьки не могли натішитися на свого сина, якщо б не одне але. Він невиліковно захворів… футболом.
Його неможливо було втримати вдома, він дуже любив спорт та займався плаванням, їздив на лижах, грав у волейбол, баскетбол, пінг-понг. До того ж у Гурського завжди добре варила голова і немає нічого дивного, що він добре грав в шахи, настільки добре, що навіть одного разу обіграв чемпіона Львова. А місто Лева вже тоді славилося своїми шахістами. Але зрозуміло, що служителя Каїсси з нього не вийшло, оскільки під час шахових двобоїв потрібно було довго сидіти на одному місці, а це було не для Казімежа.
Незабаром на нього звернули увагу футбольні клуби Львова. І Гурський дебютував у складі молодіжної команди RKS. Щоправда, перший його прихід в цей колектив забракувала медична комісія – він занадто слабо дихав в спірометра. При своїй неймовірній швидкості та гнучкості Казімеж був дуже малим та дрібним. З часом він трішки відгодувався та почав вирізнятися своєю грою з-поміж однолітків. Завдяки власним сильним сторонам юнак отримав прізвисько «Саренка» – «сарна». В деяких газетах так і писали, що гол забив не Гурський, а Саренка. А в одному з матчів він забив настільки красивий гол, що тренер суперників назвав його «другий Вілімовські».
В червні 1939 року на RKS чекав важливий матч за право збереження прописки в місцевій лізі. Суперником команди в цьому поєдинку була самбірська Корона, яку в тому поєдинку влаштовувала нічия. Час спливав, а рахунок зовсім не тішив Гурського – 1:2. І тут він знову зіграв як Вілімовські – обігравши кількох захисників, невідпорно пробив в кут. Але цього було замало. І тут на 87-й хвилині RKS здобуває право на пенальті. Напруга сягає свого апогею. Досвідчені гравці дають задню, розуміючи, що їх чекає в разі невдачі, і перекладають відповідальність на… юного Казімежа. І він не підводить, та допомагає команді здобути потрібний результат. Після матчу було гучне святкування. Казімежу навіть налили дві шклянки горілки – мабуть, по одній за кожен забитий гол. І в нього незабаром вдруге того дня запаморочилося в голові. Він заледве дістався додому, де добряче дістав від батька на горіхи. Ось як з часом Казімеж розповідав про своє ставлення до алкоголю: «Коньяк п’ю, тому що він помічний при циркуляції крові, a горілочка корисна для шлунку. Воду не п’ю. Нехай її п’ють жаби». Гурський подавав великі надії і на нього чекало велике футбольне майбутнє… Але всі мрії розбила війна.
1 вересня 1939 року війська Третього Рейху напали на Польщу, а через декілька тижнів Радянський Союз запхав свій ніж в спину пораненої Речі Посполитій. 22 вересня у Львів ввійшла Червона армія. Нова влада швидко розігнала польські команди і позасновувала свої колективи, найсильнішими з яких були Динамо та Спартак. Гурському запропонували перейти в Спартак. Хоча, як запропонували, в нього не було виходу. В разі незгоди він міг бути відправлений освоювати Сибір. Все-таки не варто забувати те, що його батько в 1920 році зупиняв на Віслі Тухачевського і над родиною Гурських тепер висів дамоклів меч. У 1941 році Львів став німецьким і в місті стало не до футболу. Казімеж важко працював на залізниці по одинадцять годин на день та грав в футбол лише з друзями. Щоправда, в цей важкий час він провів-таки один відомий матч: поляки в 1944 році зустрілися на полі з німецькими солдатами. Місцеві вболівальники освистували та ображали своїх гравців: «За що ви граєте? Що, вам дають повидло та чорний хліб?»
Скоро радянські війська знову зайняли Львів, а Гурський вирішив зібрати всі свої пожитки, які помістилися в солдатський ранець та вирушити до Польщі. Там Казімежа почали готувати до походу на столицю Рейху, але йому пощастило – доручили серед польських вояків шукати хороших гравців. Так футбол врятував Гурському життя. Шанси на те, що б його не перемолола берлінська м’ясорубка, були мінімальні.
Доля берегла його і він став найвидатнішим наставником в історії польського футболу. Після завершення війни Казімеж ще декілька років пограв у складі Центрального Військового Клубу Спортового (так нова комуністична влада перейменувала Легію), де навіть був капітаном та запрошувався до складу збірної. Щоправда, в Кадрі Гурський провів лише один поєдинок, який закінчився провалом поляків – поразка від датчан з рахунком 0:8. Існує версія, що Польський Футбольний Союз саме через цей ляпас вирішив не везти свою команду на Олімпіаду до Лондона.
У 1952 році Гурський закінчив тренерські курси. Серед тих, хто ділився з молодшими колегами своїми професійними секретами, були львів’яни Вацлав Кухар та Ришард Концевич. До речі останній мав безцінний досвід, якого не було в жодного з наставників. Він вдосконалював свої вміння в одному німецькому таборі, де не лише тренував гравців, а й навіть видавав газету. В 1953 році пан Казімеж став асистентом наставника ВКС Варшава Вацлава Кухара. Незабаром Гурський отримував цінний досвід вже від іншого наставника – угорця Яноша Штайнера. Тоді в Європі були особливо популярними мадярські спеціалісти. Всі хотіли грати в тому ж стилі, що й непереможна Араньчапат. Ось як згадує співпрацю з Штайнером Гурський: «Я ніколи не задирав носа, завжди уважно слухав думки старших наставників. Я багато чому від них навчався та намагався проаналізувати причини їхніх перемог та поразок. Янош Штайнер був мені особливо близький, я маю дух нападника, а угорець любив атакуючу гру та не боявся ризикувати. Його стиль праці мені дуже пасував».
Казімеж стрімко просувався на тренерський футбольний Олімп. В 1960 році він навіть очолив свою улюблену Легію, де навчив її грати за бразильською системою 4-2-4. Через шість років пан Казімеж став тренером польської молодіжки. А день 1 грудня 1970 року – став історичним для польського футболу. Гурський заступив на тренерський місток Кадри. Ось як згадував про цю подію пан Казімеж: «Якось я зайшов у справах до будівлі Польського Футбольного Союзу. Повертаючись, мене на сходах зачепила секретарка: «Казю, ти тренер репрезентації!» Я, звичайно, посміхнувся і не повірив».
Гурський відразу розпочав свою титанічну працю: «Я особисто їздив на матчі всюди, де на мою думку мало відбуватися щось цікаве. Також мені надсилали звіти спостерігачі, які в них відзначали гравців, котрі виділялися на фоні інших. Навіть судді допомагали в моїй діяльності. Рефері в протоколі підкреслювали червоним олівцем тих футболістів, що найбільше їм впали в око». Він ніколи не зупинявся на тому, що мав, а завжди хотів вдосконалити гру команди. Гурський ніколи не ставив футболіста в основу за старі заслуги, а часто робив ставку на молодих гравців, які не мали за плечима ніяких досягнень. Казімеж мав унікальний нюх. Його погляд інколи порівнювали з рентгеном, він дійсно бачив футболістів наскрізь. Коли після травми Любанського численні спеціалісти, поставили хрест на Кадрі, пан Казімеж продовжив свої пошуки і знайшов Шармаха, який чудово замінив Влодзімежа. Хоча сам Гурський, вважав, що це завдання було неможливо виконати: «Влодек був найкращим футболістом з тих, з ким мені доводилося працювати». Орли Гурського ніколи не здавалися – вони діяли за настановами свого видатного тренера: «Поки м’яч в грі, все може бути». До пана Казімежа Польща ніколи нічого не вигравала і вважалася таким собі сірим середнячком, без жодних надій на серйозні досягнення. А з Гурським команда брала золоті та срібні медалі Олімпіад і бронзу чемпіонату світу. До того ж перемагаючи справжніх законодавців футбольної моди: бразильців, італійців, аргентинців, голландців, англійців.
Після того як пан Казімеж зрозумів, що йому пора покидати збірну, надійшла вигідна пропозиція з Греції. І він погодився очолити Олімпіакос, з яким відразу ж зробив «золотий дубль». Гурський ніколи не приховував, що він погодився переїхати в Елладу в першу чергу через фінансові міркування, оскільки під час роботи в Кадрі йому не надто щедро платили.
З роботою в Греції пов’язані декілька цікавих випадків. Коли в Афінах на дорогах утворювалися величезні корки, то Гурського часто на гру привозили поліцейські на мотоциклах. Також в спекотній Греції він змушений був не розлучатися з парасолею. Коли гравці та вболівальники бачили пана Казімежа з нею в руках, вони знали, що все для рідної команди має бути гаразд. «Одного разу в день гри я забув парасольку вдома. Президент команди, з яким ми їхали на гру, запитує: «Де ваша парасолька?» «Навіщо вона мені? Сьогодні сонце!» Тоді керівник команди наказав водієві розвернути автобус та їхати за фартовою парасолькою».
В Греції пан Казімеж двічі ставав чемпіоном країни та тричі вигравав національний Кубок. Врешті тренер повернувся з Греції, де Етнікос так і не виплатив йому зарплатню за декілька місяців. На щастя, з часом це питання вдалося врегулювати. Грецькі журналісти теж високо оцінювали пана Казімежа: «Гурський – це справжній філософ футболу, він не потребує ніяких похвал, оскільки про нього найкраще говорять його досягнення. Давайте знімемо капелюха перед видатним тренером та чудовою людиною».
Казімеж Гурський дійсно був Людиною з великої літери. Незважаючи на свої величезні успіхи, він залишився тим простим хлопцем, який колись копав м’яча в львівських дворах. Ось як про нього писав Томаш Ліс: «Люди полюбили Гурського, тому що відчували та мали рацію, що він не завертає собі голови власними тріумфами. Він ніколи ні на кого не дивився згори вниз, він насправді був одним з них, жодні перемоги не призвели до того, що він почав задирати носа вище, ніж тоді коли був нікому не відомим тренером». Коли йому вже було поза 80 років, пан Казімеж, незважаючи на хвороби, знаходив в собі сили для того, щоб щотижня виїжджати на зустрічі з молоддю та дітьми. Цей подвиг виглядає ще більш вражаючим, якщо зважити на те, що для того, щоб познайомитися з підростаючим поколінням, йому доводилось долати тисячі кілометрів.
Під час зустрічей він їм розповідав не лише про футбол, а й прищеплював їм любов до батьківщини та акцентував їх увагу на важливості занять спортом та згадував про своє життя. Вже знаходячись при смерті, Гурський відвідував дітей хворих на рак – ходячи від ліжка до ліжка, пан Казімеж підтримував їх в боротьбі з важким недугом. І за це він отримував найкращу для себе відзнаку: «Я не приховував, що для мене найбільшою подякою та нагородою в житті були людська симпатія та тепла посмішка. Чи можна досягнути чогось більшого?»
Геніальний польський композитор Фредерик Шопен помер в Парижі, але заповів, щоб його серце було поховане в Варшаві. І воно було замуроване в колоні церкви святого Хреста. Якщо говорити про Гурського, то він теж дуже любив рідне місто. Коли він знайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією, то його товариші представили його дівчині, як львівського батяра. Влада радянської Польщі не дуже любила, коли хтось згадував про той довоєнний Львів. Але пану Казімежу можновладці не могли заборонити говорити про його рідне місто. Гурський завжди підтримував зв’язки з вихідцями з міста Лева і вони, часто сидячи за філіжанкою кави чи шклянкою чогось міцнішого, згадували старі, батярські часи. Однією з його улюблених пісень була легендарна «Tylko we Lwowie».
У 1990 та 2003 роках Гурський двічі відвідував Львів та ходив зі старими друзями по тих місцях, де він вперше зіграв у футбол, пішов до школи та покохав. На все життя він проніс любов до української кухні. Це добре знала пані Гурська і на кожні іменини та день народження Казімежа вона готувала його улюблені вареники та борщ. В нього був ідеальний шлюб, вони ніколи не сварилися, а свою Марію він називав золотою дружиною. Вони прожили разом близько шістдесяти років та померли майже в один день. Один з найбільш відомих матчів в історії польського футболу теж пов’язаний зі Львовом. Коли напередодні вирішального поєдинку на Вемблі за право зіграти на чемпіонаті світу в ФРН англійські журналісти залякували Гурського тим, що 1973 рік буде роком Лева. Він лише посміхався та говорив: «Не забувайте, що я з міста Лева».
І хоча серце Гурського так і не було замуроване в Костелі Святої Єлизавети, де його колись охрестили, але на його могилу була привезена львівська земля. Є чимало відомих тренерів, які здобули набагато більше титулів, ніж Казімеж Гурський, але важко знайти хоча б одного спеціаліста, який мав би таке прекрасне поєднання фахових та людських якостей. Ось як про нього сказав один з його кращих вихованців – скарб, який пан Казімеж зумів знайти в провінційній Сталі з Мелеця – Гжегож Лято: «Він любив людей, довіряв їм та ніколи ні на кого не ображався».
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться