Лассана Діарра повернувся додому.

За останні два роки екс-футболіст лондонського Арсенала встиг піти на відкритий конфлікт із колишнім тренером київського Арсенала, залишився через це без команди і втратив за рішенням Спортивного арбітражного суду п’ятнадцять місяців футбольної кар’єри – цілу вічність для професійного спортсмена. Заповнити її француз вирішив, спробувавши віддалитися від зайвої суєти; і поки таблоїди стверджували, що він вирушив до Сирії присягати на вірність Ісламській Державі, Діарра повернувся до рідного Парижа.

Вдома і стіни допомогли: підтримуючи форму завдяки виступам на аматорському рівні, зрештою 30-річному гравцеві вдалося пройти перегляд у зазвичай ворожому до парижан Марселі і повернутися до великого футболу. Менш ніж за півроку Ласс, як його називають друзі, оформив ще одне несподіване повернення: після п’ятирічної відсутності він знову був викликаний до французької національної команди. Ще раз приміряти футболку збірної Діарра міг лише в одному місці. Певна річ, у Парижі.

Він повернувся додому.

***

Навіть якщо винятковою одіссею колишнього гравця Челсі та Реала й не назвати, цинічний світ сучасного футболу все ж не надто часто стає свідком подібних історій. Та врешті-решт, як сказав свого часу не чужий Парижу Карло Анчелотті, футбол може мати найважливіше значення тільки серед найменш важливих речей.

Під час товариського матчу проти національної команди Німеччини, що відбувся в листопаді минулого року і відзначив повернення Діарра до складу збірної Франції, поблизу стадіону Стад де Франс терористи-смертники підірвали три вибухові пристрої. Приблизно в той же час в іншій частині міста після ще одного терористичного акту загинула кузина Ласса – Аста Діакіте стала однією із 130 жертв скоординованої серії нападів, що написала найбільш криваву сторінку в історії французької столиці від часів Другої світової війни.

“Ми чули гучні звуки, але були сконцентровані тільки на грі. У такі моменти ти ставиш перед собою запитання, що це могло бути, але тільки на мить. Ми просто продовжили грати”, – заявив на післяматчевій прес-конференції головний тренер збірної Франції Дід’є Дешам. Він був сповіщений про надзвичайну ситуацію у перерві, проте вирішив не повідомляти про неї підлеглих, тому про загибель двоюрідної сестри Діарра дізнався вже після фінального свистка. Пильність паризьких стюардів не дозволила пропустити нападників на територію стадіону, але три вибухи за його межами забрали життя однієї людини і травмували ще понад п’ятдесятьох.

У матчі було зіграно всі дев’яносто хвилин – передчасно його залишив лише евакуйований президент Франції Франсуа Олланд. Власне, присутність на зустрічі глави держави і міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайєра стала однією з двох причин, чому першою ціллю терористів став 80-тисячний Стад де Франс. Другою, відповідно до заяви, в якій ІД взяла на себе відповідальність за теракти, стало те, що футбольний матч – на одному рівні з рок-концертом у клубі “Батаклан” і кількома атакованими ресторанами – уособлював “збоченість” сучасного Парижа.

Напади були здійснені на заздалегідь визначені цілі, та атакували терористи насправді не стільки масові скупчення людей, скільки цінності. Гуманізм і толерантність, свобода вираження поглядів і свобода дій – під удар потрапили фундаментальні європейські ідеали. Скоріш за все, несвідомо, проте у вигляді національних збірних Франції та Німеччини джихадисти зробили замах і на ще одну визначальну рису – мультикультуралізм.

***

Лассана Діарра – дитя нової Франції. Уродженець Парижа з малійським корінням, він є практикуючим мусульманином і зразком вдалої адаптації представників колишніх колоній у метрополії. Той факт, що не так давно його підозрювали у зв’язу з ІДІЛ, віддавав абсурдом сам по собі (інформація виявилась неперевіреною і штучно роздутою жовтими виданнями), та після того, як його родич став жертвою джихадистів, Ласс вирішив уникнути зайвих спекуляцій і прямо висловити свою позицію. “У страху, який намагаються культивувати терористи, немає ані кольору, ані релігії, – написав у фейсбуку Діарра. – На тлі терору для нас, усіх представників Франції, і різноманітності, що визначає нас як державу, вкрай важливо не мовчати і триматися разом”. Чотири дні потому півзахисник знову вийшов на поле у складі французької національної команди – у лондонській зустрічі зі збірною Англії, що стала зворушливим актом солідарності двох народів.

Ветеран французької спортивної журналістики Крістіан Жанп’єр, що коментував у прямому ефірі і сумнозвісний матч проти німців, висловив англійській публіці подяку і не зміг втриматися від прояву емоцій. Коли легендарний стадіон Вемблі закінчив виконання “Марсельєзи”, а камери вихопили футболістів збірної Франції у традиційних передматчевих обіймах, голос коментатора раптом почав тремтіти. Професор історії культури Університету Лондона Ендрю Хассі, який наразі живе у Парижі, в колонці для The Guardian заявив, що востаннє французький футбол отримував стільки підтримки в далекому 1998 році, коли команда Зінедіна Зідана виграла домашній чемпіонат світу.

Двічі відзначившись у воротах Бразилії у паризькому фіналі, лідер збірної Франції перетворив свій коментар на політичну заяву. “Перемогу завоював син кабіла, але чемпіоном світу стала Франція, – підкреслив нащадок емігрантів з Алжиру. – В один момент і завдяки одній людині дві культури стали однією”. Світлини Зідана з найбільш відомим у світі трофеєм миттєво прикрасили Єлисейські поля. П’яні від щастя вболівальники вимагали, щоб Жак Ширак залишив президентський пост для нового героя нації. Письменник Філіпп Соллерс, своєю чергою, підійшов до питання більш тверезо і запропонував призначити його прем’єр-міністром. Спогади про криваву Алжирську війну поступово відходили в небуття. Франція, здавалося, нарешті могла позбутися проблем колоніального спадку і комплексів колишньої метрополії.

Філософ Паскаль Боніфас не побоявся зайти навіть далі, зафіксувавши влітку 1998-го початок “нової епохи Просвітництва” – народження нової мультикультурної Франції. Крім кабіла Зідана чемпіонами світу у складі Галльських півнів стали сенегалець Патрік Вієйра, уродженець Гваделупи Ліліан Тюрам, аргентинець Давід Трезеге, антилець Тьєррі Анрі і баск Біксант Лізаразю. За строкатий етнічний склад чемпіонів світу почали називати “командою-веселкою”. Історик Лоран Дюбуа у книзі “Імперія футболу: чемпіонат світу і майбутнє Франції” називав цю ситуацію унікальною: “На відміну від майже всіх європейських збірних, французька команда відзначається широкою різноманітністю етнічного складу. Це глобальна команда, це справжня транскультурна республіка на футбольному полі”.

Боніфас і Дюбуа, певна річ, не першими спробували спроектувати успіх національної збірної на країну, яку представляли її футболісти, – до них це встигли зробити політики. Той же Ширак, що досі не виявляв особливого інтересу до футболу, раптом перетворився на завсідника стадіонів. “Президент не мав уявлення про те, що таке футбол, – цитував Хассі місцевого журналіста Рафаеля Ґафтарніка, – але він був першим, хто зустрічав тепер Зідана і команду”. Франція марила футболом, і успіх на Євро-2000 тільки закріпив це захоплення. Такої нагоди популісти втратити не могли.

Та з часом, коли успіхи змінилися низкою поразок, найбільш прикрою з яких виявилась невдача в берлінському фіналі чемпіонату світу (прикметно, що визначило її вилучення Зідана в його останньому матчі в футболці з триколором), утілитарне використання складеного образу збірної Франції стало проблематичним. Остаточний злам відбувся на наступному мундіалі в Південно-Африканській Республіці, під час якого рішення Федерації футболу Франції відсторонити від команди нападника Ніколя Анелька за конфлікт із тренером Раймоном Доменеком викликало у роздягальні заколот.

Цього разу реакція влади виявилась значно більш різкою: тодішній міністр спорту Розелін Башело не стримала себе в характеристиках гравців збірної, назвавши їх “дрібними недорозвиненими бандитами”. У пресі за командою закріпилася назва “покидьки”. Те ж саме слово, що у французькій мові має північноафриканське походження, екс-президент Ніколя Саркозі використовував для опису протестувальників, обурених насильством поліції у 2007 році. Слідом за масовими протестами 2005-го, ті сутички розвіяли уявлення про злагоду у мультикультурній Франції.

Футболісти Півнів не були винні в тому, що образ їхнього колективу був надмірно ідеалізований. Зрештою, провину на себе повинні були взяти насамперед ті, хто захопився цією ідеалізацією – не підкріплюючи цей фасад реальною роботою над гармонізацією стосунків між етнічними групами на загальнодержавному рівні (або принаймні роботою з жителями відсторонених частіше за все районів емігрантів). Та через постійні конфлікти і неприємні історії гравці збірної точно собі не допомогли.

За словами професора Хассі, після чемпіонату світу-2010 французи втратили емоційний зв’язок з національною командою. Найчастіше вживається одне дієслово: “розлюбили”. Те, що зараз на вулицях французьких міст легше відшукати людей в футбольній атрибутиці Реала чи Барселони (у крайньому разі – хіпстера в футболці ПСЖ під блейзером), ніж відомий на увесь світ триколор, свідчить про це найбільш красномовно.

Не допомагає і нова хвиля скандалів. Найкращий нападник у складі французів Карім Бензема буде змушений пропустити домашній чемпіонат Європи через підозру в шантажі свого партнера Матьє Вальбуена з приводу його інтимного відео. Наполіг на тому, щоб залишити форварда Реала за бортом турніру, прем’єр-міністр Мануель Вальс: “Великий атлет повинен подавати зразковий приклад. У протилежному випадку йому не повинно бути місця у складі національної збірної […] У команді Франції немає місця для Бензема”.

Колишній нападник французів Ерік Кантона, втім, має з цього приводу іншу думку: у нещодавньому інтерв’ю The Guardian він заявив, що Бензема постраждав не від того, що подавав поганий приклад, а через расизм людей, котрі ухвалювали це рішення. Намір тренерського штабу відмовитися від послуг етнічного кабіла Кантона пов’язав з упередженнями Дешама. Своєю чергою, тренер Півнів подав у суд на колишнього партнера за збірною, а його підлеглий Бакарі Санья, що має сенегальске походження, назвав Кантона “дурнем”.

Усі ці історії легко римуються з тим станом, у якому впродовж останніх семи місяців живе Франція. Той же Хассі описував атмосферу в Парижі після осінніх терактів як “стан на межі колективного неврозу”, та правда в тому, що від буремних подій досі не відійшла вся країна. “Франція нещаслива”, – повторюють на вулицях і тиражують на перших шпальтах. Із книжкових крамниць же вітання переказує найбільш видатний французький письменник сучасності Мішель Вельбек – він теж не відстає від сучасних тенденцій, написавши провокативний роман про прихід до влади у Франції мусульман.

Зрештою, на території країни досі зберігається введений у листопаді режим надзвичайного стану. До постійного ризику терористичної загрози приєднався страйк працівників транспортної системи (не лише залізничників та працівників метро, а й пілотів Air France) і повені, що змусили мерію Парижа подбати про безпеку експонатів Лувру. І це все – на тлі майбутнього чемпіонату Європи, котрий, нагадаємо, дістався країні у подарунок від скомпрометованого нині екс-президента УЄФА Мішеля Платіні.

На певний час ощасливити країну за ці півроку вдалося лише двічі. По-перше, у той вечір на Вемблі, коли попри підсумкову поразку англійцям (результат у тому матчі не мав жодного значення) французи відчули підтримку не лише сусідів, а й усього світу. По-друге, у березні збірна Франції вперше після осінніх терактів повернулася до Парижа і в ефектному стилі забила чотири голи у ворота національної команди Росії. Повернути на обличчя вболівальників усмішки, понад те, повернути їхню довіру – Євро-2016 сьогодні команда Дешама розпочинатиме насамперед із такими завданнями. Цій команді і цій країні життєво необхідна нова перемога і нові підстави для оптимізму.

І річ у тім, що забезпечити їх може нове покоління французьких футболістів, – власне, третє покоління нової Франції, – котре за своїм потенціалом навряд чи поступається команді 1998 року. В особі голкіпера Уґо Льоріса Півні мають одного з найкращих воротарів планети, тріо Поля Поґба, Блеза Матьюїді та Нґоло Канте (гвінейського, ангольського і малійського походження відповідно) не знайде в центральній зоні багатьох конкурентів, нападник же Антуан Ґрізманн, що здобув футбольну освіту в Іспанії, підходить до чемпіонату на тлі розкішного сезону у складі мадридського Атлетико.

***

Хто не приєднався до складу Півнів, так це Лассана Діарра. Після повернення до збірної півзахисник награвався тренерським штабом у стартовому складі, увійшовши до першої одинадцятки Дешама у товариських зустрічах з голландцями, росіянами і камерунцями. У перерві останнього матчу, втім, Ласс відчув біль у коліні і попросив заміну. Врешті гравець повідомив головного тренера про те, що він не встигне відновитися до Євро, і його місце у заявці господарів турніру зайняв Морган Шнейдерлен.

“Давайте захистимо любов, повагу і мир разом”, – закликав Діарра своїх підписників у соціальних мережах. Йому краще за всіх відомо про те, що футбол є найважливішим тільки серед неважливих речей.