Тóму, кому календар визначає починати крупний турнір матчем із чемпіонами світу, залишається непростий вибір. Або віддати всі сили у цій зустрічі, позбавивши себе сил і свіжості на наступні, або дивитися вперед, в майбутнє, в душі погодившись на те, що сили у стартовій зустрічі апріорі нерівні. Словом, це був матч, у якому «андердоґам» пропонувалося розслабитися та отримати задоволення, проте, на щастя, наша збірна обійшлася без категоричних «або-або». Світова футбольна спільнота має оцінити той факт, що з німцями наші все-таки зіграли в футбол і виявилися гідними суперниками. А ми відзначимо, що наші не здалися без бою, до останнього поборовшись за очки навіть із самими німцями. Однак найголовніше цього дня, уже після того, як пройшли емоції після стартового поєдинку – не зациклюватися на ньому й іти далі. Тому що від самого початку було зрозуміло, що доленосним у нашій групі стане не один окремо взятий матч із Німеччиною, а той складний, в’язкий і працемісткий заміс матчів між нами, поляками та північноірландцями. Тож які висновки належить зробити з інформативного протистояння з командою Йоахіма Льова?

Попри стереотип про виняткову консервативність Фоменка, Михайло Іванович зумів здивувати кількома рішеннями. Хоча склад збірної прогнозувався на 80-90%, тут було місце для експерименту, і передовсім говоримо про організацію гри нашої команди у центрі поля.

Оборонний блок насправді не потребував особливого втручання – у нас підібралися досвідчені виконавці у розквіті сил, які довели невипадковість своєї зв’язки уже у двох поспіль відбірних турнірах. Андрій П’ятов, як і очікувалося, вкотре у своїй кар’єрі показав, що у нього все в порядку з нервовою системою. Припустившись кількох очевидних помилок у спарингах з румунами та албанцями, Андрій абсолютно спокійно увійшов у гру з німцями, виправдавши довіру тренерського штабу. Можливо, якби Денис Бойко без зривів відіграв в основі півріччя за Бешикташ, у Фоменка та Юрія Сивухи і була б спокуса рокіровки. Однак у цій ситуації не було іншого виходу, окрім як не пересмикувати основного голкіпера і дати йому спокійно готуватися до вирішальних матчів фінальної частини.

Не давала особливих підстав для ротації під німців і четвірка оборонців. Пара Євгена Хачеріді та Ярослава Ракицького – найбільш гармонійна та злагоджена у нашій збірній з часів Головка та Ващука. Альтернативи Шевчуку просто не існує, а ось Артем Федецький навіть з приходом Богдана Бутка залишається основним, тому що може протиставити молодому конкуренту практичний досвід виступів за збірну та виняткову самовідданість у грі на своєму фланзі. Можливо, той же Бутко – це майбутнє збірної на позиції правого захисника, але від самого 2012 року і аж до цьогорічних весняних матчів він залишався поза грою, в той час, як Артем постійно був у строю і, прямо скажемо, не змушував переглядати засади довіри щодо себе.

Найцікавішим, можливо, полігоном для рішень для Фоменка був центр півзахисту. Хоча у свідомості любителів футболу й живе міф про «11 опорників», насправді наші півзахисники досить різнопланові, і можливі їх комбінації та поєднання гарантували б дуже тонкі нюанси, які важливо було правильно підібрати якраз до конкретного суперника. Чому у підсумку Фоменко зупинився саме на поєднанні Тараса Степаненка, Сергія Сидорчука та Віктора Коваленка? Напевно, його головним завданням було впевнитися, що трійка витримає високий темп фізично і забезпечить збірній постійну роботу командного механізму в головному цього разу компоненті – відборі й переході від оборони в атаку.

Місце Степаненка, здається, у нинішній збірній і на цьому турнірі не обговорюється – це найдосвідченіший із наших напівоборонців нової формації. Він поєднує у собі чіпкість із умінням читати гру, а тому рідко провалюється тактично і встигає ще й підстраховувати центрбеків. А ось вибір саме Сидорчука зумовлений потребою наситити середню лінію й здобути перевагу в щільній грі на підходах до власного карного майданчика. Забігаючи наперед, відзначимо, що на матч з поляками пара Степаненко – Сидорчук також виглядатиме оптимальною, і єдиний виняток у цій ситуації – матч із північноірландцями, де можливий одночасний вихід Руслана Ротаня та Дениса Гармаша, котрі розмістяться умовно трішки вище Степаненка.

Коваленко – це, безумовно, сміливе рішення Фоменка, однак при детальнішому вивченні складів нашої команди у весняних контрольних матчах воно не виглядає спонтанним і непідготованим. Не забуваймо – у матчах 2016 року Коваленко отримав досить солідні 180 хвилин. Тобто він відіграв один матч (проти Уельсу) повністю, а ще у двох зустрічах відіграв по тайму (проти Кіпру та Албанії). Цінність Віктора – не тільки в тому, що він може додати атакам збірної необхідної стрімкості, а й у тому, що він може дати потужний поштовх із другого темпу, з глибини. Згадайте, як Коваленко забивав на молодіжному мундіалі рік тому в Новій Зеландії. Це було шикарне завершення комбінацій ударом дотик в кут. Там він дослужився до Золотого м’яча турніру. Однак цього разу все-таки не зумів органічно вписатися в уже награні заготовки й дещо випадав із комбінаційної гри.

Залишивши Євгена Коноплянку і Андрія Ярмоленка як апріорі зрозумілих, поставимо питання форварда. Обираючи між Романом Зозулею, Євгеном Селезньовим та Пилипом Будківським, Фоменко спинився саме на першому варіанті. Останній – ще молодий і має небагато досвіду матчів такого рівня. Селезньов не потрапив в основу тому, що в матчі з німцями наші навряд чи могли б ставити на позиційні атаки, а Зозуля видавався логічнішим вибором завдяки рухливості та легкості, що могло пригодитися при контратаках та відскоках у чужому карному майданчику. Звичайно, тут би згадати ще й Артема Кравця, який міг би виконати цю роль. Однак, схоже, визначальним для тренерського штабу став саме фактор його перебивчастої практики у Штутгарті. Та, цілком можливо, психологічному стані Артема, який не виграв особисту війну за місце в основі німецького клубу та не допоміг йому уникнути вильоту.

У підсумку спрацювала більшість задумок Фоменка, окрім вістря атаки та позиції під висунутим вперед форвардом. І якщо з місцем центрального нападника вибір підтверджується логікою подій, то атакувальний півзахисник міг у цьому матчі бути й іншим. Звісно, це все – відзвук «фантомного болю» за Юрієм Калитвинцевим або Валентином Белькевичем. Наш футбол гостро потребує центрального хавбека саме такого складу, який міг би зв’язати усі атакувальні нитки в своїх руках. Коваленко – гравець не такий (поки?), та й умовні Ротань або Гармаш навряд чи дали б необхідний об’єм загострюючих передач. Свого часу у збірній Олега Блохіна вакуум між опорною зоною та центрфорвардом нерідко вдало заповнював Андрій Воронін, який грав другого нападаючого під Андрієм Шевченком. Такого плану гравця у нас зараз також нема. Ним може стати якраз-таки Коваленко, але для цього потрібен час. Будемо вважати, що його проби пера – це натяк на наступний уже відбір.

Те, що чи не перший більш-менш небезпечний момент біля воріт нашої збірної завершився голом, вписується в канву нашого традиційного самобичування. Мовляв, проти грандів Україна виходить з думкою «скоріше б уже пропустити, щоб ці муки закінчилися». Однак особливість нинішнього покоління збірників – вони позбавлені комплексів попередніх поколінь і, принаймні, психологічно готові грати з найкращими командами світу без приреченості й відчуття матчу, програного ще до стартового свистка.

Навіть попри далеко не найкращу гру Коноплянки і Ярмоленка, обидва вони продемонстрували хороший технічний рівень і не соромилися пробивати з різних позицій. А підключення до чужих воріт Хачеріді, Ракицького та інших наших оборонців також довели, що їхні походи мають право на існування. Складається враження, що наші хлопці остаточно розслабилися саме після пропущеного м’яча, і наступні хвилин 20-25 аж до свистка на перерву грали в своє задоволення – зовсім не так, як це раніше бувало у наших матчах проти сильних світу сього.

Цього разу спрацював і оборонний концепт Фоменка. Претензій до наших гравців не так багато, як це могло б бути в матчі проти чемпіонів світу. Вони пропустили внаслідок дійсно простеньких заготовок суперників – спершу невдало розібралися після стандарту, а в кінцівці, чисельно наситивши атаку, пропустили банальний контрвипад. Але головне, що не сподобалося у виконанні нашого оборонного блоку, це програний підступ до власного карного майданчика. Цим нерідко користувалися Тоні Кроос, Томас Мюллер, Юліан Дракслер та інші німецькі зірки з добре поставленими ударами. Кожен програний підбір, кожен неакуратний винос, кожен недограний епізод миттєво каралися жорсткими прицільними ударами із середньої відстані. І в цьому компоненті нам треба ретельно попрацювати, тому що і в наступних суперників є гравці, які можуть добре прикластися до м’яча з лінії обстрілу.

Інтенсивний і насичений перший тайм – це дійсно найкращий ігровий відрізок чемпіонату Європи 2016 року на даний момент. І тепер постає запитання: чому не вдалося витримати у такому ж темпі й другу половину гри? Чи нашим забракло сил, чи вони десь навіть свідомо грали, тримаючи в пам’яті наступні ігри? Чи це суперник значно ретельніше поставився до наших переваг, чи це ми самі не змогли розвинути напрацювання першого тайму? Чи це ми не знайшли можливості дійсно посилити гру замінами? Адже використано було не всі три, та й ті дві, які були зроблені, не зуміли не те, що переламати – а навіть оживити гру. І тут ми повертаємося подумки до Олега Гусєва, котрий, як і прості смертні, дивився це матч у ролі стороннього глядача…

Насправді, збірна України – добротна команда, і нема сумнівів, що після чемпіонату Європи у неї побільшає запрошень на товариські матчі із провідними збірними світу. Не стрибаючи вище голови, не винаходячи нові тактичні винаходи, українська збірна дає суперникам можливість отримати той необхідний рівень супротиву, на якому навіть у чемпіонів світу виникає відчуття дискомфорту й незадоволення. Спрощено кажучи, ми – як добротний суперважковаговик у боксі, якого із задоволенням запрошують на тренувальні збори великі чемпіони.

Однак самим нам дуже важко буде коли-небудь дорости до титулів. І навряд чи допоможе в цьому наявність 1-3 великих гравців у кожному із поколінь. Річ у тім, що клас у футболі – це і є сукупність таких от значних особистостей, здатних виконувати ігрові завдання на найвищому рівні, незалежно від обставин, імені суперника та погоди. Тож справжня трагедія нашої збірної – навіть не в 37% володіння м’ячем, а, радше, в недостатньо акуратному його володінні. У той час, як німці демонстрували прогнозовані для них 85-89% точності передач, ми поступалися їм на десять, а то і на двадцять відсотків. За великим рахунком, точність передач і є один із головних компонентів, які визначають у підсумку екстра-клас. А додайте сюди чистоту відборів і командну швидкість – і отримаєте формулу визначення класу будь-якої команди.

Звичайно, цифри на фоні німців не вражають. Але при цьому дуже приємно, що за відборами, перехопленнями, чорновою фундаментальною роботою ми не лише не програли чемпіонам світу, а моментами навіть їх випередили. При цьому навряд чи хтось сподівався, що ми перевершимо одну із найсильніших збірних світу за кількістю ударів чи, тим більше, за дриблінгом, обводками, загостреннями. Тобто носити рояль ми вже навчилися. Тепер же головне завдання – навчити новітнє покоління на ньому зіграти.

Виникає спокуса помахати кулаками після бою й розібрати усі можливі варіанти, які відкинув тренерський штаб Головної команди. Однак доведеться визнати, що на матч із німцями Україною був обраний єдиний реалістичний спосіб протидії. Всі інші оголювали б наші тили або позбавляли б гнучкості центральну вісь. Зайві експерименти і самонадіяність могли б закінчитися для нас трагедією масштабу тієї, яку два роки тому пережила у матчі з німцями Бразилія.

Іще раз передивившись фрагменти цього матчу, ми маємо зробити дивну річ – натиснути stop, eject, abort. Стерти цей відеозапис і очистити комп’ютерну корзину. Тому що найголовніші очки, наші очки, будуть розігруватися саме в наступних двох турах. І є підстави вважати, що гідна гра проти німецької збірної змусить польських та північноірландських глядачів значно пильніше придивитися до нашої національної команди. А обмаль жорстких фолів та карток, безсумнівно, особливо засмутили наших найближчих суперників.

Головне враження від гри українців – вони не розклеїлися після дійсно простенького пропущеного м’яча і відіграли проти чемпіонів світу досить гідний матч. Це будуть пам’ятати й обговорювати по всьому світу. Український футбол виставив на найголовнішу вітрину континенту дійсно новітню, не стереотипну збірну – з добротними атакувальними гравцями, добре оснащеними технічно, а також хорошим колективізмом. Це дуже приємно насправді – грати з чемпіонами світу саме в футбол, а не якийсь «інший вид спорту».