Ви тільки задумайтесь – у державі всі можливі різновиди кризи, які перманентно оживляються бойовими діями, національна валюта девальвується, «мізки» та «м’язи» країни валять у еміграцію. А вітчизняний футбол у 2016 році має півфіналіста Ліги Європи, учасника плей-оф Ліги чемпіонів та збірну, яка їде на фінальний турнір чемпіонату Європи.
Саме про такі історії-успіху-всупереч-всьому знімають фільми у Голлівуді. Це вам «Мільйонер із нетрів», «Манібол» і вся інша приторна фігня, якою так легко захоплюватися, коли бракує власного життєвого досвіду. Усі ці казки знімаються із зернини істини з добавкою цілого набору спецій. А на виході – все та ж сумна й депресивна правда, просто причепурена так, щоб та сама зернина виглядала привабливою на рекламній фотографії.
Історія українського футболу може бути подана так само красиво. Але для нас із вами спеції жорстко перекриють справжній смак. Тому що ми знаємо, знали, але боялися признатися собі, що король голий, а Колосс – на глиняних ногах.
За останні півтора-два десятиліття в професіональний український футбол було закачано величезну кількість грошей. У ту еру марнотратства середні зарплати цілком посередніх навіть за нижчим континентальним рівнем гравців у наших клубах складали 15-30 тисяч безумовних одиниць. Клуби затарювалися на міжнародному ринку, агенти-посередники ставали доларовими мільйонерами, туди ж діставався і топ-менеджмент, який стояв на грошових потоках.
Однак мізків, які зуміли б правильно направити ці потоки, у нас не знайшлося. Зробити таку примітивну й очевидну річ, як запрошення крутого європейського менеджера для побудови бізнесово рентабельної ліги чи клубної системи, не приходило в голову 99% керівників.
Тож коли вам будуть вказувати на якісь дрібниці, пояснюючи чи виправдовуючи поразку від північноірландців окремо чи достроковий виліт з турніру в цілому, про себе знайте – поразка збірної почалася тоді, коли місцевим гравцям суто за наявність паспорту створили тепличні умови й надали захмарні, не підкріплені ринком і ігровою мотивацією, контракти.
Щоб зрозуміти причини того, що наша збірна виглядає несучасно, подивіться на її склад і на склад суперників. Скільки легіонерів із топ-чемпіонатів Європи ви бачите у нашій заявці? А скільки з них не Коноплянка? У поляків таких добра дюжина. У слабкіших північноірландців мінімум півдесятка. Навіть у німців, у яких самих чемпіонат серед топових, а самі вони – діючі чемпіони світу, семеро футболістів грають у чотирьох інших провідних чемпіонатах Європи, а ще кілька – у менш статусних.
Це не тому, що дома вони не затребувані. І не тому, що вдома якісь проблеми. А тому, що прогрес гравця (а надто в таких не найсильніших чемпіонатах, як, вибачте, український, польський і тим більше північноірландський), напряму залежить від кількості та якості їхньої ігрової практики. За новим досвідом щорічно десятки гравців відправляються в зарубіжні чемпіонати. Не соромляться цього навіть іспанці, німці, італійці. Тому що чим багатшим стає особистий досвід гравця – тим різнобарвнішим буде загальнокомандний досвід.
На сьогодні лише одиниці збірних можуть повністю обійтися без земляків-легіонерів із інших чемпіонатів. Але якщо для англійців це, до певної міри, виправдано, бо ж вони й так грають у найкращій і найстатуснішій лізі світу, то для всіх інших – ні. Якщо молодий, перспективний, сповнений сил гравець не прагне на підвищення – значить, щось не так. Або з ним і з його особистою системою цінностей, або із нездоровою ситуацією на внутрішньому ринку, коли його (гравця) і тут добре годують.
Щоб не виникало запитань, чому наша збірна, навіть володіючи м’ячем, не знає, що із ним робити, запитайте у найближчого до вас дитячого тренера – а скільки він отримує? А якими м’ячами тренуються його юні підопічні? А на яких полях вони грають і займаються? А як судять їхні змагання? А чи нема там таких рідкісних і неправдоподібних явищ, як «договірняки», «підстави», «мазані футболісти»? А чи цілісний, врешті-решт, календар, чи маємо по 4-5 місяців простою?
А тоді уже запитуйте, чому погані якості у «продукту», який вироблений на застарілій напіврозбитій «фабриці».
Буде найбільшою помилкою шукати якогось цапа-відбувайла, хоч і можна це зробити. Не нарікайте на неуважність при штрафних, не звинувачуйте в пасивності Коноплянку й Ярмоленка, не запитуйте оборонців, куди вони ходять від своїх воріт на 90+ хвилинах. Не запитуйте навіть у Фоменка про гру в два форварди і невикористані заміни, котрі розчохляються після 75 хвилини.
Це все дрібниці, із яких складається різнобарвне панно.
Винна – система. Система збоїть. Система глючить. Система нечищена і не працює.
А ви дивуйтеся окремим поразкам, не помічаючи, що вони давно відтворювані й повторювані.
…Так, дійсно, за цих хлопців прикро. Вони – велике покоління «Ех» українського футболу.
Вони прийшли у чемпіонат, котрий йшов на підйомі. Вони прийшли у лігу, де платилися гроші європейського рівня за результати локального значення. Їх готували у тепличних молодіжних та юнацьких турнірах, а дбайливі адміністратори прали за ними кинуті на землю манішки. У них вкладалися колосальні, порівняно з 90-ми і нульовими, кошти.
Вони – частина нереалізованого потенціалу, вони все ще думають, що програш на чемпіонаті Європи – це безцінний досвід (с).
Їм навіть не приходить у голову, що для кожного з них це був шанс всього життя, і другого такого вже може не бути. Хоча на це натякав вихід з третього місця через нервомарнування у плей-оф на турнір, де експериментально велика кількість учасників і навіть третій має шанс на вихід з групи.
Від покоління «Ех» та ери марнотратства ми переходимо до злиднів, невизначеності та тотального зубожіння.
Ось тут покоління інстаграму та кальянних клубів покаже, наскільки воно любить футбол у собі, а не себе у футболі.
Професія футболіста стрімко втратить у популярності, рівно крок у крок з тим, як урізатимуться нулі в обіцяних контрактах.
І наступне покоління не матиме теплиць і битиметься за кожен м’яч і за кожен матч.
Поколінню «Ех» зараз прикро – декому з них за 30-ть, іншим – що гірше – ледь за 20-ть. Життя, яке їм обіцялося в юності, зараз втікає через пальці рук, неначе пісок. Тому навіть надталановиті у недавньому минулому вихованці крупних клубів завершують кар’єри у 27 років, не маючи жодного бажання шпилити на першу лігу або їхати у так званне «ближнє зарубіжжя». Вони відійдуть швидше, ніж ми цього чекали. І не залишать за собою особливих титулів, хоча в них вкладалося стільки, що іншим країнам вистачило б і на Лігу чемпіонів, і на медалі форумів збірних.
І головне наше завдання – бити цю систему і вимагати її очищення, щоб покоління «Ех» не самовідтворювалося і не псувало наступників. Сльози тут не допоможуть – і наші, і чужі.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться