Біле братство збірної Франції

Вони можуть бути такими ж, як і ви. Вони можуть бути вашими колегами, сусідами та друзями. Вони нічим не відрізняються від вас. Аж поки не прийде час вболівати за збірну своєї країни. Борці з расизмом говорять про рівність та відсутність відмінностей між різними расами. Усі рівні та усі однакові. Принаймні так треба говорити, якщо навіть не вважаєш.

У Франції існує велика проблема расизму. На недавніх виборах великий відсоток голосів набрала партія Марі Ле Пен, яка багато говорить про націоналізм та планує очистити Францію від емігрантів.

– Чи я ще справді у Франції? – здивувався чоловік, зайшовши у вагон метро Лілля, де перебували фактично лише люди у червоних кольорах збірної Швейцарії. Це жартівливе запитання насправді може бути риторичним. Уже доводилось задаватись запитанням Франція – це Марсель чи Ніцца. У Парижі ситуація ще більш показова у цьому плані, зважаючи на цілі квартали, де важко зустріти чистокровного француза (Гітлер десь радіє, справді).

Вони можуть говорити французькою мовою. Вони носять справжні французькі імена Патріс чи Поль. Вони нічим не відрізняються від вас. Аж поки не прийде час вболівати за збірну своєї країни. І тоді виявиться, що ці всі французи насправді вболівальники збірної батьківщини свої предків.

Алжир – це батьківщина. Франція – це робота.

Карім Бензема звинуватив Дід’є Дешама у тому, що він расист. Точніше Бензема просто сказав, що головний тренер збірної пішов за загальною думкою. Расистом його назвав вже Ерік Кантона, який згадав ще ім’я одного з кращих гравців сезону в Лізі 1 Хатема Бен Арфа. Але у цьому конфлікті учасники одного з опитувань підтримали саме Дешама. Вони також, виходить, расисти.

Цілком ймовірно.

Безперечно, за багато років боротьби за рівність французи стали сучасними лібералами. Вони не бачать відмінностей. Аж поки не починає грати їх збірна. Матч проти Швейцарії вже не перший для Франції на цьому турнірі, не у першому місті, тому можна робити один важкий висновок: за збірну Франції вболівають майже тільки корінні французи. Білі.

Зустріти вихідця з Центральної чи Північної Африки у футболці збірної Франції чи з прапором навколо поясу можна лише якщо спеціально цього шукаєш. Тоді як у звичній ситуації на вулиці у Марселі, Ліоні, Парижі чи навіть Ліллі кількість емігрантів в середньому дорівнює приблизно половині.

Якщо навіть вдається зустріти когось з потомків африканців у контексті Євро, то це швидше не вболівальники, а охоронці, волонтери та перекупники квитків. У Ліоні після матчу проти Албанії один з таксистів говорив тільки про футбол, про важливу перемогу його країни у напруженій боротьбі. Інший навіть не знав, що через фан-зону перекрили одну з центральних площ міста. Не важко здогадатись, кого з них звали Абдул.

Навіть у цьому складі Трикольорових основу складають вихідці з різних африканських країн. Проте капітан цієї команди вже Уго Льоріс, хоча до нього були більш досвідчені гравці, які підходили на цю роль.

Якщо за збірну Францію вболівають корінні французи, то, може, й правильно, що капітаном команди є такий? Може, й правильно, що у збірну викликаються ті гравці, які хочуть там грати? Саме за цим компонентом Дешам поділяє гравців на потрібних та непотрібних. Блез Матуїді чи Аділь Рамі з великим ентузіазмом грають за Францію, тому їх роль в команді не обговорюється. А от Бензема не в заявці чи Поль Погба поза стартовим складом саме через те, що вони не готові грати за цю країну так само, як за гроші.

Футбол збірних залишається острівком націоналізму у сучасному світі. І Франція чудовий приклад цього. Яка б мультикультурна не була Франція, за неї вболівають тільки корінні жителі. А ще варто придивитись, наприклад, до вболівальників збірної Англії чи Німеччини.