Якщо вважати футбольний коментар видом мистецтва, він – його сонетист. Зачитати Вільяма Шекспіра під час матчу англійського Чемпіоншипу, мережити обговорення подій матчів з цитатами з вітчизняної класики, тісно переплітати футбол і творчість, тому що це і є один із видів творчості – це Денис Босянок, класик коментаторського цеху України.
Про нудоту та мистецтво, сучасні та минулі єврокубки, а також фінал Кубка Березанського району 1986 року ми поговорили із коментатором каналів «Спорт 1» та «Спорт 2» Денисом Босянком.
Найкращий матч у житті Денис провів у рік Марадони й Бєланова
— Давайте з місця в кар’єр. Коли ви востаннє були на футбольному полі і забивали м’ячі?
— Забув, коли це було…
— Забули тому, що немає такого бажання, чи просто не виходить десь пограти?
— Бажання є, і останній раз грав з сином. На шкільному стадіоні, на штучному газоні – в цьому сезоні грали вже не один раз. А ось з хлопцями, старими друзями — грав дуже давно. З огляду на переїзд із Києва до Ворзеля, з’явилася проблема добирання і вона стає нездоланною.
— Ваш найкращий матч у житті як футболіста?
— Фінал «Шкіряного м’яча» 1986 року. Я забив гол, обігравши команду суперників з середини поля.
— За манерою коментування здається, що ви були футболістом, що нагадував Андреа Пірло…
— Мені подобається така паралель. Я дуже люблю цього футболіста і позиція Пірло справді моя улюблена.
— Що собою являє Босянок-молодший як футболіст?
— Він ще зовсім початківець. Як я вже говорив, тільки почав піднімати м’яч до перекладини. У нього перша, ще не стерта пара бутс…
— Сьогодні він пробує себе на якихось позиціях чи у нього вже є ідеал, до якого він прагне? Рольова модель, ідол, кумир.
— Ні, такої рольової моделі у нього ще немає. Він точно не грає в воротах, але говорити про якесь конкретне амплуа поки не можна. Швидше грає в півзахисті і на атаку — до своїх воріт його не тягне.
— Чи бажаєте йому долі футболіста?
— Ні, думаю, що футбол повинен бути тільки в радість. Професіональної кар’єри своєму синові я не бажаю і не хочу.
— Навіть якщо випаде можливість позайматися в Динамо?
— Навіть якщо і так. Якщо він почне займатися в професіональній академії, то перестане читати книги, а мене це не влаштовує.
Босянкові не до вподоби «техногенний» футбол із гравцями-роботами
— Що вам найбільше запам’ятається в цьому сезоні? Якими були особисто ваші відкриття у футболі, якщо вони ще можуть бути?
— Уже дуже складно відкривати щось нове у футболі – гра стала загальнодоступною, оригінальні стилі «вимиваються». Відкриваєш тільки нових футболістів. Гравців, які навіть в нинішньому «техногенному» футболі залишаються живими натурами і грають серцем. Такі футболісти мені подобаються і заради таких футболістів люди, як на мене, і повинні ходити на стадіон.
Я не люблю футболістів-роботів. На жаль, улюблене київське Динамо зараз не може похвалитися футболістом, заради якого я б пішов на стадіон. Тому практично не ходжу на стадіон. В Європі нешаблонних футболістів, які виходять за рамки, також дуже мало. Тому все більше розумію, що люблю старосвітський футбол. Зазвичай я дивлюсь футбол заради гравців або ж заради архітектора команди – тренера. У нинішньому сезоні мені цікаво спостерігати за молодими тренерами, які з’являються, або за досвідченими фахівцями, які намагаються бути молодими серцем.
— Кілька прикладів такої футбольної естетики, яка вам подобається?
— У цьому сезоні я дуже глибоко відкрив для себе іспанський футбол, тому що почав коментувати його регулярно. Що називається, кожен уік-енд. Мені подобається, як працюють Кіке Сетьен із Бетіса або Хосе Менділібар із Ейбара.
Якщо говорити про Італію, то симпатизую кільком тренерам, передовсім, із Серії Б. Не можна не відзначити, як працює Сімоне Індзагі в Лаціо. Молодший Індзагі був менш талановитим футболістом, а тренером все виходить навпаки. Я стежу за обома, і команда старшого-Індзагі значно поступається команді молодшого.
— З іншого боку, ми ж розуміємо, що перед Венецією стоять завдання, а Лаціо, можливо, ніколи не буде прагматичною командою…
— Чому? Все залежить від тренера. Звичайно, випадки бували, але в цілому ці два стилі завжди будуть протистояти один іншому: прагматичний і естетичний. У боротьбі цих двох начал і народжується оригінальний, неповторний стиль.
У цілому, я романтик, і віддаю перевагу таким тренерам, як Зденек Земан — він один з моїх улюблених тренерів.
У Києві Денис хотів би бачити тріумф Ліверпуля
— Після останніх матчів єврокубків є спокуса сказати красиву фразу, що барселонський футбол помер, а Барселона вичерпала себе і перестала використовувати геній своїх футболістів. Чи так це? Чи помер той футбол, який будувався років 25, ще з часів Кройфа?
— Ні, це звичайні заголовки після чергового важкого удару. І заголовки ці йдуть із мадридської преси, яка бурхливо відреагувала на те, що трапилося з командою Ернесто Вальверде в Римі. Не вірю, що за весну або за місяць ігор плей-офф Ліги чемпіонів можна зруйнувати те, що будувалося десятками людей. А падіння бувають у будь-якої команди – так і сталося з Барселоною в Римі, де вона відіграла, я б сказав, паралізовано.
— Що краще: так програти або виграти так, як по сумі двох матчів виграв Реал у чвертьфіналі?
— Завжди буду вибирати Барселону, тому що в цьому протистоянні не люблю Мадрид. Тим більше, так як виграв Реал — це не душевна перемога.
— Уявивши себе на місці арбітра, стерпіли б слова Буффона? Вилучили б його?
— Важко сказати… З огляду на магію цього воротаря, Буффона, – навряд чи. Потрібно усвідомлювати ситуацію, а цей саксонець, напевно, загубився і страшно злякався…
— Після чвертьфіналів та того, що вимальовується у півфіналах після перших зустрічей, особисто для вас фінал Ліги чемпіонів в Києві не став менш привабливим (розмова відбулася перед півфінальними серіями, — прим. А.В.)?
— Справді, крім Ліверпуля, залишилися всі попсові команди. Мрію, щоб у фіналі Ліверпуль виграв Лігу чемпіонів!
— Постійні реформи УЄФА його покращують або десь навіть не рафінують, а консервують?
— Швидше за все, другий варіант. Як уже говорив, я – прихильник старосвітського футболу. Я б повернув те, що було в моєму дитинстві, коли я зростав як глядач і вболівальник. Усе вирішувалося у двох матчах і не було ніякого комерційного групового етапу. Я за старий формат – саме за Кубок чемпіонів.
— Що для вас Ліга Чемпіонів? Є думки, що з одного боку це комерційна клітка для живої душі футболу, а з іншого боку – це свято, яке завжди з нами…
— У будь-якому випадку, це турнір, де грають найкращі, найцікавіші і найдушевніші футболісти. Називати його можна по-різному, але він все одно буде найкращим клубним турніром.
Найбільше вразили трансфери Баджо та Ващука
— Як вважаєте, чи справедливо те, що сьогодні футболісти отримують стільки грошей? Пролетаріату цього, можливо, не зрозуміти, як і тих витрат нервів, сил і здоров’я, які віддають гравці на полі…
— Космічні гроші невиправдані. Абсолютно. Якщо порівняти середніх футболістів Європи і так званих найкращих футболістів України – бачимо прірву. Згоден із цим. Але вся справа в тому, що їм платять, а, значить, вони ці гроші завойовують, заробляють.
Я проти того, щоб були такі трансфери, як, наприклад, у Барселони з Філіпе Коутіньо і Усманом Дембеле. Коли заплатили майже 300 мільйонів доларів за двох людей при тому, що один футболіст не міг грати в плей-офф Ліги чемпіонів, а другий — входив у гру два місяці. Однак гучні переходи – це частина футбольної драми, а також футбольної політики.
Це нам в Україні, де всі звикли до авторитарного ручного управління клубами з боку однієї людини, важко собі в таке повірити – але у Європі є футбольні вибори. І людина, яка балотується на умовний пост президента Барселони, може виграти перегони завдяки гарантуванню придбання тих чи інших зірок. Або утримуванню тих, хто вже є…
— Для вас був якийсь трансфер, який зламав ваше відчуття футболу або змусив по-іншому дивитися на світ?
— Це перехід мого улюбленого футболіста, Роберто Баджо, з Фіорентини в Ювентус. Мені тоді було 16 років, але пам’ятаю, що коїлося навколо цього переходу. Хоча він був не першим футболістом, які виїхали з центру Італії на північ. Це звичайний шлях. Але складно передати, що відчували фани Фіорентини. А Ювентус тільки так і існує – команда практично не вирощує футболістів.
— Є команди, які скуповують душі… Хоча, якщо згадати, як вони вчинили з тим же Баджо, фактично «зливши» його в найскладніший момент в житті…
— На жаль, такий приклад непоодинокий. Так роблять майже всі, й на простішому рівні. У тому числі, і в Україні. Коли ти забиваєш — ти потрібен. А коли отримуєш складну травму — про тебе фактично забувають.
— Врешті-решт, це стосується будь-яких професій. З тією лише різницею, що працівника шиномонтажки навряд чи назвуть зрадником, якщо він перейде з однієї фірми в іншу…
— Це точно.
— Особисто для мене найбільшим шоком був перехід Сергія Юрана з Динамо в Спартак, який в результаті не відбувся, але наробив багато галасу. Коли дивишся на футболіста, який, начебто, всім зобов’язаний одному клубу, а потім переходить не просто в інший клуб, а до складу головного суперника – це важко зрозуміти.
— Згоден з вами. Додав би Владислава Ващука. Від цього трансферу я дуже складно відходив. Ще й тому, що особисто з ним познайомився, брав велике інтерв’ю у Владислава для World Soccer, коли його кар’єра була в розквіті. Важко пережив, коли Ващук побіг до Москви. Це пізніше ми читали його пояснення, але ж у той момент він не виступив і не пояснив все. А просто поставився до фанів зверхньо.
«Штучне збільшення кількості матчів та зміна формату на руку лише тим, хто отримує за це гонорари»
— Чемпіонат України викликає у вас якийсь інтерес?
— Тільки тому, що це рідний чемпіонат. І то, інтерес малесенький через те, що, повторюся, тут практично немає футболістів, які захоплюють моє серце вболівальника. Висока пристрасть у мене, в основному, залишається на ті матчі, коли Динамо грає з «Кротами». Решту матчів переглядаю в хайлайтах, в оглядах.
— Є якась штучність і відчуття, що там нічого оцінювати – ніби люди виходять на поле, погоджуючись на 0:1, навіть не на 0:0. Інколи складно змусити себе назвати це футболом. Але це наш чемпіонат і наш футбол – і ви сказали, що матчі з Шахтарем – те нечисленне, що залишає інтерес до українського футболу. Шахтар в розумінні вболівальника Динамо замінив Спартак?
— Звичайно, замінив. Абсолютно точно — зараз це наш головний суперник і ворог.
— Хотілося б вірити, що це різні філософії, але не бачу особливої різниці в філософії команд, тільки лише один із конкурентів робить все трішки менш успішно.
— Підтримую вашу іронію. Не можу сказати, що моя рідна команда зараз приклад або зразок розвитку футбольного клубу. Клуб вже давно не розвивається, а ось якраз у ворога є ознаки розвитку клубу.
— Чи були для вас якісь відкриття чи здивування в останньому Класичному?
— Та ні. Нудота, якщо одним словом. Звичайна нудота, яка стає звичним явищем навіть в українській Класиці. Прикро, коли улюблена команда неспроможна зіграти в радісний футбол.
— А коли такий траплявся?
— З Шахтарем траплялося багато таких матчів. Коли Динамо не боялося, розуміло, що може перемогти. Нині ж суперник розслабився і вирішив, що може на півсили виграти у такого, не дуже оздобленого, Динамо.
— Це був четвертий у сезоні, але не останній їхній матч. Чи не було відчуття, що свято стало буднем?
— Безперечно! Я проти такого формату й календаря, він – штучний. Якщо на стадіони ходить по дві тисячі людей, то кому це потрібно? Тільки тим функціонерам, які отримують за ці «зайві» матчі гонорари й внески.
— Але, принаймні, щось відбувається – для багатьох Класика все ще очікувана подія, тим більше, коли між конкурентами всього три очка.
— Тут – так. Це класно, тим більше, останній матч граємо вдома. Але якби ж це вирішувалося не за рахунок штучно роздутої інтриги та розтягнутого календаря… За вуаллю нової форми приховується намагання збагатитися через збільшення кількості матчів.
«Історію не купити за гроші й не створити штучно»
— Коли український футбол змушував вас відчувати за нього гордість?
— У нас були великі, грандіозні часи. Це та історія, яка гріє душу. Її не купити за гроші, не створити штучно. Нині гордість відчуваю, коли дивлюся на пацанів, які грають в футбол. Вже у мене і син, слава Богу, піднімає м’яча під поперечину. Ось тоді відчуваю неймовірну гордість — коли бачу «марадон» з районів.
— А куди ж вони потім діваються? Чомусь потім їх навіть в районах не видно…
— Ото ж бо й воно. Куди ж вони діваються? Я не знаю відповіді на це запитання. Я сам грав на районному рівні, в дитячому футболі, й бачив, скільки у нас талантів. Але чому вони зникають, так і не розквітнувши? Ми можемо лише здогадуватися…
— Що вам запам’ятається в українському футболі сезону 2017/18? Аванс обох грандів до весняних єврокубків? Проліт національної команди повз Мундіаль? Ще щось?
— Однозначно не перелічене вами. А успіхи наших юнацьких збірних, які пробиваються на континентальні форуми, відкривають нові імена. Саме це й обнадіює, що є світло в кінці тунелю. Тренерів наших юнацьких збірних можна хвалити – останні матчі, які я дивився, порадували ще й гарним футболом.
— Коли у Лобановського в кінці дев’яностих вистрілила третя команда-зірка – ми всі були зачаровані й вірили, що можливий суперклуб. Але зараз приходить розуміння, що Динамо не могло стати суперклубом європейського масштабу – за коштами, можливостями вітчизняного футбольного ринку, статусом держави. У найкращому випадку могло стати колективом з хорошим поколінням. Чому ми не можемо бути успішними на європейському рівні завжди, а маємо тільки спалахи, нехай іноді і дуже яскраві?
— Потрібно, образно кажучи, забути про конспекти Лобановського. Вважаю, що це вже давно є серйозною проблемою для розвитку київського Динамо. Конспекти Лобановського пішли з Валерієм Васильовичем, і тільки він міг «читати» і втілювати їх на полі в гру. Решта тренерів, які з’явилися після Лобановського і мали б власну філософію і світогляд, — їх було всього два-три.
Але біда починається в дитячих школах — ні для кого не секрет, які тренери працюють з дітьми. Це страшна картина, яку я спостерігаю сам, оскільки син уже буцає м’яч. Приїжджають київські школи сюди на курорт Ворзель, тому що тут є поле зі штучним газоном. Стежу за цими тренерами, і це жах – особливо старше покоління. Там і матюки, і приниження футболіста як людини — нічого не змінилося з того часу, коли я був «салабоном».
Ставка все так же робиться на божевільні кроси і «фізуху» — досі не можуть зрозуміти, що все одно все будується навколо м’яча, ноги футболіста і голови футболіста. Це біда нашого національного футболу. Мене абсолютно не влаштовує те, як тренують дітей. Потім ці діти виростають в таких же футболістів, потім стають такими ж тренерами. Звідки візьмуться цікаві футболісти, цікаві тренери? Слава Богу, у мене був інший тренер – не матюкливий і не крикун…
— Таке враження, що в крики та істерики виливається їх безсилля від невміння чомусь навчити…
— Так, і я думаю, що це корінь проблеми. Такі тренери руйнують юних футболістів. Одного разу я ледве стримався, щоб не поговорити з тим дідом, який з матюками кричав на дітей. Вони по-іншому просто не можуть працювати. Таким дідам віддають дітей і ще за це платять гроші, школи ж комерційні зараз. Ось ми й зачепили першопричину того, що таланти зникають ще до великого футболу. Стирають дітям індивідуальність, роблять із них однакових «роботів».
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться