За два дні до нещодавнього контрольного матчу Мюнхен-1860 з київським Динамо (1:1) на офіційному сайті німецького клубу опублікували ознайомлювальний допис із загальною інформацією про майбутнього суперника. У ньому згадали про кілька попередніх (неофіційних) зустрічей обох команд; про те, що один із тренерів молодіжних команд Мюнхена здобував свою футбольну освіту разом із наставником Динамо Сергієм Ребровим; та найцікавіше те, що у заголовку статті киян назвали “міжнародним топ-клубом”. Загалом скептично налаштованому українському вболівальницькому загалу застосування такого епітету до чемпіона України здалось би перебільшенням. Та з точки зору суперника, аутсайдера другої німецької Бундесліги, Динамо – топ-клуб у багатьох відношеннях.
Українським вболівальникам нового покоління, мабуть, і нелегко буде згадати, що у Мюнхені окрім Баварії є ще один клуб. Однак Леви (одне з прізвиськ 1860-х) були першим у місті клубом, який виграв Бундеслігу та виходив у фінал єврокубка у часи, коли Баварія лише боролась за право виступу у вищому німецькому дивізіоні. Окрім того, Мюнхен-1860 є одним із найстаріших клубів Німеччини, і, власне, був заснований навіть раніше дати, вказаної у назві. Започаткували його ще у 1848-му – як і більшість німецьких клубів – в якості гімнастичного товариства. Та той рік виявився невдалим не лише для антимонархічних повстань, але й для заснування товариств – їх заборонили як “інституцію морального розкладання”.
Члени відродили клуб двома роками пізніше, у 1856-му додали до гімнастів відділення хористів, а ще через чотири роки, після злиття з двома іншими місцевими товариствами, були реформовані офіційно – звідси й рік у назві. Щоправда, організація футбольного відділення завершилась лише у 1898-му, а перший футбольний матч вони зіграли ще через чотири роки. Леви закріпились в статусі великого клубу в першій половині 1920-х, коли в Німеччині відбувся футбольний бум, а у 1926-му уже могли похвалитись власним стадіоном на 40 000 глядачів.
Перші помітні футбольні успіхи чекали 1860-х після приходу до влади націонал-соціалістів та поділу чемпіонату на Гауліги (загальнонаціональної першості у вигляді турніру в Німеччині не існувало до заснування Бундесліги у 1963-му). На початку 1940-х Мюнхен двічі ставав першим у Гаулізі Баварія, а також переміг у турнірі-попереднику сучасного Кубку Німеччини, обігравши у фінальному матчі потужний тоді Шальке. Після повалення нацистського режиму систему проведення футбольних змагань змінили, ввівши Оберліги. Їх було п’ять – Південь, Південний Захід, Берлін, Північ, Захід. На східну, радянську зону ця система не поширилась.
Леви змагались разом з Баварією у Оберлізі Південь, де в 1950-х роках команди грали одна з одною у квача. Сині (ще одне прізвисько Мюнхен-1860) вилетіли у другий дивізіон південної ліги у 1953-му, а коли змогли повернутись двома сезонами пізніше, на пониження пішла Баварія. Наступного сезону одні знову вилетіли, інші – піднялись у класі, і лише в сезоні 1957/58 Сині і Червоні змогли знову зіграти в одному турнірі.
У 1963-му Німецькому футбольному союзу довелось вирішувати долю 16-ти квот на участь у прем’єрному сезоні Бундесліги. Всього 50 клубів подали заявки на участь, і наші герої були відібрані автоматично в якості чемпіонів Оберліги Південь. Баварію на вечірку не запросили, хоча Айнтрахт Ф, Штутгарт та Карлсруе – команди, які в турнірній таблиці посіли місця нижче Червоних – були відібрані. За регламентом нового чемпіонату, у першому сезоні БЛ не могли брати участь дві команди-представниці одного міста.
Баварії лишалось поки що лише пускати слину на прибутки, які обіцяв загальнонаціональний турнір, а 1860 на кілька років став найбільшим клубом в Мюнхені. Леви успішно представили свій край, посівши сходинку у верхній половині таблиці та вигравши Кубок Німеччини, що дозволило кваліфікуватись до участі у Кубку володарів кубків. Команда австрійця Макса Меркеля успішно провела свою першу єврокампанію, вийшовши до фіналу, у якому на Вемблі поступилась Вест Хему Боббі Мура, Джоффа Херста та Мартіна Пітерса.
1965 рік. Фінал Кубка володарів кубків з Вест Хемом
Окрім того, 1860-ті покращили свій показник у внутрішній першості, посівши четверту сходинку. Але найкращим їхнім сезоном того періоду став 1965/66, перший в Бундеслізі для дербійних суперників Левів – Баварії. Власне, з Червоними 1860-ті зійшлись уже в першому турі сезону, і здобули перемогу з мінімальним рахунком. Як виявилось, цей матч став ключовою зустріччю того чемпіонату. За його підсумком мюнхенські Сині стали чемпіоном Німеччини, у той час як Баварія посіла третю сходинку. Непоганий результат для дебютанта, проте якби Червоні здобули перемогу у тому матчі першого туру, вони би з Левами помінялися місцями, взявши титул з першої спроби.
Але якщо Баварія лише починала своє сходження на футбольний Олімп, то зірковий час Левів підходив до завершення. Червоні з Гердом Мюллером у складі здобули перше золото Бундесліги у 1969-му, а Сині повернулись у Регіональну лігу уже в наступному сезоні. Поки сусіди колекціонували домашні та континентальні нагороди, 1860-ті скніли в другому дивізіоні. Двічі вони ненадовго повертались в БЛ, однако найбільші проблеми клубу мали не спортивний, а організаційний характер. Керівництво Мюнхен1860 в надії закріпитися у Бундеслізі вкадало в команду більше коштів, ніж могло собі дозволити. Це призвело до втрати ліцензії на участь у другій лізі та перехід у любительску Баварську лігу. Команду покинули 14 гравців, серед яких був перспективний молодий нападник Руді Фьоллер.
То було літо 1982-го, а виповзти з сипучих пісків аматорського футболу Леви спромоглись лише після об’єднання Німеччини, у 1991-му. Як виявилося, лише на сезон. Мабуть, багато хто в Мюнхені вже встиг махнути рукою на неборак, але, несподівано, 1860-ті за два роки подолали шлях із третьої ліги у першу, де змогли закріпитися вперше за півтора десятиліття.
Одна з проблем Левів полягала в тому, що їхня Немезида, Баварія, у той час повним ходом наближалась до статусу мірила Бундесліги та стовпа всього німецького футболу. Меншому клубу дуже важко повторити шлях успішного сусіда. Найкращий вихід – визнати статус андердога та будувати свій імідж, виходячи з цього статусу. Замість того, щоби намагатись скопіювати інший проект, можна зосередитись саме на тому, що тебе від нього відрізняє. Монополія знуджує “споживачів”, альтернатива – приваблює.
Так сталось, що Леви відкинули цю можливість і прирекли себе на проблеми у той час, коли, здавалося б, справи у клубу йшли якнайкраще. Вдало провівши свій перший сезон у БЛ після повернення, клуб вирішив покинути свій старенький Грюнвальдерштадіон та переїхати на Олімпійський, де проводила свої матчі Баварія. Обидві арени на той час належали місту (місцева влада викупила стадіон Мюнхен-1860 ще в 1930-х), однак в сприйнятті вболівальників Олімпійський був стадіоном Червоних, у той час як Грюнвальдер – домівкою Левів. Багатьом фанатам це було дуже не до вподоби.
“Можливо ми втратимо п’ятсот чи тисячу вболівальників, але виграємо 30 000 нових на Олімпійському стадіоні”, – сказав на захист рішення про переїзд президент клубу Карл-Хайнц Вільдмозер. Та 1860-ті ризикували втратити щось більше, ніж кілька сотень фанатів. Фактично вони свідомо згодились прийняти статус бідного родича, який живе в будинку більш заможних членів родини. Можливо, це рішення було продиктоване відсутністю коштів на модернізацію старої арени, але таким чином вони втратили можливість стати альтернативним мюнхенським клубом, анти-Баварією.
Одне невдале рішення призвело до ще менш вдалого. Коли Баварія почала будівництво чисто футбольного стадіону, керівництво Левів тільки богу відомо з яких причин погодилось розділити вартість проекту, хоча не мало ані потрібних на це коштів, ані достатньої фанатської бази, для того, щоб заповнювати нову арену. Звісно, у 60-х дуже швико закінчились гроші, і менш ніж через рік після відкриття Альянц-Арени вони були змушені продати свою частку акцій стадіону Баварії та орендувати поле для своїх матчів. На той час команда уже знову виступала у другій Бундеслізі.
Коли керівництво приймає одне невдале рішення за іншим, його зазвичай швидко міняють. Так сталося, що з моменту вильоту Левів з Бундесліги вони встигли поміняти 17 тренерів та десять президентів. В 2011-му клуб ледве не збанкрутував, але рятівними стали 13 млн євро, за які йорданський підприємець Хасан Ісмаїк придбав 60% акцій клубу. Він також погасив борг 1860-х у розмірі 5,4 млн євро та пообіцяв щороку інвестувати в Левів немалі як для учасника другої ліги гроші. Коли йорданець витрачав свої кошти на клуб, йому пояснили про “правило 50%+1”, згідно якому контрольний пакет акцій клубу повинен залишатися у його членів. Тобто Ісмаїк купував акції погодившись на те, що не матиме контролю над прийняттям рішень, адже частина придбаних акцій були “не голосуючими”. Як виявилось, бідолаха насправді не вірив, що ці правила все-таки діятимуть. Та ми говоримо про Німеччину.
Його суперечки з керівництвом стали регулярними і вносили ще більше хаосу та неспокою в життя клубу. На початку 2013-го він відкрито висловився за те, щоби Мюнхен звільнив головного тренера Александера Шмідта та футбольного директора Флоріана Хінтербергера. Всупереч його волі, клуб подовжив їхні контракти. Ісмаїк вдався до шантажу: через тиждень його юрист повідомив клуб, що подальші капіталовкладення будуть затримані, оскільки важливі кадрові рішення приймались без консультацій з інвестором. І хоча Ісмаїк зблефував, подібні сутички трапляються щороку.
Гімн мюнхеньских Левів
Незважаючи на одну з найкращих у країні футбольних академій, з якої в останні роки випустилися брати Свен та Ларс Бендер, Кевін Фолланд та нинішній диспетчер дортмундської Боруссії Юліан Вайгль, Леви закріпились в статусі середняків другої ліги, а в останні два сезони ледве утримуються і в ній. Вони досі проводять домашні матчі на Альянц-Арені, трибуни якої на цих іграх не заповнюються і на третину. Нікому не зрозуміло, чого прагне цей клуб і чи він потрібен Мюнхену узагалі.
Ще не так давно саме Леви були найпопулярнішим клубом у місті, в той час як Баварію підтримували здебільшого вболівальники з околиць та приїжджі фанати. Наразі в Мюнхені значно більша підтримка у Баварії, ніж у 1860-х. Леви, без власного стадіону, з постійними змінами тренерів та керівників та іноземним інвестором-тираном, просто перестали бути привабливою альтернативою Червоним.
Два місяці тому члени клубу обрали новим президентом Петера Кассалетта, який пообіцяв знайти спільну мову з Ісмаїком та чимшвидше вирішити питання виїзду 1860-х з Альянц-Арени. Від того, наскільки успішно він виконуватиме свою роботу, залежить саме існування клубу, для якого це може бути останнім шансом.
Андрій Курдаєв, Sport Arena
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться