Ранньої осені сотня-півтори людей різного віку вирішили провести недільний вечір в залі очікування бременського аеропорту замість того, щоб відпочити вдома перед початком нового робочого тижня. Либонь дехто з них востаннє робив щось подібне ще дванадцять років тому, зустрічаючи літак з Мюнхена, та вітаючи команду, яка щойно гарантувала собі чемпіонство. Цього разу той, на кого чекали вболівальники Вердера, не привіз з собою титулу. Від таких гостинців вони уже встигли відвикнути. Той, хто змусить їх чекати в аеропорту до одинадцятої вечора, подарує їм не відчуття тріумфу, а солодке поєднання гарних спогадів та надії на краще.
У той час, коли маленький Маріо Гьотце готувався піти у перший клас дортмундської гімназії, літак вперше привіз у Бремен маловідомого нападника на ім’я Клаудіо Пісарро. Новий бос клубу Юрген Борн надзвичайно вдало розпочав свою роботу у Вердері влітку 1999-го. Борн був представником Дойчен-Банку в Бразилії, Уругваї та Парагваї, тому мав хороші зв’язки в Південній Америці. І так сталося, що він знав одну людину, яка знала іншу людину, яка порадила йому цього перуанського хлопця. Разом зі спортивним директором Вердера Клаусом Аллофсом вони полетіли на оглядини до Ліми, і невдовзі столична Альянса отримала 1,5 млн марок взамін за контракт свого молодого нападника.
Однією з найбільш популярних серед вболівальників Вердера пісень є переробка англійського гімну Three Lions – Das W Auf Dem Trikot, в якій повторюється, між інших, рядок Jahre voller Frust (роки повні розчарування). Рефреном в пісні, ці слова повторюються і історією бременського клубу, який чергує успішні відрізки з провальними. Коли Пісарро став гравцем Вердера, за плечами місцевих уболівальників були чотири маловтішні роки, протягом яких команда рідко радувала великими перемогами, ще рідше – красивою грою. У складі Вердера у той час були футболісти, які радше працювали на полі, ніж грали, а ще товстенький бразилець Айлтон, якого авторитетне німецьке видання kicker спершу охрестило “5,5-мільйонним непорозумінням”.
Маху kicker дав і у випадку з Пісарро. Тоді, у 1999-му Баварія провела черговий гучний трансфер, підписавши суперзірку парагвайського футболу Роке Санта Круса. У Мюнхені певне не один зверхньо пирснув з приводу переходу у Вердер якогось ноуйнейма, а кіккерівці охрестили Пісарро “Санта Крусом для бідних”. Мабуть, їм було не так смішно двома сезонами пізніше, коли Баварія виклала за перуанця 18 млн. До того часу Клаудіо встиг стати улюбленцем бременських фанатів. На старті сезону 1999/00 Вердер знову виступав неоковирно, набравши очко в двох перших турах та не забивши жодного голу. У третьому турі, в Берліні, Шааф вперше наважився випустити на поле новачка за рахунку 1:0 на користь Герти – Вердер зрівняв до кінця гри.
Матч проти Кайзерслаутерна наступного туру Пісарро починав уже з перших хвилин – бременці розтрощили Чортів з рахунком 5:0. Через тиждень вперше у стартовому складі разом із Клаудіо був уже й Айлтон – цього разу жертвою став Вольфсбург (7:2), а Пісарро у другому таймі оформив хет-трик. Поміж цими зустрічами в рамках Кубку УЄФА бременці встигли на виїзді познущатися з норвезького Буде-Глімт (5:0), чий тренер після матчу мусив просити вибачення у своїх вболівальників за те, що його команда виглядала так безпомічно. У перших трьох іграх з Пісарро в основному складі Вердер провів у ворота суперника 17 м’ячів, і шість з них забив перуанець. Так народжувалась нова легенда – легенда про шалений, схиблений на атакуючій грі Вердер.
Пісарро швидко став місцевим ідолом у Бремені, хоча на півночі Німеччини вболівальники не вельми схильні до ідолопоклонства. Нині голова правління клубу, а тоді нападник Вердера Марко Боде після такого потужного старту сказав, що Клаудіо потрібно близько трьох хвилин, щоб заграти у будь-якій команді. Мабуть, стільки ж йому знадобилося для того, щоби завоювати прихильність фанатів. Тих самих, які через два роки замальовуватимуть прізвище “Пісарро” на своїх джерзі, та писатимуть поверх нього “Юда”. Кубок та чемпіонство 2004-го Вердер здобував уже без Піцци, який зробив власний золотий дубль з Баварією роком пізніше.
Та коли після успіху з мюнхенцями Клаудіо здійснив невдалу спробу заграти в Англії, він знову знайшов прихисток у місті, яке стало його першою домівкою у великому професійному футболі. “Зраду”, звісно, доволі швидко забули, адже з Пісарро у складі Вердер видав останній хороший період при Томасі Шаафі. Тому, коли 2012-го він в уже поважному футбольному віці погодився стати резервістом у Баварії, ніхто вже не тримав за це на нього зла – більшість фанатів сприйняли це як заслужену напів-пенсію. І ось минулої осені вони чекали на чергове повернення цього “пенсіонера”, а хтось нетерплячий навіть рвонув в аеропорт. Чи може він привнести щось окрім гірко-солодкої ностальгії?
Її ж бо надовго не вистачає – уже наприкінці жовтня, коли стало зрозуміло, що Вердер не претендує на більше, ніж боротьбу за невиліт, немало вболівальників засумнівались у правильності рішення керівництва клубу запросити Пісарро. Свій перший гол після повернення Клаудіо забив лише у листопаді, хоча той гол і допоміг взяти три очка в матчі з Аугсбургом. До нового року перуанець відзначився лише двічі, і його корисність у виконанні завдання на сезон і справді здавалась непевною. Боде, Скрипник, Фрінгс, Пісарро – дивно, що Айлтон ще не бігає навколо поля в якості талісмана. Чи не став клуб перегинати палку у своїй сентиментальності?
Та у другому колі чемпіонату Віктор Скрипник продовжував ставити Пісарро в основу, за що був винагороджений у домашній зустрічі з Дармштадтом, в якій пізній гол Піцци приніс Вердеру нічию. Якщо вірити чуткам у німецькій пресі, Скрипника було би напевне звільнено у разі поразки. З кінця січня перуанець відзначився дев’ятьма голами у восьми іграх чемпіонату, а в останніх двох матчах за своєю участю допоміг команді здобути дві впевнені перемоги. Також Вердер дивом проповз у півфінал Кубку Німеччини, вибивши з турніру Гладбах та Байер.
Минулого Дня єдності Німеччини Пісарро виповнилося 37 років, і він є найстаршим польовим гравцем Бундесліги. Попри це, він не втратив ані свій клас, ані гольовий нюх. Улі Хьонесс колись назвав Пісарро махлярем. Клаудіо охоче приймає це прізвисько, і тлумачить його так: той, хто бачить все, що діється навколо – на полі, біля поля, навіть на Октоберфесті – і користується цим по максимуму. Окрім того, він випромінює оптимізм. Коли на початку сезону Пісарро сказав, що Вердер може кваліфікуватися у Лігу чемпіонів, хтось посміявся з цього, а хтось похитав головою. Пізніше в інтерв’ю журналу 11Freunde Піцца пояснив свої слова, сказавши, що однаково вірить у найгірший (виліт) і найкращий можливий варіанти, але воліє сподіватися на краще, адже якщо всі опустять руки, виліт гарантовано. Його мотто: страх – це баласт. “Ми мусимо лишатися незворушними. Ми будемо незворушними. Я не панікую”.
Його повне ім’я – Клаудіо Мігель Пісарро Босіо. Наразі для Вердера він справжній “Босіо”. Відмовившись від фінансових спокус Дубаю та США, Пісарро ризикнув повернутися у кризовий Вердер. Він лишився незворушним після невдалого першого кола, і наразі виходить в певній мірі переможцем. 37-річним він виглядає не більше, ніж на 30, а на полі часом діє мов 25-літній. До того ж, у нього ще є цілі – близькі, як от рекорд результативності серед гравців Вердера у Бундеслізі, до подолання якого йому не вистачає лише одного голу; та віддалені в часі, як участь у наступному чемпіонаті світу у складі збірної Перу.
Цікаво, що зазвичай боротьбу за невиліт з ліги пов’язують із безкомпромісністю, жорсткістю, максимальною викладкою, але джерелом натхнення нинішнього Вердера є цей задоволений, старий і розслаблений, мов Дух Нинішнього Різдва, махляр – Клаудіо Пісарро.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться