Ballon d’Or. Епізод 21. О Боже, Румменігге

«Кар’єра Карла-Гайнца Румменігге нагадувала казку, яку трішки псували лише постійні травми. Спостерігати за його грою було величезним задоволенням, тому що він вмів робити на полі все. Його техніка зовсім не нагадувала усі ті численні трюки з м’ячем, він просто міг пролізти куди завгодно і забити з будь-якого положення. Ось справжній дар цього футболіста», — Франц Беккенбауер

Навесні 1984 року президент Баварії Віллі О. Хоффман заявив: «Для видатних німців, таких, як імператори Карл Великий, Оттон Великий чи геніальний Гете, Італія завжди мала магічне значення. Тепер переходить через Альпи інший футбольний імператор – Карл-Гайнц Румменігге».

Насправді, Віллі робив хорошу міну при поганій грі. Він ні за які гроші не розлучився б зі своїм кращим футболістом, але тоді мюнхенський клуб сидів на фінансовій мілині. Ті 11,4 мільйони марок, які Інтер давав за Карла, вмить залатали чималеньку діру в бюджеті ротен. До того ж, Калле теж хотів спробувати себе в іншому чемпіонаті: «Я не хотів повторити долю Мюллера, який пішов занадто пізно, тоді коли він вже пройшов свій пік», – розповідав Карл. Коли Румменігге приїхав в Мілан, там почалася справжня істерія. Сума, яку за нього виклали нерадзуррі, робила німця другим найдорожчим футболістом світу після Марадони. А тому тифозі небезпідставно сподівалися, що тепер Інтер матиме свого генія.

На перших зборах в Тіролі готель, в якому мешкали нероадзуррі, взяли в облогу 2500 фанатів. Деякі з них мало не півдня сиділи на деревах, з яких було видно номер Карла, щоб зробити його фото. Як потім згадував менеджер готелю, після від’їзду футболістів вони декілька тижнів не змінювали простирадло в 48-му номері. Тифозі платили величезні гроші, щоб провести ніч на тому самому простирадлі, що й їхній кумир.

Карл народився в 1955 році в провінційному містечку Ліппштадт. Від самого народження в Румменігге не було вибору. Він мусив стати футболістом. Його батько Генріх грав за місцеву Боруссію на позиції захисника. Карл навіть порівнював свого тата з Берті Фогтсом. Навіть після того, як Генріх повісив бутси на цвях, він продовжував допомагати клубу, підстригаючи газон Боруссії. Усі сини пішли по стопах батька. Молодший Міхаель має в своєму активі близько 300 матчів за Баварію та дортмундську Боруссію, також він двічі покатався на бундесмашині. Старший Вольфганг засвітився в другій Бундеслізі. Проте найвідомішим серед братів став, звичайно ж, середній Карл.

Мати ніяк не могла справитись з непосидючим Калле й одного разу попросила Вольфганга взяти його з собою на вуличні футбольні баталії. Тоді Карлові було лише 4 роки, і ні про яку гру мова не йшла. Однак йому дуже швидко набридла роль простого спостерігача, він сам хотів спробувати кілька разів вдарити м’яча. Зрештою старші хлопці погодилися взяти малого, але за однієї умови. Він напередодні матчів повинен був прибирати майданчик, на якому точилися дворові поєдинки в Ліппштадті. «На нашому стадіоні було дуже багато сміття, зокрема нечистот, здавалося, що саме на нашому полі мешкає чи не найбільше котів чи собак в Ліппштадті. Я зціпивши зуби брався за роботу, незважаючи на те, що там стояв жахливий сморід, а лопата та мітла були набагато вищими за мене. Просто я дуже хотів грати», – згадував Румменігге. Незабаром Карла звільнили з посади двірника, оскільки він блискавично став найкращим футболістом в їхньому дворі. Завдяки своєму феноменальному дриблінгу Калле пачками накручував суперників, які були вдвічі старшими за нього. Тоді ж в Ліппштадті почали ходити на Румменігге. Часто на дворових матчах збиралися вболівальники зі стажем для того, щоб подивитися на дивовижного малого. Скаути Боруссії теж не дрімали. Вже в 7-річному віці він дебютував у наймолодшій віковій категорії цього клубу.

Перший матч склався для Карла – краще не придумаєш. Того дня невеличкий 5-тисячний стадіон (зовсім непогано, як для міста з населенням 50 000 людей) вщерть заповнили місцеві фанати. Та й по-іншому не могло бути. Адже Боруссія приймала іншу ліппштадтську команду – Тевтон. Цей матч проходив під диктовку Боруссії, яка в одні ворота винесла суперника. Першу скрипку в командному оркестрі грав дебютант, який забив 6 з 11 голів. Про один з них ще довго говорив весь Ліппштадт. Карл з центра поля розпочав свій рейд до воріт тевтонців, він обіграв п’ятьох захисників, а потім воротаря, добіг з м’ячем до лінії воріт і… зупинився. Стадіон на мить завмер, а Румменігге, немов гладіатор в Колізеї, чекав сигналу публіки, щоб завдати останнього удару. Лише після того, як стадіон знову ожив, Калле відправив м’яча у ворота. Через багато років він заб’є подібний гол у складі Баварії.

В 9-ти річному віці Карла перевели в команду 14-річних юнаків. І він там не загубився. З того часу команда забула гіркий смак поразки, а Румменігге бив всі рекорди результативності. Якось за сезон він забив 96 голів в 15 матчах. Одна гра запам’яталася Карлові на все життя, в ній він залишив 16 своїх автографів у воротах суперника. «Не знаю, чому вони поставили у ворота настільки низькорослого хлопця. Забити йому було раз плюнути. Я швидко зрозумів, що достатньо пустити м’яч на півтораметровій висоті, й він гарантовано опиниться в сітці», – скромно згадував Карл.

Недивно, що досить швидко легенда про появу нового Мюллера вийшла далеко за межі Ліппштадта. Дійсно, нюх на голи Румменігге мав не гірший, аніж Герд, він постійно опинявся в потрібний час та в потрібному місці. Калле, наче коршун на здобич, кидався на м’яч, який до нього відскакував від воротаря чи стійки воріт.

Згодом 14-річний Карл отримав пропозицію вступити в юнацьку футбольну школу Шальке. Однак йому не довелося покуштувати шахтарського хліба. На перешкоді стала мати, яка заявила, що нікуди не може відпустити настільки юного сина, до того ж вона не вважала футбол серйозною професією. А Карл продовжував насолоджуватися життям в Ліппштадті. «Коли я сидів на уроках, то вже думав про те, що робитиму після занять. І відповідь завжди була одна й теж. Я гратиму в футбол. На льоту зробивши домашнє завдання, я біг на поле. Ми грали аж до настання темряви. Футбол став змістом мого життя. Влітку існувала одна альтернатива. Я ходив купатися на річку. Але після того, як я поплавав, я далі біг на футбольне поле».

В Ліппштадті Калле зустрів своє перше та останнє кохання. Одного разу Калле зайшов поласувати своїм улюбленим картопляним салатом (Румменігге й досі бракує його. Він стверджує що мюнхенський та ліппштадтський картопляний салати це – дві великих різниці) в один з місцевих ресторанів. Там йому впала в око офіціантка Мартіна. Він настільки розхвилювався, коли вона підійшла до нього, що впустив склянку з соком. «Це було кохання з першого погляду. Я швидко розплатився та накивав п’ятами. Мартіна, мабуть, тоді подумала, що в мене не всі вдома. Через тиждень я надіслав їй листа, а згодом запросив на випускний. І вона, що ще більш дивно, погодилась. Так все й закрутилося. Згодом ми відгуляли весілля», – згадував Румменігге.

Закінчивши школу, Карл влаштувався на роботу в місцеве відділення Народного банку Німеччини та продовжував грати за свою рідну Боруссію. Слава про бомбардирські подвиги Калле гриміла на всю Німеччину. Будинок Румменігге штурмували менеджери численних клубів. В якийсь момент, за словами Калле, він мав на руках пропозиції чи то від 16-ти, чи то від 17-ти команд. Одного разу на матчі Боруссії з’явився скаут Баварії Віллі Рейнке. Він на власні очі пересвідчився, що Калле потрібно брати, адже з часом він цілком може затьмарити самого Бомбардира нації. Невдовзі менеджер ротен Роберт Шван зателефонував до Карла та запросив його до свого офісу в Мюнхені.

Незважаючи на ганебне 10-е місце в Бундеслізі, Баварія захистила свій титул клубного чемпіона Європи в 1975 році. У фіналі проти Лідса Карл весь матч просидів на лаві запасних. На післяматчевому бенкеті Бекенбауер охрестив Румменігге «Братвурст» (німецькі сосиски). Варто зазначити, що Франц ніколи не вірив в Калле, але згодом він забрав свої слова назад та відгукувався про Карла в зовсім іншому дусі (згадайте хоча б епіграф, яким ми розпочали цю статтю).

В наступному фіналі КЄЧ атаку Баварії вже було неможливо уявити без Румменігге. Новий тренер команди Детмар Крамер ставився до нього, немов до сина. Він взяв Карла під свій особистий контроль. Наставник розробив для Калле індивідуальну програму тренувань та часто з ним спілкувався, переконуючи, що з нього обов’язково вийде форвард світового класу. Напередодні фіналу КЄЧ 1975/76 проти Сент-Етьєна Румменігге настільки нервував, що його аж трясло. Крамер запропонував йому випити трішки коньячку. Після цього Карл взяв себе в руки та відіграв прекрасний матч, допомігши Баварії втретє поспіль тріумфувати в Європі.

В тому ж 1976 році Карл зіграє свій перший матч за манншафт. Коли Карл повернувся з лав збірної, то його в аеропорту зустрічав «батько» Крамер. В руках він тримав пляшку шампанського. Детмар хотів відзначити таку непересічну подію в кар’єрі свого підопічного, але кінець 70-х років не склався для Румменігге. Баварія ніяк не могла пережити втрату своїх зірок, а збірна провалилася на аргентинському мундіалі.

В сезоні 1979/80 над Мюнхеном знову зійшло сонце. Тоді команду очолив угорець Пал Чернаї, який зумів перетворити алмаз Румменніге на коштовний діамант. Карл в новому сезону як з ланцюга зірвався. Він забивав чи не в кожному матчі. Записавши на свій рахунок 26 точних пострілів (до цього Калле забивав за весь чемпіонат не більше 14 голів) Румменігге здобув лаври кращого бомбардира Бундесліги. Такі снайперські подвиги Карла були б неможливими без Пауля Брайтнера. Той, повернувшись з мадридських та брауншвейгзьких заробітків, одразу почав демонструвати футбол такого самого рівня, як і за золотих баварських часів. Спочатку тренер побоювався, чи зможе Румменігге знайти спільну мову з Брайтнером, адже на пальцях однієї руки можна перелічити людей, які б не побили горшки з Паулем. Одного разу в Чернаї з’явилася ідея під час виїзного матчу поселити їх в одному номері. Так і склався чемпіонський пазл, а в історії Бундесліги настала нова епоха, названа на честь вбивчого дуету «Breitnigge». Карл та Пауль привели команду до двох чемпіонських титулів поспіль. В 1981 році Румменігге захистив свій титул кращого бомбардира Бундесліги.

У збірній на горизонті Карла теж не було жодної хмаринки. Манншафт тріумфувала на Євро-1980, а Калле визнали кращим гравцем турніру. «Ми тоді грали просто неймовірно. Напередодні чемпіонату Європи манншафт не програвала 23 гри поспіль. Жодна німецька збірна до нас не могла похизуватися таким досягненням. Моя впевненість, зважаючи на чемпіонство в Бундеслізі та лаври кращого гравця та бомбардира чемпіонату, теж не мала меж. Тоді тренеру Юппу Дервалю вдалося зробити чудову команду», – згадував мить тріумфу Карл.

Завдяки таким вражаючим досягненням Румменігге вдався чудовий дубль. Він здобував Золотий м’яч в 1980 та 1981 роках. Однак коли ти сягаєш вершини, то після цього неодмінно існує лише один шлях. Вниз. Карл теж відчув на собі дію цього закону. Після 1981 року в нього почалася трофейна засуха. На чемпіонаті світу 1982 року Карлу вдався один з найепічніших виходів на заміну в історії футболу. Коли в овертаймі півфінального матчу з французами німці пропустили, Юппу Дервалю довелося кинути в бій свій останній козир.

У 1982 році Калле потрапив в чорну смугу травм. На мундіалі він теж грав на уколах. Навіть не будучи готовим на всі 100 відсотків, Карл продовжував забивати. Однак на матч з французами лікарі так і не змогли поставити його на ноги. Проте у критичний момент, коли до кінця овертайму залишалося якихось 25 хвилин, Калле, як справжній нібелунг, зумів зібрати волю в кулак та повести свою команду до перемоги. Невдовзі після виходу Калле ситуація для німців стала фатальною. Жиресс збільшив перевагу галлів до двох м’ячів. Проте французи чомусь забули, з ким вони грають. Румменігге пер вперед немов «Тигр», та на 103-й хвилині скоротив відставання до мінімуму. Коли партнери підбігли до свого лідера, щоб привітати із забитим м’ячем, то він показав їм, що наразі не час святкувати. Потрібно забити ще один. Президент Франції Міттеран, передчуваючи чим все може закінчитися після гола Карла, не стримався та викрикнув: «О Боже, Румменігге». Франсуа виявився хорошим нострадамусом, німці змогли відновити статус-кво. А в серії пенальті перестріляти деморалізованих французів. Однак в фіналі фортуна була на стороні італійців. Німці без шансів поступилися Скуадрі Адзуррі 1:3.

Вигравши в 1984 році Кубок Німеччини, Карл вирушив на італійські гастролі. Однак, незважаючи на гучні слова Хоффмана, кар’єра Румменігге довела, що в німецькому футболі є лише один Кайзер, і це аж ніяк не Румменігге. Після трьох непростих італійських років Калле переїхав у Швейцарію, де на завершення кар’єри гучно грюкнув дверима, ставши кращим бомбардиром місцевої першості.

Коли Карл тільки з’явився в Баварії, то був дуже сором’язливим, за що й отримав прізвисько – «червоні щічки». Проте коли він виходив на поле, то перетворювався на безжального хижака, який шматував оборону суперників. Карл досі посідає друге місце в списку кращих бомбардирів Баварії всіх часів. Про перше місце він міг хіба що мріяти, адже вищий щабель назавжди за собою забронював Герд Мюллер.

Лотар Маттеус якось зауважив: «Я грав проти Зіко та Марадони і тепер знаю, хто кращий футболіст світу. Це – Карл-Гайнц Румменігге».