27 квітня 1974 року. Передостанній тур чемпіонату Англії з футболу. Манчестерське дербі. Червоні дияволи приймали містян. Господарям кров з носу була потрібна перемога. Якщо Червоні дияволи не змогли б обіграти сусідів, то їм світило б пекло другого дивізіону. Довший час рахунок в матчі залишався не відкритим, аж поки на 81-й хвилині Деніс Лоу не забив один зі своїх фірмових, ефектних голів. Він п’яткою розмочив ворота Алекса Степні. На жаль для фанів Червоних дияволів, яких шотландський суперфорвард тішив своїми голами більше 10 років, Деніс тепер забив м’яч, який відправив їхню команду в другий дивізіон. Лоу теж зовсім не радів з цього гола. Він ніяк не реагував на вітання партнерів із забитим м’ячем. Лоу йшов, понуривши голову, в центральне коло. Деніс був настільки розчарований цим голом, що його одразу довелося замінити.
«Я відчував себе жахливо. Після 19 років, протягом яких я забивав голи, це був єдиний момент, коли я не хотів, щоб після мого удару м’яч опинився в сітці. Мені дуже шкода, що багато хто мене тепер пам’ятає саме завдяки цьому голу. Я грав з усіма тими гравцями Юнайтед. Ми були одне для одного друзями. Я найменше бажав Червоним дияволам вильоту. Саме тому той гол не дає мені спокійно спати вже більше 30 років. Я весь час хочу забути цей епізод, але спогади постійно повертаються. І це навіть незважаючи на те, що цей м’яч насправді не став фатальним для МЮ. Вони вилетіли, тому що Бірмінгем переміг Норвіч», – згадував Деніс Лоу. Доля зіграла злий жарт з шотландцем, який став одним з китів суперкоманди Метта Басбі, що здобула перший КЄЧ для Англії.
Деніс народився 24 лютого 1940 року в Абердині (цікавим є те, що за чотири дні до цього в Лондоні з’явився на світ ще один форвард від бога – Джиммі Грівз). В ті часи життя середньостатистичних британців зовсім не нагадувало казку. А ще, якщо врахувати, що в сім’ї Джорджа та Робіни Лоу було аж семеро дітей, очевидно, що дитинство Деніса видалося непростим. Як згадував футболіст, вони спали по троє на одному ліжку, також у нього ніколи не було піжами. З взуттям теж виникали проблеми, його обновками часто ставали черевики, з яких виростали брати. Проте найчастіше Лоу походжав босоніж, це неабияк йому згодилося у шліфуванні перших футбольних фінтів. З часом Деніс отримав чудовий подарунок – бутси. Цей презент йому зробив сусід, адже батькам бутси були явно не по кишені.
Сім’ю тягнув на собі тато. Достаток залежав від того, скільки витягував в морі риби Джордж Лоу. Батько рідко з’являвся вдома, адже він постійно плавав у морі. Деніс навіть вважав тата алкоголіком, оскільки коли той повертався з роботи, то усю суботу випивав в пабі, а в неділю відходив від суботнього загулу. Єдиною втіхою в житті Лоу став футбол. У ті рідкісні дні, коли в Деніса в кишенях з’являлися гроші, він ходив на матчі улюбленого Абердина. Батьки хотіли віддати його в Абердинську середню школу, проте Лоу зрештою переконав їх, що йому там не місце, адже там Денісу світила перспектива грати в регбі. Він опинився в Академії Поуїс, де став гравцем шкільної команди. Його талант недовго залишався непоміченим. Лоу потрапив на радар скаута Хаддерсфілда Арчі Бітті. Він вирішив, що юнака слід показати братові. Енді Бітті, наставник Хаддерсфілда, коли побачив Деніса, подумав, що брат розіграв його. «Дивовижний талант з Абердина» виявився косооким здохляком з величезним фурункулом на обличчі. Як зізнався Енді Бітті, він ніколи не бачив гравця менш придатного для футболу, аніж Деніс. Однак зовнішність виявилася оманливою. На полі Лоу себе досить непогано зарекомендував. Тому клуб вирішив дати йому шанс.
Хаддерсфілд в першу чергу відправив юнака на операцію по корекції зору. Ескулапи добряче поправили і без того хороший футбольний приціл Деніса. Ще одним плюсом для Лоу стало те, що Тер’єри опустилися в другий дивізіон, а тому тепер Деніс все частіше отримував цінні ігрові хвилини. На цьому різдвяні подарунки для шотландця не закінчилися. Хаддерсфілд очолив тоді ще не великий і не легендарний Білл Шенклі. Новий наставник почав підгодовувати Деніса, щоб той набрав вагу, адже вдома він бачив м’ясо і молоко так само «часто», як і батька. В ті часи Лоу отримував лише 4 фунти в тиждень, а тому не міг дозволити собі розкошувати. Поки клуб не взяв його під своє крило, Деніс перебивався найдешевшою рибою за один шилінг.
По мірі того, як збільшувалася вага Лоу, зростала і його результативність. В 1959 році Шенклі пішов на підвищення в Ліверпуль та хотів прихопити з собою Деніса. Проте мерсисайдці не знайшли чи не захотіли розпрощатися з кругленькою сумою заради одного з найперспективніших форвардів Британії. Манчестер Сіті виявився більш щедрим і скоро захмарні для Хаддерсфілда 55 тисяч фунтів поповнили бюджет команди. Незважаючи на те, що тепер Лоу став найдорожчим британським футболістом, його зовсім не тішили виступи у складі Містян. Команда боролася за виживання і зрештою багато в чому завдяки голам шотландця змогла втриматися в еліті.
По завершенню сезону 1960/61 Лоу зважився на рішучий крок. Він вирішив поїхати на Апенніни. Тоді в Італії була мода на британських футболістів. І Торіно не пошкодувало 110 тисяч фунтів за Лоу. Щоправда, перехід Деніса вийшов скандальним. Інтер стверджував, що шотландець має грати за них, оскільки він нібито підписав попередню угоду з нерадзурі. На щастя для Лоу, ще до початку сезону Інтер відмовився від своїх претензій на нього, а тому тоді він не скуштував гірку пігулку дискваліфікації.
Як зізнавався сам Деніс, він їхав в Італію в першу чергу не за спортивними досягненнями, а за довгою лірою. Лоу отримував на Апеннінах такі гроші, які йому і не снилися в Англії. В Італії йому все подобалося, точніше майже все. Так, шотландець був приємно вражений передсезонними зборами в Альпах, насолоджувався розкішними готелями, італійською кухнею, вином та шикував в модному одязі. Тепер Лоу зовсім не нагадував того босоногого юнака, який колись грав у футбол у дворах Абердина. Якраз з футболом на Апеннінах в Лоу не складалося. Торіно не хапав з неба зірок та закінчив сезон лише сьомим, каттеначчо теж не припало до смаку Денісу. Туринські канікули могли взагалі стати для Лоу фатальними. Якось після посиденьок в барі вони разом з партнером по команді Джо Бейкером вирішили проїхатися з вітерцем. Джо під впливом алкоголю «забув», що в континентальній Європі їздять, не так, як вдома, а тому його «Alfa Romeo» опинилася на зустрічній. Як наслідок, Бейкер отримав досить серйозні травми, а Лоу вийшов сухим з води. Незважаючи на усі ці проблеми, Деніс не збирався покидати Італію, проте конфлікт з тренерським штабом та клубним керівництвом переповнили чашу терпіння шотландця.
В матчі проти Наполі Лоу побачив перед собою червоне світло. Як виявилося, про таку «послугу» арбітра попросив тренер Торіно. Так він хотів помститися шотландцю за те, що той самовільно кинув аут. На цьому неприємності Деніса в Італії не закінчились. В Торіно зрозуміли, що з Лоу не вийде новий Валентіно Маццола та вирішили продати його в Ювентус. В контракті футболіста був пункт, який традиційно писався дрібнесеньким шрифтом. Він полягав в тому, що клуб міг як завгодно розпоряджатися долею футболіста. Коли Лоу повідомили, що на нього чекає союз зі Старою синьйорою, то накивав п’ятами додому в Абердин. Лоу знову пощастило: Метт Басбі та 115 тисяч фунтів зуміли переконати Торіно відпустити Деніса в МЮ.
Шотландець перейшов з одного клубу, який постраждав в результаті жахливої авіакатастрофи, в інший, який втратив свою видатну команду в полум’ї Мюнхена.
І в Манчестері Лоу потрапив у свою стихію, там його кар’єра відродилася. Він став одним з тих феніксів, які дозволили манкуніанцям воскреснути після чорного лютого 1958 року.
«Я провів в Італії близько року. Проте в мене склалося враження, що пройшло аж 10 років. Коли я переходив в МЮ, то відчував, що мене звільняють з в’язниці. Виступати за МЮ було фантастикою. Я навіть не мріяв про це. Тоді я був готовий грати на будь-якій позиції. А Басбі сказав: «Давай, хлопець, ти нам потрібен, нам необхідний той, хто буде забивати голи». В нас є Девід Герд, але йому потрібна допомога. Мені ця ідея спочатку не дуже сподобалась, тому що я хотів діяти більш ширше», – розповідав Лоу.
Як показав час, Басбі не помилявся, і коли Лоу опинився на вістрі атакуючого тризубця Червоних дияволів, то жодні редути не могли зупинити стрімкого шотландця. Майже кожного туру усі стадіони Англії бачили фірмовий жест Деніса, яким він святкував забиті м’ячі – Лоу піднімав вгору праву руку, затискуючи при цьому рукав футболки. За свої гольові подвиги він отримав прізвисько Король. Деніс став першим монархом на Олд Траффорд, ще задовго до Еріка Кантона. Вже у своєму дебютному сезоні Деніс довів, що він коштував тих грошей, які за нього заплатили. Його 23 голи допомогли команді не заглянути в прірву другого дивізіону. Ще шість разів він відзначався в Кубку Англії та допоміг команді здобути команді перший трофей після мюнхенської трагедії. Особливо важливими стали його м’ячі у поєдинках з Челсі – перемога 2:1 та у півфіналі з Саутгемптоном 1:0.
У вирішальному поєдинку Лоу теж нагадав про себе. Фаворитами фінального поєдинку вважалися футболісти Лестера, які фінішували в чемпіонаті четвертими, а не боролися за виживання, як Манчестер Юнайтед. Проте в Червоних дияволів існувала свою думка з цього приводу. Всі гравці манкуніанців поставили по 100 фунтів на перемогу своєї команди. В ті часи це не заборонялося. А тому не дивно, що вони з перших хвилин гри взяли в облогу нору Лисів. На 30-й хвилині Лоу отримав м’яча в центрі штрафного, спиною до воріт, блискавично розвернувся та невідпорно пробив в кут воріт Бенкса. В другому таймі Герд подвоїв перевагу, але Лисам вдалося відіграти один гол. Вони кинули всі сили в атаку і проґавили контру, яку завершив Герд.
Наступний сезон став піковим в кар’єрі Лоу. Він забив 46 голів в усіх турнірах і досі ніхто з численних зірок, які в подальшому виступали на сцені Театру мрії, так і не змогли перевершити це досягнення Короля Деніса. Незважаючи на такі подвиги Лоу, команда в тому сезоні залишилась без трофеїв: друге місце в чемпіонаті, виліт у півфіналі Кубка Англії та чвертьфінал Кубка володарів кубків. Особливо прикрою стало прощання Червоних дияволів з єврокубками. В першому чвертьфіналі манкуніанці не залишили каменя на камені від лісабонського Спортінга – перемога 4:1. Головним героєм того поєдинку був Лоу, якому вдався «трюк з капелюхом». Видавалося, що поїздка в Португалію стане легкою прогулянкою. Схоже, що футболісти Манчестера теж вже бачили себе в півфіналі, що і зіграло з ними злий жарт. В Лісабоні Леви загризли Дияволів – 5:0.
Однак Деніс не залишився в тому сезоні без трофея. Футбольні експерти не змогли закрити очі на його бомбардирські звершення. А тому він цілком заслужено отримав Золотий м’яч, як кращий гравець Європи 1964 року.
В середині 60-х років в МЮ сформувалося одне з найбільш вбивчих тріо в історії футболу. Тризубець червоних дияволів Лоу – Бест – Боббі Чарльтон отримав прізвисько «Свята трійця», залишивши 665 автографів у воротах суперників. Шкода, що трійця не спромоглася ще на один гол. Тоді важко було б втриматися від містичних аналогій: Червоні дияволи, Свята трійця і 666.
«Між ними відразу встановилася дивовижна хімія. Видатні гравці знають, як грати разом. Яким би важким не був матч, завжди існувала впевненість, що Боббі може пробити чортзна-звідки, Деніс створить небезпечний момент з нічого, а Джордж зробить чудо. Саме заради них вболівальники заповнювали стадіони», – згадував тодішній гравець МЮ Пет Креранд. В 60-х роках на Олд Траффорд яблуку ніде було впасти. Квиток на матч Червоних дияволів був такою самою гарантією якості для футбольних вболівальників, як і зірки Мішлен для гурманів. В 1965 та 1967 роках «Свята трійця» привела Червоних дияволів на англійський футбольний трон, а в 1968 році команда зрештою здійснила мрію Басбі і зайняла європейський престол. На жаль, у фінальній грі не зміг взяти участь Лоу через травму коліна, але Басбі не забув про свого Короля. Відразу по приїзді в Манчестер він привіз Денісу в лікарню вухастого.
Як і кожен шотландець, Деніс був справжнім патріотом своєї країни і завжди викладався в грі за неї на усі сто. Лоу ніколи не приховував, наскільки сильно він «любив» збірну Англії, незважаючи на те, що за неї грали його партнери по клубу. Деніс згадував, що в день фіналу чемпіонату світу 1966 року між Англією та ФРН він пішов грати в гольф. Про те, наскільки Лоу сильно «фанатіє» від гольфу свідчить той факт, що він говорить, що грає в нього як лайно. Проте і тут «любов» до англійців виявилася ще більшою.
Свої найбільш емоційні моменти в кар’єрі Деніс теж пережив у складі Тартанової армії. 15 квітня 1961 року було одним з найжахливіших днів в його житті. Тоді англійці потренувалися на шотландських кішках – 9:3. А ось в 1967 році свято прийшло і на вулицю Деніса. Вирішальний матч домашнього чемпіонату Великобританії на Вемблі нагадував битву при Стерлінгу. Хоробрі шотландські серця, продемонструвавши неймовірну волю до перемоги, змогли здолати запеклого ворога 3:2. Лоу, звичайно ж, не пішов з поля без гола. Ту вікторію Деніс називав навіть важливішою за виграш в тому ж році чемпіонату Англії в складі МЮ.
Все тече, все змінюється. Правління Короля Олд Траффорд теж не було вічним. У 1972 році Деніс рекомендував на посаду нового тренера Томмі Догерті, стверджуючи, що він та людина, яка зможе повернути клубу славу 60-х. Метт Басбі повірив Лоу і посадив Догерті в тренерське крісло. Як виявилося, Деніс пригрів змію на шиї. Замість обіцяної посади в тренерському штабі команди Лоу просто виставили з команди. Король Деніс залишився без королівства та змушений був перейти до складу Містян. Саме за них він і забив свій останній офіційний гол, який часто сниться йому в кошмарах.
10 травня 1969 року в Амстердамі з’явився на світ хлопчик, якого батько, пристрасний фанат Червоних дияволів, вирішив назвати на честь свого кумира Денісом, однак влада не погодилася на таке ім’я, щоб його не плутали з дівчатами. Тоді тато додав до імені сина ще одну літеру Н. Зважаючи на те, які феноменальні голи вдавалося забивати Бергкампу, інколи складалося враження, що в нього переселився дух Короля Деніса.
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться