Жозе Моурінью не залишає нікого байдужим. Його можна ненавидіти, ним можна захоплюватися, але у кожного є своя думка про “Особливого”. Посилена увага до персони одного з найбільш успішних менеджерів в історії футболу, своєю чергою, продукує немало хибних уявлень. Sport Arena робить спробу розібратися з найбільш популярними міфами про нового менеджера Манчестер Юнайтед.

“Проблема полягає в тому, що кожен тренер, який хоче здаватися модним, каже, що він атакувальний тренер. Не слід демонізувати слово “захист”. Бути сильним в обороні – ніякий не злочин”, – запевняє велет латиноамериканського футболу Оскар Вашингтон Табарес. Головний тренер збірної Уругваю має на увазі те, що використання настільки очевидних ярликів зазвичай не переслідує іншої мети, крім введення в оману. Своєю ж головною ціллю “Маестро” визначає те, щоб його підлеглі могли правильно оцінювати кожен окремий ігровий епізод. Орієнтуватися, коли краще зіграти обережніше, а в якій ситуації можна розігнати атаку. Те, що називають тактичною грамотністю.

Абсолютну згоду з цими словами повинен висловити і Моурінью. Свого часу він вніс до англійського футбольного лексикону визначення “припаркувати автобус”, поскаржившись на надмірну обережність суперника Тоттнема, але тепер сам найбільше страждає від подібних скарг. Португальця випереджає репутація тренера, котрий перед авантюрою віддає перевагу вичікуванню, – і виступ його команд у вирішальних матчах сезону не дозволяє спростувати думку, що встигла скластися. Свої хрестоматійні матчі Моурінью (матч-відповідь півфіналу Ліги чемпіонів проти Барселони в 2010 році, фінал Кубка Іспанії-2011 проти тієї ж Барселони, мінімальна перемога над Манчестер Юнайтед у квітні 2015-го) справді провів другим номером, свідомо віддаючи м’яч супернику. Хрестоматійною виявилась і цитата після першої перемоги над Барсою: “Для того, щоб грати в футбол, не обов’язково володіти м’ячем”.

Та річ у тім, що поняття “захисний тренер” не варто плутати з поняттям “прагматичний тренер”. Коли в Моурінью запитують про те, якою є його ігрова філософія, він одразу робить уточнення: “Про яку філософію йдеться? У яких обставинах? У матчі проти якого суперника?” Реакційність, а не проактивність стилю “Особливого” є очевидною, і він цього не заперечує. Немає сенсу заперечувати те, в чому тобі немає рівних.

Проте він наполягає на тому, що в нього немає фундаментальної філософії, що визначає гру його команду незалежно від суперника, а отже немає і визначеного акценту на оборону. Останній чемпіонський склад Моурінью в Челсі був другою командою Прем’єр-ліги за результативністю. У двох із трьох сезонів у Реалі команда португальця була найбільш результативною, перевершивши за цим показником Барселону. Понад те, 121 забитий Мадридом м’яч у сезоні 2011/12 досі вважається рекордним для іспанської першості. У перших двох чемпіонських сезонах на Стамфорд Бридж його Челсі був або спільним лідером за загальною кількістю голів, або другою командою Англії. Нагадаємо, що Манчестер Юнайтед в цьому сезоні з представником голландської футбольної школи на чолі забивав на одному рівні з учасником боротьби за виживання Сандерлендом.

Челсі ледве зберіг нічию у першому матчі цього сезону проти Суонсі, капітулювавши згодом на Істлендс, і в англійській пресі знову почали говорити про проблему третього сезону, що постійно переслідує Моурінью. Менеджер Синіх, певна річ, із цим не погоджувався: Моурінью наполягав на тому, що дві команди, з якими йому вдалося досягнути найбільшого успіху – Порту та Інтер – він добровільно залишив після двох років співпраці. Додаткові запитання з цього приводу португалець супроводжував жартами про те, забобонами можна спекулювати по-різному. Кожен сезон, який для нього починався з домашньої нічиєї з рахунком 2:2, нагадував Жозе, зрештою він закінчував святкуванням золотого треблу.

Не цього разу. Після відверто провальної першої половини сезону Челсі спустився на відстань в одне очко від зони вильоту, і Моурінью залишив клуб за півроку після того, як привів його до чемпіонського титулу. Технічний директор клубу Майкл Еменало пояснив рішення попрощатися з менеджером “відчутними суперечностями” у роздягальні – визначення, що його можна було застосувати і у випадку з прощанням Моурінью з Реалом. Консенсус в аналітичному середовищі звівся до того, що методи роботи португальця, котрі він називає стилем “конфліктного лідерства” (тобто стимулювання підлеглих за рахунок постійної провокації конфліктів), є ефективними до певного часу, на третій же рік вони втомлюють колектив.

Та річ у тім, що говорити в цьому контексті про певну тенденцію не зовсім правильно. Повноцінно допрацювати третій сезон на чолі однієї команди Моурінью вдалося лише двічі, у перший період у Челсі і на Сантьяго Бернабеу. І хоча найбільші успіхи Моурінью зазвичай приходилися на другий сезон на чолі команди (перемоги в Лізі чемпіонів з Порту та Інтером, чемпіонський титул Реала, останнє чемпіонство Челсі), це не означає, що всі його треті сезони були провальними. Якщо ж починати звинувачувати фахівця з 22 трофеями на професійному рівні в тому, що йому не вдається закріпитися на одному місці, то розширювати зону влучання критичних стріл варто, приміром, і на Хосепа Гвардіолу з Карло Анчелотті. Працюючи з клубами на таких самих умовах з точки зору термінів співпраці, ці тренери чомусь не мають репутації “кочівників”.

“Моурінью пошкодив іспанський футбол”, – переконаний Андрес Іньєста. Метафоричні і цілком реальні війни з Барселоною, ініціатором яких на початку десятих років був головний тренер Реала, поставили під ризик командний дух збірної Іспанії і наситили увесь місцевий футбол токсичною атмосферою принципового протистояння. Особистою дуеллю з Хосепом Гвардіолою воно не вичерпувалося – масштаб війни переоцінити було неможливо. Настільки ж серйозними виявилися і наслідки роботи Жозе в Мадриді.

“Залишив за собою випалену землю”, – підсумовували в іспанській пресі. Врешті-решт, після провалу Рафаеля Бенітеса в Інтері, частково погодилися з цим в Італії. Такі ж самі заголовки в грудні прикрашали перші шпальти і в Англії. Моурінью витискає з команди всі соки, після чого спалює з нею всі мости. Акт тимчасового паразитування.

Та проти цієї тези можна використати одразу два вагомі аргументи. По-перше, московський фінал Ліги чемпіонів Челсі наприкінці сезону, по ходу якого Моурінью залишив клуб. По-друге, довгоочікувана “десима” Реала в наступному сезоні після того, як він залишив Мадрид. І якщо в останньому випадку, певна річ, варто віддати належне реконструкторським здібностям Анчелотті (які на той момент справді знадобилися Бланкос), то, будьмо відверті, в першому заслугу Авраама Ґранта перебільшувати не варто. Понад те, можна зайти навіть далі і заявити, що перемога Роберто Ді Маттео в мюнхенському фіналі ЛЧ була здобута з кістяком Челсі, котрий вибудував ще Моурінью. На той успіх Жозе заслуговував не менше, ніж Джон Террі, що приєднався до святкування найбільшого успіху в історії клубу в офіційному костюмі.

Ефект, який на Челсі на початку року справило звільнення Моурінью, багато хто порівнював зі скиданням кайданів. Команда почала діяти значно більш розкуто і впевнено, і низка виконавців, які досі тільки імітували бажання грати в футбол, почала поступово повертати інтерес до гри. Дієго Коста, до прикладу, раптово відновив інстинкт убивці, а Оскар почав виконувати ефектні передачі п’ятками. Одразу пригадалася римована цитата редактора The Guardian Барні Роней про те, що Моурінью іноді справляє враження тренера, котрий за найменшої нагоди забив би у кайдани кожного креативного півзахисника.

Мова здебільшого зводиться до того, що гравці в командах Моурінью повинні діяти максимально обережно, а флангові нападники – грати на підстраховці у фулбеків. “Особливий” буцімто не визнає того, що творчі футболісти потребують особливого підходу. Врешті-решт, після повернення на Стамфорд Бридж він продав найбільш креативних виконавців Синіх: Хуана Мату, Кевіна Де Брьойне та, даруйте вже, Давіда Луїса.

Розберемося спочатку з суперечливими трансферами Челсі Моурінью. Для самого Жозе в цій ситуації все очевидно: за трьох гравців, які не входили в його плани, він отримав понад 100 мільйонів фунтів стерлінгів. Рекордні 50 мільйонів фунтів за Луїса, 37 млн за Мату та 18 млн за Де Брьйоне – власне, саме ці кошти при намаганні відповідати вимогам Фінансового fair play врешті були використані на створення чемпіонського колективу з Сеском Фабрегасом і Дієго Костою на провідних ролях.

Чому ж ці три, без сумніву талановиті, гравці не входили в його плани? У кожному випадку своя історія. Ставлення Моурінью до Мати свого часу порівнювали з поведінкою Тоні Сопрано після повернення до справ: Жозе не мав нічого проти найкращого гравця в роздягальні, але після того, як Хуан не проявив особливого старання при адаптації до його вимог, вирішив продемонструвати за рахунок десятого номера, хто в домі господар. (Власне, саме тому можна припустити, що вдруге жертвою цього тренера Мата не стане.) З Де Брьойне історія більш прозаїчна: на одному з перших тренувань Моурінью дав бельгійцеві кілька порад, але той з певної причини вирішив їх проігнорувати. 18 млн фунтів, що їх зрештою заплатив за нього Вольфсбурґ, не входять у жодні порівняння з рекордною сумою трансферу плеймейкера до Манчестер Сіті. Та це були пристойні умови угоди за футболіста, котрий провів останні півроку в резервному складі Челсі.

Ну а Давід Луїс – це Давід Луїс.

Спростовують думку про Моурінью як про тренера, який не вміє працювати з футбольними художниками, і історії його співпраці з найбільш талановитими плеймейкерами початку століття. Провідну роль в його Порту відігравав Деку – гравець, який свого часу називав Жозе “найкращим гравцем будь-якої команди”. В Інтері Веслі Снайдер зізнавався, що був готовий убивати і помирати за Моурінью. У Реалі саме він перетворив Месута Єзіла на виконавця світового класу. Еден Азар ще не так давно називав португальця “визначальним менеджером” для його кар’єри. У кожному з цих випадків йшлося про виділення плеймейкеру свободи дій – нехай у порівнянні з методами інших фахівців вона й могла бути обмеженою. Не посперечатися з тим, що кожен із цих гравців досягнув найбільших успіхів саме під керівництвом “Особливого”. Не дарма Мемфіс Депай був одним із перших футболістів МЮ, хто привітав призначення Моурінью на Олд Траффорд.

“Нещодавно ми мали дискусію між собою в тренерському штабі, – розповідав Моурінью в серпні, – котра стосувалася підготовки молодих футболістів. Усе звелося до запитання, хто кого повинен заряджати впевненістю – менеджер гравця чи гравець менеджера? Врешті ми дійшли висновку, що це відповідальність футболістів. Це вони повинні мене переконувати”.

За майже п’ять років на чолі Челсі Моурінью не зробив жодного з випускників клубної академії регулярним членом першої команди. В Інтері його стосунки з вихованцями примавери обмежилися вимушеним дебютом Давіде Сантона в плей-оф Ліги чемпіонів. Нового Павона, як відомо, в Реалі знайдено не було.

Та найбільш успішним менеджером сучасності Моурінью робить максимально прагматичний підхід. Перемога понад усе. Фінали створені не для того, щоб грати в футбол, а для того, щоб перемагати. І точно не для того, щоб награвати в них юнаків. Врешт-решт, чи багато тренерів на найвищому рівні дозволяють собі відволікатися на роботу з молоддю?

Та твердження про те, що Моурінью не довіряє молоді все одно потребує важливого уточнення. Він не довіряє тим молодим вихованцям, які не готові грати на рівних із партнерами за першою командою. Жозе любить повторювати, що в особі Рафаеля Варана та Курта Зума він відповідальний за основну пару центральних захисників збірної Франції на наступну декаду. Випереджаючи однолітків і за фізичними даними, і за тактичним розумінням, французькі центрбеки почали користуватися довірою Моурінью у досить ранньому віці. Звісна річ, в обох випадках ідеться не про клубних вихованців, а про футболістів, які до трансферу в топ-клуб встигли провести як мінімум один повноцінний сезон у першості Франції. Але це доводить, що проблема полягає не у віці, а в готовності виконавця до вимог менеджера – тобто у того ж Маркуса Рашфорда зараз є все для того, щоб підтвердити цю точку зору.