Просиш придбати диван, а вони тобі підсовують лампу.
Визнаючи в ефірі Sky Sports, що запрошення на Анфілд Маріо Балотеллі було вимушеним кроком, колишній менеджер Ліверпуля Брендан Роджерс нещодавно ледве не процитував ще одного спадкоємця Білла Шенклі – перед італійцем він віддав би перевагу Алексісу Санчесу. Врешті чилієць поповнив склад Арсенала, а трансфер Балотеллі надихнув провідного англійського аналітика Барні Ронея на влучне формулювання: “Це підписання вкотре доводить, що англійська Прем’єр-ліга залишається безсумнівно найкращою у тому, що стосується викрутів із машинами і капелюхами”.
Той факт, що Кристал Пелас до останнього був змушений обирати між Емманюелем Адебайором та Нікласом Бендтнером, а Челсі доводиться йти на ризик із підписанням Алешандре Пато, не залишає жодних сумнівів. Божевільні телевізійні контракти перетворили елітний англійський дивізіон на справжню Мекку для футбольних пройдисвітів. Особливим же видом таких шахраїв є гравці, які виходять на поле лише заради того, щоб подовжити врешті ласий контракт і забезпечити собі продовження розкішного життя.
На початку четвертого десятку Емманюель Адебайор здається людиною, що втратила свій шлях. 31-річний нападник, який має на своєму рахунку понад сотню голів, забитих у Прем’єр-лізі, спалив мости із усіма колишніми командами. У вересні він погодився на пропозицію Тоттнема розійтися з клубом за обопільною згодою, але при цьому отримувати заробітну платню до закінчення терміну чинної угоди. Вибивши у травні 2012-го щедрий контракт із північнолондонським клубом, відпрацьовувати його він намагався лише епізодично – як подяку Тіму Шервудові за повернення до першої команди чи шанс знайти ще більш поступливого роботодавця під час трансферного вікна. У певні моменти здавалося, що Емму більше не цікавить футбол, причому таке враження інколи виникало прямо під час матчів. Професія перетворилася для нього виключно на спосіб заробітку.
Знаний футбольний мандрівник, Адебайор зумів провести понад сто матчів лише в одній команді, Арсеналі Арсена Венґера. Під керівництвом французького фахівця тоголезець перетворився на форварда, який привернув до себе увагу Пепа Гвардіоли, але зіпсоване прощання із Ашбертон Ґроув залишило його без спогадів про найкращий етап кар’єри. Емманюель надає перевагу списувати це власне на Арсенал, звично перекладаючи таким чином відповідальність. Втім, далеко не випадковим залишається факт: жоден колектив із Адебайором у складі ще не зміг виграти хоча б один значний трофей.
Той же Роней не боїться заходити навіть далі, порівнюючи Емму з “токсичними відходами, які розділяють між собою англійські команди”. При цьому редактор The Guardian відзначає, що усе життя нападника збірної Того (і найкращого футболіста в історії тоголезького футболу) можна порівняти з химерним соціальним експериментом. Юнак із африканської країни поза межею бідності раптом отримує у своє користування без перебільшення непристойні кошти і бере на себе зобов’язання утримувати не лише величезну родину, а й коло випадкових людей, що прагнуть нажитися на його славі – сюжет, погодьтесь, непересічний.
У найкращі моменти цей експеримент Адебайору подобався. Відчуття того, що він є господарем свого життя, підкреслювали культовий статус на батьківщині, спортивні досягнення та роль годувальника незліченної кількості знайомих. У найгірші ж – що вони почали турбувати його порівняно нещодавно, – рідна матір застосовувала проти нього чорну магію, сестра відбирала придбаний у Того будинок, а сам Емма не раз опускав руки. Як і все, що пов’язано з цією людиною, подібні історії, певна річ, треба сприймати вкрай обережно. Та як ілюстрації його життя свою справу вони роблять. Зрозуміло, чому захоплення грою, яке свого часу африканцеві прищепив Венґер, зрештою поступилося місцем цинізму і максимально прагматичному підходу.
Не менш цинічні методи, насправді, використовує і Алешандре Пато. У 2009 році бразилець був визнаний найбільш талановитим молодим футболістом планети, вигравши премію Golden Boy, а італійське видання Gazzetta dello Sport у той же час назвало його “королем [футбольного] майбутнього”. Ще до переїзду до Мілана ставши уособленням усіх проблем, пов’язаних із маркетингом футболістів (права на нього належать одразу декільком агентам і приватним структурам), Пато можна було б назвати жертвою завищених очікувань; понад те – загальної футбольної культури, що перетворює на священну корову кожного юнака, який зміг зацікавити скаутів на дитячому рівні.
Та справа в тому, що гравець, прізвище якого перекладається як “качка”, ні на що не скаржиться. Пато схильний позитивно оцінювати свій досвід гри у Мілані, списуючи проблеми останніх двох сезонів в Італії на травми (чотирнадцять різних ушкоджень стегна та підколінного сухожилля). Непогані контракти йому вдалося заробляти і після зміни італійської Серії А на бразильську: Коринтіанс з висоти перемоги на Клубному чемпіонаті світу погодився платити Алешандре майже 100 тисяч євро на тиждень, а коли ажіотаж минув, віддав його в оренду опоненту Сан-Паулу, розділивши таким чином непомірний фінансовий тягар. До слова, найбільш пам’ятним моментом нападника у футболці Коринтіанса залишилася серія пенальті у чвертьфіналі Кубка Бразилії-2013 проти Греміо, коли Пато вирішив виконати вирішальний одинадцятиметровий удар у стилі Паненки. Легендарний Діда, певна річ, не зрушив із місця – і форвард свою команду підвів.
“У випадку невдачі ти будеш виглядати по-дурному”, – приговорював свого часу великий Кройф. Це саме в грудні розумів і Пато: термін дії орендної угоди з Сан-Паулу добігав кінця, а Коринтіанс не мав жодного наміру виплачувати йому астрономічні суми самостійно. Президент Тімао Роберто Де Андраде, своєю чергою, не мав наміру приховувати своє ставлення до предмета розкоші: “Ми молимося днями і ночами, просячи в Господа лише про одне, – продати Пато”. Представникам гравця, який провів 27 матчів за збірну Бразилії, варто було діяти – і добре, що представників у нього вистачало. Агресивна рекламна кампанія, яку вони розгорнули у пресі ще восени, була спрямована лише на один результат – повернути Пато в Європу. Підтримувати звичний спосіб життя “Каченя” могло тільки за допомогою континентального клубу, який не рахував би зайвий раз гроші, оскільки пропозицію з Китаю наприкінці минулого року бразилець уже відхилив.
Піврічну оренду в Челсі Пато називає втіленням свої мрії, але короткий термін угоди повинен усе ж його розчаровувати. У ситуації, що склалася, бразилець, одначе, задовольняється і цим: за повідомленнями в британській пресі, останні кілька тижнів гравець перебував у Лондоні і ледве не стукав у ворота тренувальної бази Синіх у Кобемі, але в останній момент відлетів на батьківщину, щоб повернутися на Острів, не викликаючи враження настільки відчайдушної людини. Бразильська редакція ESPN має з цього приводу навіть більш цікаву версію: Челсі запропонував угоду Пато лише тому, що Роман Абрамовіч був винен послугу Кії Джурабчану – відомому агенту, якого Коринтіанс найняв спеціально для того, щоб той підшукав Алешандре нову команду.
Чи стане ця команда для нього правильним варіантом? Величезне питання, яке ускладнюється тим, що через брак досвіду Пато не може гарантувати команді Прем’єр-ліги забиті м’ячі. Понад те, під питанням, насправді, перебувають і шанси 26-річного футболіста проявити себе у стартовому складі. У новітній історії на Стамфорд Бридж успіху досягали лише фактурні і фізично витривалі гравці вістря атаки, гравці ж, що робили ставку на швидкість і активний рух, у Західному Лондоні зазвичай провалювалися. Пато міг би придивитися до дешо глибшої позиції на полі, та річ у тім, що на його улюблене місце на лівому крилі атаки, що дозволяє зміщуватися в центр і підробляти м’яч під праву ногу, вже повертається Еден Азар. Так чи так, у придбанні форварда Челсі був зацікавлений, адже команда, чи не найкращим бомбардиром якої тривалий час у цьому сезоні був показник “автоголи”, не могла чинити інакше.
Необхідність залучити нового нападника була і в Кристал Пелас. Футбольна Англія продовжує схвально оцінювати масив роботи, який на Селгерст Парк виконує Алан Пардью, але при цьому актуальною для Орлів думкою залишається одна фраза з ефіру Match of the Day: “Уявіть, наскільки сильною ця команда була б ще й із якісним нападником у складі”. П’ять номінальних форвардів, що з’являлися в складі Пелас у цьому сезоні, забили в сумі один м’яч – і той 9-мільйонний Коннор Вікем забив з пенальті. Агресивна гра підлеглих Пардью визначає головними дійовими особами різких флангових виконавців, але навіть при цьому команді не завадив би перевірений на найвищому рівні бомбардир.
Адебайор начебто задовольняє цей критерій, проте жодних гарантій, очевидно, тоголезець дати своєму третьому лондонському клубу не може. Тоголезець визнав, що ще повинен як слід познайомитися з Кристал Пелас через пошуковик, але запевнив: заняття з особистим тренером дозволили йому підтримати форму навіть попри відсутність ігрової практики. Це, втім, не допомогло йому миттєво дебютувати у складі Орлів – у суботньому кубковому матчі проти Сток Сіті Адебайор до заявки команди не потрапив. Віддячити Пардью, який пішов заради нього на відверту інтригу (хоч частину гонорарів африканця і досі виплачує Тоттнем), він зможе тільки через голи. І що швидше Емма набере кондиції, то швидше Пелас повинен піднятися в турнірній таблиці. Врешті-решт, у цьому сезоні лише чотири команди Прем’єр-ліги забили менше, ніж лондонці.
Однією з команд, яка поки забивала частіше за команду Пардью, є Сандерленд, і менеджер Чорних котів Сем Аллардайс знає все про те, наскільки важливою є роль забивного нападника. У ролі запрошеного Бі-бі-сі експерта “Великий Сем” на початку сезону заяив, що бомбардир є найважливішою людиною на полі, і саме брак надійного виконавця в групі атаки англійський фахівець визначив головною проблемою успадкованого ним Сандерленда. Підписання Даме Ндойє, який у минулому році намагався врятувати від вильоту з елітного дивізіону іншу команду, Халл, покликано вирішити якраз це питання.
Аллардайс, утім, не будує з цього приводу зайвих ілюзій: “Це зважений ризик. Найбільш важливим показником завжди є якість гравця, тобто те, чи здатен він забезпечити результат. Однак ризик полягає у тому, чи може він зробити це миттєво. Кожному гравцеві потрібен час на адаптацію, але в нашій ситуації його буде обмаль”.
Та зрозуміло, що у випадку із попитом на результативних і готових до випробувань Прем’єр-ліги нападників ідеться не лише про кілька клубів. Мова йде про тенденцію. Із Пато і Адебайором усе зрозуміло, але Сандерленд, що робить у боротьбі за виживання ставку на Ндойє, змушений наздоганяти найближчих конкурентів. Скромний Борнмут за півроку віддає за нових форвардів 20 млн фунтів. Суонсі задовольняє бажання нового тренера Франческо Гвідоліна працювати з співвітчизником Альберто Палоскі. Норвіч бере в оренду в Челсі Патріка Бамфорда, перед яким Гуус Хіддінк віддав перевагу Пато, і таким чином закриває цей цикл. Цілком можливо, для інших аутсайдерів фатальним виявиться якраз брак гідного вістря атаки: витрати Ньюкасла на півзахисників збірної Англії можуть стати марними без підсилення лінії атаки, Астон Вілла ж, за зрозумілих лише Ремі Ґарду причин, продовжує розраховувати на Лібора Козака. Не виключено, втім, що зараз у француза міг би бути інший фаворит – влітку проблемна Вілла серйозно розглядала можливість підписання того ж Адебайора.
Як свідчить приклад Пелас, утім, стосується це не лише боротьби за виживання. Саутгемптон має намір оживити свій сезон і спробувати зачепитися за європейську мрію через підписання Чарлі Остіна, який почав виправдовувати сподівання за кілька хвилин після появи на полі в футболці Святих. Сток міг би не припиняти виступи у двох кубкових турнірах за тиждень, якби в ролі резервних нападників не розраховував на Пітера Крауча та Пітера Одемвінгі. Власне, навіть Славен Білич після несподіваної втрати Діафра Сако і очікуваної відсутності Енді Керролла хотів би сподіватися на кращий варіант, ніж його співвітчизник Нікіца Єлавіч. Що тут вже й казати про Тоттнем, який не мав жодного права вимагати стількох появ від Гаррі Кейна, єдиного номінального нападника у складі Шпор. Те ж саме, насправді, можна сказати і про партнера Гаррі за національною збірною Вейна Руні – рішення Луї ван Гаала попрощатися з Робіном ван Персі, Хав’єром Ернандесом і Джеймсом Вілсоном дивують досі.
Не випадковим є і розташування на чільних позиціях у турнірній таблиці Прем’єр-ліги трьох команд, які мають у своїх складах трьох найкращих нападників Англії цього сезону: Джеймі Варді, Серхіо Агуеро та Олів’є Жиру. Певна річ, Ромелу Лукаку та Одіон Іґало заслуговують на відзначення у цьому списку поруч із ними, але для виокремлення тенденції їх можна залишити поза увагою – Евертон і Вотфорд усе ж вирішують проблеми дещо іншого рівня. Понад те, той же Агуеро залишається одним із найкращих снайперів цього сезону навіть попри травму, яка вибила його з гри на досить тривалий час.
Історія Олів’є Жиру, який розпочинав цей сезон у ролі другого після Тео Волкотта центрфорварда Арсенала, є цікавою сама по собі. “Чи можуть Каноніри виграти титул із Жиру на вістрі атаки?” – це запитання, озвучене свого часу Тьєррі Анрі, до травня ми почуємо ще не раз. Однак навіть у тому разі, якщо француз урешті зможе присоромити критиків, є підозра, що він залишиться вкрай неоднозначною фігурою до кінця кар’єри. Не посперечатися поки лише з одним: кращим, ніж у Жиру відношенням проведеного на полі часу до кількості голів у цьому сезоні може похвалитися лише Агуеро.
Своєю чергою, “Кун” є символом іншої тенденції. Річ у тім, що схильність аргентинця до травм змушує Манчестер Сіті постійно дбати про “план Б”. Розчарувавшись у персонах Альваро Негредо, Едіна Джеко та Стевана Йоветича, Містяни вирішили побудувати гру в атаці виключно навколо Агуеро, а ширину складу в лінії атаки забезпечити Вілфрідом Боні – дарма, що умови січневого ринку рік тому змусили заплатити за івурійця кругленьку суму. Власне, саме тому Суонсі досі не може знайти гідної заміни Боні і змушений зараз сподіватися на футболіста, який за останні п’ять років забив 40 голів.
Приблизно стільки ж Вілфрід забив на Ліберті Стедіум за півтора сезона, але в Манчестер Сіті від серпня він провів на полі в матчах Прем’єр-ліги якихось 830 хвилин – і це за втрати командою Агуеро. Що це означає, так це те, що про якийсь брак нападників пристойного рівня на рівні АПЛ мови бути не може. Проблема, насправді, полягає в тому, що так звані “великі” клуби мають у своїх складах по кілька форвардів і не бажають ними ділитися з рештою команд навіть попри те, що це може шкодити ігровій практиці гравців у їхньому володінні. Перефразовуючи фантаста Вільяма Ґібсона: “Форварди вже тут, просто вони розподілені не надто справедливо”.
От і виходить, що Челсі тримає в золотій клітці Лоїка Ремі, відмовляючись продати його Лестеру, а травмовані Данні Велбек, Даніел Старрідж, Данні Інґз, Дівок Оріґі, що представляють Арсенал і Ліверпуль відповідно, могли б стати у нагоді не лише своїм клубам, а й одразу кільком командам, що кров з носа потребують голів. З іншого боку, за такої травматичності цих гравців стає зрозуміло, чому, власне, топ-клуби тримають на балансі одразу стількох футболістів однієї позиції.
При цьому варто зазначити, що окреслена тенденція стосується не лише Англії, а й усього європейського ринку. Ще влітку цю тему визначала журналістка The Guardian Емі Лоренс, ставлячи врешті резонне запитання: “Куди поділися всі бомбардири?”. Вона цитувала слова президента Наполі Ауреліо Де Лаурентіса, який підкреслював значення для своєї команди нападника Гонсало Ігуаїна простою заявою – якщо у якогось божевільного і знайдуться зайві 67 мільйонів євро, то він буде готовий розглянути можливість продажу аргентинця. Команди, що виступають в Лізі чемпіонів, розуміють, наскільки складно в сучасних умовах знайти персоніфіковану гарантію забитих м’ячів, тому тримаються за голеадорів обома руками. Баварія нікуди не відпустить Роберта Левандовскі. ПСЖ мириться з Есек’єлем Лавессі та Едінсоном Кавані та продовжує поклонятися Златану Ібрагімовичу. Реал підтримує Каріма Бензема у, здається, заочно програшній ситуації. Та певно, найкращим прикладом цього може стати неймовірне тріо Барселони – Мессі, Суарес і Неймар.
“MSN” визначає і ще одну грань цієї тенденції – більшість перевірених європейськими турнірами найвищого рівня нападників походять з країн Південної Америки. Аргентина, Бразилія, Уругвай – за підрахунками Арсена Венґера, понад 80% усіх найкращих нападників світу наразі представляють ці країни. Менеджер Арсенала наважується на ще більш сміливу заяву: “Південна Америка є єдиним континентом, який досі продукує нападників”. Відставання за цим показником європейської та інших футбольних шкіл можна пояснити змінами в системах підготовки гравців: до прикладу, в тій же Англії більшість академій орієнтуються на континентальні зразки, а традиційному форварду старої школи (або будь-якому виконавцю, який не підходить під звичні критерії тренерів – згадати того ж Варді) на пристойний рівень доводиться пробиватися через трясовину. На континенті ж моду диктують дві школи, іспанська та німецька відповідно. От тільки на рівні національних збірних із бомбардирами зараз усе не дуже добре у жодного з двох останніх чемпіонів світу.
Продовжуючи думку Лоренс, ми маємо справу з проблемою цілого покоління нападників, точніше з проблемою зміни поколінь, яка зазвичай проходить більш м’яко. “Джексон Мартінес (29 років) змінює в Атлетико Маріо Манджукича (29 років), Мілан шокує трансфером Карлоса Бакки, якому вже виповнилося 28, – пише Лоренс. – Найкращими ж бомбардирами на літньому Копа Америка були Паоло Ґерреро (32 роки) та Едуардо Варгас (26 років)”. Усі нападники, що перебувають на піку можливостей – це й зрозуміло. Проте зараз важко виділити певний список молодих форвардів, які за кілька років зможуть замінити цих зірок.
Власне, саме цим Манчестер Юнайтед може виправдати кошти, які клуб улітку витратив на Антоні Марсьяля, – дефіцит спричиняє попит, а шалений дефіцит спричняє шалений попит. І певно, саме тому половина Європи зараз тримає кулаки за бомбардира Ліона Александра Ляказетта і туринського вундеркінда Пауло Дибалу.
Зрештою, це все одно краще, ніж довіряти якимось там пройдисвітам.
Ярослав Друзюк, Sport Arena
Источник: sportarena.ua
Добавьте «sportarena.ua» в свои избранные источники ⟶ Google News Подписаться