«Якщо ви задасте мені три питання: «Хто є найкращим футболістом, якого я бачив?», «Хто є найкращим футболістом, з яким я грав в одній команді?», «Хто є найкращим футболістом, проти якого я грав?» – ви отримаєте одну і ту саму відповідь: Данкан Едвардс. Пригадайте собі, що я грав не лише з Бестом та Лоу, а й з Боббі Муром і те, що одним з моїх опонентів був Пеле. Усі вони дійсно великі, але Едвардс, безперечно, найвеличніший з них усіх. Якщо б мені довелося грати футбольний матч в форматі два на два, в якому ставкою було б моє життя, я б вибрав у свою команду Данкана. Якщо ви візьмете будь-якого гравця, то в кожного з них можна виділити якусь сильну сторону. Один: сильний в повітрі, другий має прекрасну праву або ж ліву ногу, третій читає гру, немов розкриту книгу, четвертий має неймовірну швидкість. Так ось: Данкан самотужки міг робити усе вищезазначене. Він дійсно був найкращим в усьому. З першого моменту, коли я побачив його, він легко грав на будь-якій позиції та робив все, що від нього вимагала конкретна ситуація, він був відважним та міцним в єдиноборствах, віддавав пас на будь-яку відстань, забивав голи. Коли я з’явився в МЮ, там вже зібралося багато хороших гравців, проте лише Данкан вмів робити те, чого не вмів робити я. Поряд з ним я відчував себе ніким», – розповідав Боббі Чарльтон.
Давайте згадаємо короткий, але яскравий життєвий шлях Данкана Едвардса, який міг стати найкращим футболістом не лише в історії МЮ та збірної Англії. За свідченням його численних біографів, він міг затьмарити навіть самого Пеле, але не зміг, тому що був підбитий на зльоті. В Мюнхені футбол втратив багато прекрасних гравців, але Данкана, як би це цинічно не звучало, шкода найбільше. Важко відповісти, яких висот він міг досягнути. На жаль, тепер це питання так і залишиться без відповіді.
Данкан народився 1 жовтня 1936 року в Дадлі. Вже тоді можна було спрогнозувати, що він буде незвичайною людиною. Все-таки в ті часи рідко які діти народжуютьсь з богатирською вагою майже 4,5 кілограми. Футбол був не єдиним захопленням Данкана. Він чудово танцював і навіть отримав запрошення на національний танцювальний фестиваль, однак на ту саму дату його запросили до англійської шкільної збірної U-14. Після тривалих роздумів він зробив непростий вибір. Після цього Едвардс не розлучався з футболом, а танці залишилися в минулому. Цим вибором він неабияк розчарував свою вчительку місіс Кук, яка сподівалася, що з нього вийде прекрасний танцюрист. Якось, у одному з творів, які написав в школі Едвардс, він зізнався, що у нього є мрія зіграти за збірну на Вемблі. Тоді він навіть не підозрював, наскільки швидко вона збудеться.
В 11-річному віці Данкан без надзусиль перемагав хлопців, які були на чотири роки старші за нього. Перед початком дворових баталій команди ніяк не могли поділити між собою Едвардса. По суті, після того, як одна з команд отримувала Едвардса, матч можна було не проводити. Данкан гарантував результат краще, ніж страхові компанії. В 1948 році скаут МЮ Джек О’Браєн відрапортував Метту Басбі: «Я сьогодні бачив хлопця, на якого слід звернути увагу. Його звати Данкан Едвардс». Метт вислухав інформацію, але не приділив їй уваги. Якось Басбі довелося переглядати одного гравця і тут йому в око впав Данкан, якого важко було не помітити. Тоді він зрозумів, що Едвардс за будь-яку ціну повинен стати Червоним дияволом.
Легко сказати, але важко зробити. В країні розпочалося справжнє полювання на Данкана. Кожен клуб мав свої козирі в боротьбі за найперспективнішого футболіста країни. У Вулвергемтоні, одній з кращих команд країни, грав сам Біллі Райт, який повинен був допомогти Данкану зробити правильний вибір.
В 1952 році головний скаут Болтона Френк Пікфорд поїхав в Дадлі, щоб зустрітися з сім’єю юнака та запросити його на легендарний Бернден Парк, а спілкування з Нетом Лофтгаусом мало б схилити шальки терезів на користь Мандрівників. Однак, повернувшись з Болтона, Данкан не квапився ставати Рисаком. Астон Вілла теж думала, що Данкан у них в кишені, а Чарівник Стенлі Метьюз мав зробити ще один фокус та привезти Едвардса в Блекпул. Однак всі їхні мрії розбив Манчестер Юнайтед, який зіграв на випередження та залишив усіх численних «сватів» з носом.
Вночі 1 жовтня 1952 року в будинок Едвардсів хтось постукав. Господарі ніяк не зраділи цьому візиту, адже годинник показував другу годину. Коли вони відчинили двері, то побачили там тренера МЮ Берта Уоллі, який заявив: «Вашому сину вже виповнилося 16. Я приніс йому професійний контракт». Коли Данкана розбудили та сказали в чому справа, він без роздумів підмахнув папірець. Після чого пішов додивлятися сон зі словами: «Я не розумію, для чого ця уся суєта навколо мене, я хочу грати лише за Манчестер Юнайтед, а все інше мене не цікавить».
Коли менеджер Вовків Стен Калліс дізнався про те, що його обікрали, то не на жарт розлютився. Він звинуватив родину Едвардсів в тому, що вони отримали хабаря і через це натиснули на свого сина, щоб той вибрав Червоні кольори. Англійський туман оповив цю історію так, що досі важко розібратися, як насправді МЮ вдалося підписати Едвардса. Хоча те, що через декілька тижнів після підписання контракту мати Данкана придбала найновішу пральну машинку доводить, що без хабаря в цій чисто англійській історії, мабуть, не обійшлося. Едвардс не був впевненим у своєму успіху в МЮ, а тому підготував собі запасний аеродром та пішов вчитися на столяра.
Журналісти ж виявилися набагато оптимістичнішими: так, за декілька днів до дебюту Данкана в основному складі Червоних дияволів, в першоквітневому номері News Chronicle, з’явилася зовсім не жартівлива замітка Джорджа Фоллоуза: «МЮ відкрив дивовижну футбольну міць, якій не виповнилося і 17. Що ж його робить настільки особливим? Перше – він виділяється своєю вагою і зростом, що дає йому серйозну перевагу над суперниками в фізичному плані. Другий козир – він прекрасно контролює м’яч. Ще одним з його достоїнств є те, що Данкан бореться, як лев. Коли він перехоплює м’яч, то суперники ніби потрапляють в мисливський капкан. Його удар зараз настільки сильний, що він, мабуть, не поступається самому Джеку Роулі – кумиру Олд Траффорд. І хоча важко спрогнозувати, що відбудеться, коли Едвардс гучно постукає в двері футболу Першого дивізіону, але з впевненістю можна стверджувати – це буде неймовірне видовище».
Фоллоуз не помилився. Данкан буквально увірвався в дорослий футбол, швидко ставши лідером Малюків Басбі. У віці 18 років та 183 днів він став наймолодшим гравцем в історії збірної Англії після Другої світової війни. В тому матчі Три леви пошматували шотландців. Рахунок 7:2 достатньо красномовний. Незважаючи на те, що Едвардс не забив в цій грі жодного гола, він претендував на титул MVP поєдинку. В першому таймі шотландський форвард Лорі Райллі в розпачі вигукнув: «Де ви, чорт забирай, його знайшли? Бойові кораблі на річці Клайд набагато менші за нього та не такі грізні».
Данкан мав не лише унікальний талант, а й тренувався як ніхто інший. Якось наставник Білл Інгліс вирішив на деякий час відлучитися, щоб покурити. Він попросив гравців продовжити бігати, поки він не повернеться. Звичайно, як тільки тренер пішов, футболісти взяли собі невеликий тайм-аут. Коли десь за півгодини Інгліс повернувся, то побачив, що команда не в повному складі. Незабаром він побачив Дункана, який намотував вже, мабуть, соте коло. Наставник запитав в нього, чому він досі бігає. Той відповів: «А ви ж не казали зупинятися».
Незважаючи на свій юний вік, Едвардс дуже добре грав у відповідальних матчах. Видавалося, що його нерви зроблені з канатів, про що неодноразова говорив Метт Басбі: «Чим подія була важливішою, тим більше вона подобалася Данкану». В 1956 році англійці грали в Берліні на Олімпійському стадіоні з діючими чемпіонами світу – ФРН. Острів’яни перемогли давніх суперників, а ефектну крапку в матчі поставив Данкан. Його фантастичний удар з 20-метрової дистанції ледве не розірвав сітку воріт. Саме тоді німці охрестили його Boom Boom за силу ударів. Вони стверджували, що його постріли такі ж руйнівні, як постріли легендарної Великої Берти. В останньому матчі Данкана проти Партизана м’яч після його удару розтрощив камеру.
У матчі з Атлетіком в чвертьфіналі КЄЧ Метт Басбі дав Едвардсу вказівку не переходити центральну лінію. Він мав відпрацьовувати на своїй половині поля. Тоді баскам дійсно довелося дуже сутужно. Атаки іспанців розбивалися об нього, як хвилі об скелю в бурхливому морі (недарма Данкан очолює рейтинг найбільш жорстких гравців всіх часів за версією «The Times»). Часто в цьому матчі можна було спостерігати кумедну картину. Данкан наближався до центральної лінії і зупинявся перед нею, боячись перейти цю заборонену межу. Однак в атаці гра без Данкана не клеїлася. А після виїзних 3:5 Червоним дияволам голи були потрібні, як повітря. Тому Басбі дав вказівку Данкану піти вперед. З Едвардсом пазл склався і МЮ здолав басків з потрібним рахунком 3:0. Такі переміщення з позиції на позицію не були для Данкана чимось екстраординарним. Так, в одному з матчів він розпочинав в якості форварда, а потім, через травму одного з партнерів по команді, відійшов на захист власних воріт.
Навіть виступаючи за збірну країни, Данкан часто виходив на поле у матчах молодіжної команди Манчестера. З цього приводу дуже обурювалися суперники. «Як так, дорослі знущаються над дітьми». Але Едвардс за віком проходив в молодіжку, а тому не робив нічого забороненого. Інколи наставники хотіли поберегти сили хлопця та не хотіли випускати його в грі за молодіжну команду. Проте тоді Едвардс дивувався: «А чому я сьогодні не граю?» Коли у нього запитували, як він відпочиває від футболу, Данкан відповідав: «Граю в футбол».
Одного разу, напередодні важливого матчу проти Челсі, тренер молодіжки Джиммі Мерфі вирішив поекспериментувати та заявив футболістам своєї команди: «Ви чудові гравці. У вас прекрасне майбутнє. Багато хто з вас гратиме за збірну. Так що забудьте про цей «комплекс Едвардса». Грайте самі. На ньому світ клином не зійшовся. Після першого тайму на табло горіли нулі. В перерві Мерфі лаконічно заявив: «Згадайте, що у вас є Данкан Едвардс». У другій половині гри МЮ вирвав перемогу. Переможний м’яч забив Данкан.
Наставники Червоних дияволів ніколи не мали з ним тих проблем, які їм з часом принесе Джордж Бест. Едвардс не вживав алкоголю, а свій вільний час проводив за грою в карти, переглядом фільмів чи риболовлею. Лише одного разу у Данкана виникли проблеми із законом. В одну з ночей 1955 року його затримали за нічну їзду велосипедом з виключеними фарами. Поліція оштрафувала футболіста на 5 шилінгів, а клуб – на дві тижневих зарплатні.
6 лютого 1958 року Едвардс відправив додому телеграму: «Усі рейси відмінено. Буду завтра». Однак літак спробував злетіти ще раз. Як наслідок, сім Малюків Басбі загинули одразу. Незважаючи на те, що Данкан отримав несумісні з життям травми (пошкоджені нирки, колапс легені, перелом тазу, численні переломи правого стегна та ребер, пошкодження внутрішніх органів), він продовжував боротися за своє життя. Вся Англія молилася за те, щоб до смертельного списку з семи осіб не додався ще й Данкан. Британські школярі кріпили газетні вирізки з інформацією про його здоров’я до класних дошок.
7 лютого. Данкан дуже понівечений, але живий.
10 лютого. Радісна звістка. Данкан вийшов з коми та навіть їв суп.
11 лютого. Тривожна звістка. Едвардс втрачає свідомість, а лікарі дуже стривожені його рівнем азоту в крові.
12 лютого. Жахлива новина. Едвардсу підключили штучну нирку. Всі почали готуватися до найгіршого.
13 лютого. Він прийшов до тями, попросив горнятко чаю та випив трішки молока. Надія знову повернулася.
14 лютого. Тривожний набат. Штучна нирка перешкоджає згортанню кров, через що у нього трапилася внутрішня кровотеча.
Змагаючись зі смертю, Данкан запитав у Мерфі, де годинник, отриманий у подарунок від мадридського Реала. Тренер пообіцяв, що спробує його знайти. Він пішов до уламків літака, де, після тривалих пошуків, зрештою побачив золотий годинник. Його оперативно відремонтували та повернули господарю. Це були одні з небагатьох позитивних емоцій Данкана в ті жахливі дні.
20 лютого. Черговий проблиск надії. Данкан прокинувся та запитав: «О котрій ми граємо з Вовками? Я не можу пропустити цей матч». «О другій тридцять, як завжди», – відповів Мерфі. «Вперед, хлопці…» Це були останні слова Едвардса. Після цього його очі закрилися.
21 лютого. 2:15. Данкан Едвардс став восьмим у моторошному чорному списку жертв Мюнхена. Ці 14 днів показали неймовірну силу духу Данкана. Він цілих два тижні прожив зі смертельними ранами. «Я часто бачив помираючих людей, але за цією трагедію було складно спостерігати навіть мені. Я ніколи не бачив персонал лікарні настільки сумним. Він був молодим, сильним та хоробрим, проте у нього не було жодного шансу», – не без сліз розповідав один з лікарів, які намагалися витягнути Данкана з того світу.
Якби Едвардс жив у наш час, його, напевно, вдалося б врятувати. Але він жив тоді і мусив померти в той чорний день 21 лютого 1958 року. Людям не дано змінити те, що вже вирішено на небесах. І це, мабуть, на краще. Один з найближчих друзів футболіста так висловився з цього приводу. «Можливо, і добре, що він тоді не вижив. Лікарі сказали мені, що після відновлення йому б довелося забути про футбол. Все подальше життя Данкан провів би в інвалідному візку. Хіба це було б життя? Він би цього не витримав».
«Коли я почув, як Мухаммед Алі заявив світу, що він найвеличніший, я посміхнувся. Найвеличнішим серед усіх був футболіст на ім’я Данкан Едвардс», – сказав Джиммі Мерфі, який до останнього чергував біля помираючого гравця. Сьогодні Данкан міг би бути поважним дідусем та відсвяткувати своє 80-ліття в колі дітей, внуків та правнуків, а поряд була б Моллі Ліч, в яку він колись закохався з першого погляду та заручився за кілька днів до Мюнхена. Проте цього, на жаль, не станеться. Він залишиться в нашій пам’яті вічно молодим 21-річним хлопцем, який міг стати Королем футболу.
Спочивай з миром, Данкан.
Источник: Sportarena.ua
