Руки Арсена Венгера були підняти догори. Тільки він уміє таким особливим способом робити це: кісточки завжди трохи вище, а пальці трохи опущені. Він мотав головою у пошуках справедливості. Зиркав то на головного, то на четвертого, з яким уже одного разу розмовляв сьогодні, то на тренера команди суперника. Він був ладен подивитесь на кожного з 27 тисяч глядачів на трибунах у пошуках такого важливого кивка. У таких ситуаціях цього достатньо, аби впевнитись, що ти не помиляєшся.

Проте арбітри легко піднімали плечі та розводили руки. Тренер команди суперника демонстративно відводив погляд. Глядачі на трибунах бажали тільки сміятись у відповідь. Відшукати підтримку було неможливо. Але ж його хлопців буквально били на полі. Його хлопчиків. Ці дивні мужлани не вміли грати у футбол. Бозна як вони тут це називають, проте це не футбол. Якась нісенітниця. І зробити нічого не можна.

Врешті-решт Арсенал програє на Британія Стедіум новачку Прем’єр-ліги Стоку, а сам Венгер вже після матчу критикує усіх на світі. Він звинувачує Рорі Делапа та Райана Шоукросса в тому, що вони спеціально намагались травмувати його гравців. Пройде менше, ніж півтора роки і той же Шоукросс завдасть жахливої травми Аарону Рамзі.

Але й тоді вболівальники будуть свистіти, а тренер команди суперника єхидно усміхатиметься у відповідь. Так, він не бажав травми Рамзі, не хотів завдавати йому школи. Він жалкує. Усі ці слова не мають ніякого значення, зважаючи на вчинки. Рано чи пізно це мало статись.

Цей Тоні П’юліс здається насправді жалкував. Принаймні у його словах була відвертість. Проте він не каявся. Нехай його гравець зламав ногу супернику, проте наступного разу він не скаже грати інакше. У цьому його біда.

Кожному герою потрібен свій ворог. Парадокс цієї фрази у тому, що одні й ті ж люди в різних ситуаціях можуть бути як героями, так і ворогами. Навіть найбільший маніяк чи винищувач мільйонів буде вважати себе героєм, а інших – ворогами. З точки зору більшості, буде навпаки.

Якщо розповідати історію стосунків Арсена Венгера та Тоні П’юліса з боку Арсенала, то не може бути суперечок – ворог відомий. Проте історія пишеться й з протилежного боку, а там усі події, усі висновки та загальна картина можуть бути протилежно іншими. Там герой П’юліс, а Венгер – його непримеренний ворог.

Темний лицар зупинив багатьох ворогів Готем-Сіті. Проти нього об’єднувались, аби перемогти. Він – справжній герой. Проте однойменний фільм створив абсолютно новий образ антигероя. Лиходій Джокер став справжнім головним героєм фільму. Його містичний образ вабив протягом усіх двох годин. Його заразлива посмішка не залишала байдужим.

Більшу частину своєї кар’єри, 1000-й матч у якій він проведе сьогодні, П’юліс був звичайним собі тренером у системі англійського футболу. Він міг тільки сподіватись колись потрапити до Прем’єр-ліги. Він лише мріяв про теперішній по-справжньому епічний статус.

Насправді й такого не було. П’юліс не з тих тренерів, хто у щось вірить чи сподівається. Він не мріє. Його робота проста й у той же час важка. Уважний психолог обов’язково пов’яже його характер, манеру поведінки та навіть спосіб гри команди з персоною батька, який тяжко працював на металургійному заводі. П’юліс мав би знати, що таке важка праця та результат цієї важкої праці.

Але це лише тільки здогадки та домисли. Безперечно, П’юліс не ріс у світі мистецтва та високих матерій, проте й Венгер виріс у невеличкому містечку та за кращих друзів мав пияків з батьківського шинка.

Свою тренерську кар’єру валлієць розпочав ще в далекому 1992 році. Він собі спокійно тренував Борнмут, потім чотири роки провів у Джилінгемі. Звичайна робота у середніх клубах англійського трясовиння. Брістоль Сіті. Портсмут. Сток. Плімут.

Часто буває як: у будь-якій команді може з’явитись тренер, який випереджає свій час, який талановитий та перспективний. Це не обов’язково має бути відразу топ-клуб. Але поглянувши на цього тренера відразу стає зрозуміло, що в майбутньому він досягне неймовірних висот. У перші роки роки роботи нічого такого про П’юліса не говорили. Коли він відпрацював десять років, то залишався простим надійним тренером для середняка Чемпіоншипу чи Ліги 1.

Серед його чеснот завжди були важка праця, цілеспрямованість та вміння організувати командну гру. Такий тип називають кризовими менеджерами. У світі існує сотні мотивувальних історій та кінокартин на цю тему, коли групу халамидників очолює хтось харизматичний, і це змінює їх життя. Якось, набагато років пізніше, П’юліс дасть змогу написати сценарій чи хоча б подібну сторінку в історії клубу Кристал Пелас. За якихось півроку він перетворить безнадійного аутсайдера у міцного середняка.

Бо так, є один безумовний факт – Тоні П’юліс ніколи не вилітає.

А він працював передусім у командах, які повинні були вилітати. У сезоні 2002/03 валлієць вперше очолив Сток Сіті. Команда була одним з головних претендентів на виліт та увесь рік, що до призначення П’юліса у листопаді, що після цього, боролась за виживання. Це була неймовірно важка битва до самого останнього туру. Сток програв тільки два з останніх 12-ти матчів, виграв три з останніх чотирьох, а перемога над Редінгом 1:0 у 46-му турі врятувала від вильоту.

Коли вже П’юліс стане тренером Прем’єр-ліги, зіграє у фіналі Кубка Англії та у єврокубках, він все одно буде називати той сезон найкращим за часи роботи у Стоку. Від цього він отримує задоволення. Не від перемог чи красивої гри. Не від любові тих, хто перебуває навколо. Він не хоче програвати. На цьому базується вся так звана філософія П’юліса. (Сам він радше не захоче використовувати це слово щодо себе.)

Райан Шоукросс став символом Стоку та провідником ідей. «Тренер не любить, коли ми пропускаємо у свої ворота, – кому ще вірити, як не йому? – Він тоді дуже гнівається».

Про манеру гри команд П’юліса ходять легенди. Зібравшись біля вогнища підлітки у якомусь фільми розповідають один одному про те, наскільки страшним є футбол П’юліса. «Вечір з дощем у Стоку» = «Жах на вулиці В’язів».

Його Сток, мабуть, найгірше, що сталось з англійським футболом за останні десять років. Обережна захисна гра, довгі передачі, невимовна жорсткість у діях. Укладачу словника не довелося б довго шукати опис поняття антифутбол, можна було б просто взяти манеру гри Стока.

Але якщо Гончарі грали у поганий футбол? Якщо вони нічого не робили – тільки відбивались? Якщо це був антифутбол? Чому усі гарні та розумні команди не перемагали їх постійно?..

Чому тоді погані команди П’юліса ніколи не вилітають?

А може, просто через те, що вони зовсім не погані. Вони просто інші, а для людини властиво називати поганим чи дурним те, з чим вони не погоджуються. Колись можна було спалити за це на багатті, прив’язавши до стовба на центральній площі міста.

У середні віки таким способом часто перемагали інакомислення. Потім з плином часу якийсь Джордано Бруно з ворога перетворився на героя. А тоді він просто залишався вірним своїм поглядам. Тоні П’юліс також ніколи не зраджував собі. Він працював однаково, незважаючи на зміну команд, суперників та завдань. Нехай його стиль нікому й не подобається, але він є. Він дає результат.

Безперечно, футбол П’юліса ніколи не полюблять широкі маси шанувальників футболу. Але він вміє зробити так, щоб команда досягала успіху. Його методи жорсткі, дії його команди не подобаються суперникам та інколи навіть своїм вболівальникам. Проте він завжди готовий на все. Нехай його гравець зламав ногу супернику, проте наступного разу він не скаже грати інакше. У цьому його щастя.